Міжнародні стратегії економічного розвитку

3. Активізація процесу утворення й поширення міжнародних регіональних організацій (кінець 50-х років – кінець 80 – років ХХ століття). Початком цього етапу можна вважати його найважливішу подію – формування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке згодом перетворилось на економічний союз. В 1957 р. в Римі було підписано угоду про утворення на базі сполучення трьох об’єднань – Європейського об’єднання вугілля і сталі, Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом) і Європейського економічного співтовариства – організації, яка одержала офіційну назву «Європейське економічне співтовариство» і неофіційну «Спільний ринок». ЄЕС розпочало функціонувати з 1958 року. Вже досить швидко співтовариство продемонструвало свою ефективність. Темпи зростання зовнішньої торгівлі між членами організації значно випереджали світовий показник; зміцнювались кооперативні виробничі зв'язки; поширювався інвестиційний процес всередині ЄЕС.

Зростання економічної могутності «шістки», її впливу на ринках Західної Європи викликали занепокоєння інших країн регіону, насамперед, Великої Британії. Як противагу ЄЕС, в 1960 р. було утворено Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої увійшли сім держав: Велика Британія, Данія, Норвегія, Австрія, Швеція та Швейцарія. Трохи пізніше до «сімки» приєдналися Фінляндія, Ісландія та Ліхтенштейн. Проте ЄАВТ неспроможна була стати гідним конкурентом Європейському Співробітництву. Її внутрішній ринок виявився значно вужчим, оскільки тільки Велика Британія мала економічний потенціал, порівняльний з потенціалом ФРН, Франції чи Італії. Країни “сімки” відставали в темпах інтеграції від країн ЄЕС і поступово перетворювались на аутсайдерів на західноєвропейському просторі. На початку 70-х років ЄАВТ зазнала відчутного «розколу»: Велика Британія, що була економічним лідером і фактичним засновником цієї організації, вийшла з неї і приєдналася до ЄЕС в 1973 році; разом з нею до такої ж дії вдалася і Данія, а згодом (1985 р.) і Португалія. Це дуже послабило ЄАВТ, і вона так і не змогла в інтеграційному розвитку піднятися вище ступеню зони вільної торгівлі. До кінця 80-х років до співтовариства увійшли також Ірландія, Греція, Іспанія; учасників «Спільного ринку» стало дванадцятеро. ЄЕС упорядкувало організаційну структуру, впровадило основні положення спільної економічної політики. В 1979 р. почала діяти Європейська валютна система (ЄВС), що істотно стабілізувало валютні відносини в Співробітництві; введена спільна розрахункова грошова одиниця – екю. В 1958 р. засновано Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) і Європейський фонд розвитку, в 1973 р. – Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС). Поступово ліквідувались всі перешкоди на шляху внутрішнього руху факторів виробництва: капіталу, робочої сили, технології. Шенгенською угодою (1985 р.) скасовано прикордонний контроль над пересуванням громадян в межах ЄЕС.

ЄЕС все більше набуває рис політичного союзу, виходить за межі суто економічної організації. В 1979 р. починає діяти Європейський Парламент. В 1987 р. набув чинності Єдиний європейський акт, який, по суті, констатував завершення розвитку стадії спільного ринку і накреслив шляхи до досягнення вищого рівня – економічного і політичного союзу. Таким чином, економічна інтеграція і політичне співробітництво були сполучені в єдиний процес.

На ці роки припадає розгортання діяльності Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка сполучила майже всі соціалістичні країни: СРСР, НДР, Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію, Монголію, В'єтнам та Кубу. В 1971 р. була прийнята Комплексна програма соціалістичної інтеграції країн РЕВ, яка мала за мету перетворити організацію в суцільний економічний простір з високим рівнем співробітництва, в єдиний народногосподарський організм. Органами РЕВ стали: Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС), утворений в 1963 р. для полегшення міждержавних розрахунків, і Міжнародний інвестиційний банк (МІБ), який засновано в 1970 р. для кредитування великомасштабних проектів в країнах-членах. Проте РЕВ, по суті, не перетворився на справжнє інтеграційне угруповання; в неринкових умовах коопераційні й інші економічні зв'язки налагоджувались штучно, вольовими методами і не могли скласти органічно цілісної системи. Вже наприкінці 80-х років неефективність РЕВ стала очевидною.

Третій етап розвитку системи міжнародних організацій характеризується винятковою інтенсивністю процесу регіональної інтеграції. Не в останню чергу під впливом успіху ЄЕС, в різних регіонах світу утворюються десятки організацій, що мають за мету економічну інтеграцію. Найбільша кількість угруповань цього типу з'явилась саме тоді. Ось перелік найбільш відомих:

в Азії: Рада арабської економічної єдності (1964 р.) ; Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН, 1967 р.) ; Організація Ісламська конференція (1971 р.) ; Рада із співробітництва арабських країн Перської затоки (1981 р.) ; Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АПЕК, 1989 р.) ;

в Африці: Організація африканської єдності (ОАЄ, 1963 р.) ; Центральноафриканський митний і економічний союз (1966 р.) ; Економічне співтовариство західноафриканських держав (ЕКОВАС, 1976 р.) ;

в Латинській Америці і Карибському басейні: Андська група (1969 р.) ; Карибський спільний ринок (1973 р.) ; Латиноамериканська економічна система (1975 р.) ; Латиноамериканське інтеграційне об'єднання (1982 р.) ; Міжамериканське інвестиційне співробітництво (1989 р.).

Система регіональних банків розвитку утворилась саме на третьому етапі, коли були засновані банки: Міжамериканський банк розвитку (МаБР, 1959 р.) ; Центральноамериканський банк економічної інтеграції (1960 р.) ; Африканський банк розвитку