Міжнародні стратегії економічного розвитку

Гальмування економічного розвитку соціалістичних країн розпочалося ще в 60-х роках. У той час його могли розглядіти лише фахівці, оскільки за рахунок кількісного нарощування виробничих потужностей в промисловості загальні макроекономічні показники цих країн виглядали пристойно. Але вже детальний аналіз виявляв структурні негаразди. Відсутність ринкового регулятора призводила до того, що вироблялася велика кількість продукції, яка не знаходила збуту; в той же час відчувався гострий дефіцит багатьох видів продукції. Продукція ставала дедалі більш матеріало- й енергомісткою. Віддача на інвестиції в основні фонди падала, знижувалася продуктивність праці. Спадали темпи росту національного доходу.

У 80-х роках минулого століття криза економічної система соціалізму вже стала очевидною. Основні макроекономічні показники почали стрімко падати. Так, вироблений національний прибуток в Україні в 1990 році порівняно з попереднім роком скоротився на 3, 6%, а в 1991 р. – ще на 13, 4%.   дедалі більшим ставав розрив з розвинутими країнами у використанні наслідків науково-технічного прогресу. Стало зрозумілим, що ті позитивні фактори, що стимулювали екстенсивний розвиток економічної системи соціалізму, вже вичерпано. Перехід до ринкової системи господарювання став об'єктивним і неминучим. Настав час обирати принципово нові стратегії економічного розвитку.

Спроби відхилити негативну тенденцію розвитку, змінити методи управління економікою при збереженні основ соціалістичної системи були задіяні ще в 60-х роках минулого століття. Але широке розгортання економічних реформ у колишніх соціалістичних країнах почалося в 90-х роках ХХ століття, після розпаду політичної й економічної системи соціалізму. Стратегічною метою реформувань ставилося досягнення рівня економічного розвитку провідних країн світу; механізмом досягнення мети визначено перехід до ринкових економічних відносин. Тобто ринок виступає не самоціллю, а засобом.

Однією з головних проблем реформування стало питання про методи й темпи економічних перетворень. З’явилися два шляхи: рішуча ламка соціалістичних економічних відносин й перехід до ринкового механізму якнайшвидше (так звана «шокова терапія»), – цей шлях обрала більшість країн; поступовий, еволюційний метод формування, що зберігає сильні позиції державної адміністрації, – таким чином здійснюються реформи в Китаї (з деякими відхиленнями) і в Білорусі.

Найбільш рішуче «шокова терапія» впровадилася у Польщі, яка однією з перших серед країн Центральної Європи стала на шлях глибоких ринкових перетворень. Шоковий метод супроводжується болісними соціальними явищами, падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його малозахищених верств. Ці негативні явища характерні для першого етапу реформування за цим методом. Потім, через декілька років, становище вирівнюється й реформи проявляють свій позитивний результат (наприклад, позитивні показники приросту ВВП й промислової продукції в Польщі досягли дореформеного рівня виробництва за чотири роки з моменту впровадження реформи). Першими з «шокового стану» вийшла відносно розвинена група країн Центральної Європи – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, в той час як інші країни Центральної та Східної Європи почали виходити з кризи лише з кінця 90-х років минулого століття. Про це свідчать дані наступної таблиці.

Позитивними наслідками реформ у країнах Центральної Європи стали: зникнення дефіциту товарів на ринках; поступове підвищення доходів населення; реструктуризація економіки в напрямку суттєвого підвищення частки приватного сектора; збільшення обсягів зовнішньої торгівлі; зростання продуктивності праці; поступове зростання обсягів ВВП.

Проте не всі проблеми було вирішено успішно. В цих країнах залишається досить високим рівень безробіття. У 2002 році він становив у Чехії 9, 8%, в Угорщині – 5, 8%, в Словаччині – 17, 2%, Словенії – 11%, в Польщі – 18, 1%.   Уповільнилися темпи приросту ВВП після 2000 року. Фактори, що сприяли активному економічному зростанню в 90-х роках (приватизація, приплив іноземного капіталу і т. ін.) значною мірою виявилися вичерпаними.

Але, як відомо, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, а також Естонія, Латвія й Литва у 2004 році були прийняті до Європейського Союзу, а в 2007 р. Болгарія й Румунія. Це означає, що їх вже визнано країнами з ринковою економікою. Отже, перехідний етап для цих країн завершився.

У країнах СНД реформи проходили важче й позитивний ефект дали пізніше. Практично тільки з 2000 року почалося наростання темпів економічного розвитку, протягом же 90-х років виробництво в колишніх республіках СРСР скоротилося майже вдвічі. Відбувалося зникнення цілих галузей виробництва, особливо у сфері високих технологій. З'явилося й наростало безробіття. Рівень життя основної маси населення різко впав.

Така ситуація склалася через невдале, необачне застосування методів «шокової терапії» для якої тут умови були менш сприятливими, ніж у країнах Центральної Європи. Перед початком процесу реформування держава мала майже абсолютну монополію в усіх сферах виробництва. Ціноутворення жорстко регламентувалося. Суб'єкти економічної діяльності не мали досвіду праці в ринкових умовах.

На перших порах основним напрямком реформування стали роздержавлення власності й лібералізація цін. Приватизація державної власності в країнах СНД мала форму «ваучеризації», коли колишній громадянин одержував ваучер, тобто документ на право володіння часткою державної власності; цей ваучер він потім мав право вкласти у будь-яке підприємство, що підлягало приватизації. По суті, відбувався поділ на дрібнесенькі частини державного майна. Основною формою власності в процесі роздержавлення стала колективна, згодом підвищувалася частка приватного сектора. Державна власність в більшості країн СНД наприкінці 90-х років ХХ століття становила не більше 8%.

Лібералізація