Міжнародні стратегії економічного розвитку

Таїланд 3, 4 4, 8 5, 0 4, 9 2, 5 -2, 2 7, 6 

 

Звертає увагу суттєве падіння темпів розвитку в Аргентині, а також їх гальмування в інших Латиноамериканських країнах в 2000-2003 роках; в Аргентині воно спричинилося глибокою фінансовою кризою. Так, у 2001 р. ВВП Аргентини скоротився на 4, 6%, а в 2002 р. – ще на 10, 9%. Дослідники пояснюють це некритичним застосуванням ідей «Вашингтонського консенсусу». З 2004 року економіка цих країн розвивалася прискореними темпами. Але криза 2008-2009 років загальмувала це зростання. Особливо вразила криза Мексику, економіка якої значною мірою спрямована на ринок США, які відчули економічний спад. Слід також відзначити стабільно високі темпи розвитку економіки Індії, навіть під час світової кризи. Це дозволило країні посісти четверте місце в світовій економіці. У 2010 році ситуація змінилася на краще. Країни, що розвиваються, демонструють досить високі темпи приросту ВВП.

Проблеми найменш розвинутих країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутків від мінеральної ренти. Перешкодою економічного розвитку стає також політична нестабільність, відсутність транспортної інфраструктури, низький рівень освіти населення. Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій. Це, у свою чергу, не сприяє росту продуктивності праці, викликає низький рівень споживання. Незначні інвестиції не забезпечують впровадження нових технологій. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємництва серійного виробництва.

 

Таблиця 6.4

Економічні показники деяких найменш розвинутих країн, 2009 р.  

КраїниВВП (за ПКС млрд. дол.) ВВП на душу населення, дол. Населення за межею бідності, % 

Бурунді 3, 241 300 68 

Гаїті 11, 97 1 200 80 

Того 5, 653 900 32 

Нігер 10, 07 700 63 

Афганістан 26, 98 900 36 

Ліберія 1, 635 500 80 

Мадагаскар 20, 12 1 000 50 

Мозамбік 20, 19 900 70 

Ефіопія 77, 36 900 38, 7 

Малі 15, 68 1 200 36, 1 

Сомалі 5, 665 600 … 

Зімбабве 4, 161 100 68 

 

Головною стратегічною метою більшості країн цієї групи є індустріалізація економіки. Сьогодні промислове виробництво в них представлено переважно переробкою сільськогосподарської продукції, харчовою промисловістю. Промислове виробництво зосереджено, в основному, на малих підприємствах. По числу зайнятих малі підприємства займають друге місце після аграрного сектору й багато в чому з ним пов’язані.

Можливість дрібних підприємств пристосуватися до нестабільної економічної ситуації знайшла відбиток в особливих формах – в об’єднанні промислової і сільськогосподарської діяльності. Це так звані «сільська індустріалізація» і «мала індустріалізація», що створюються за межами великих міст для максимального наближення до сировинної бази. Такі форми підприємництва дають можливість розширити масштаби використання місцевих природних ресурсів, а за рахунок розвитку трудомістких виробництв знизити відтік робочої сили із сільської місцевості. У ряді країн стали створюватися кластери – групи підприємств, територіально пов’язаних між собою, що здійснюють спільну закупівлю сировини й збут готової продукції.

Починаючи з 60 – х років минулого століття найменш розвинуті країни здійснюють політику імпортозамінної індустріалізації. До раніше сформованої харчової, тютюнової і текстильної промисловості додаються металообробка, сільськогосподарське машинобудування (в основному на рівні складання), складання з імпортних вузлів і деталей холодильників, пральних машин, кондиціонерів. Як правило, у їх виникненні бере участь іноземний капітал. Але іноземних інвестицій у ці країни надходить дуже замало.

 

 

З розвитком міжнародних інтеграційних процесів все більшого значення набувають стратегії, що розробляються й здійснюються на макрорегіональному рівні, в міжнародних регіональних об’єднаннях. Нагадаємо, що на сьогоднішній день існує п’ять рівнів регіональної інтеграції: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний і валютний союз. Ступінь впливу стратегій макрорегіональних об’єднань на світове співтовариство залежить переважно від рівня інтегрованості об’єднання: чим глибше процес інтеграції, тим більший вплив. Іншим чинником впливу стратегій на світові економічні процеси є склад учасників регіонального угруповання; якщо воно складається з економічно потужних держав, то стратегічні політика такого об’єднання може істотно вплинути не тільки на економіку країн регіону, але й на розвиток світової економіки в цілому.

У світі нараховуються вже десятки макрорегіональних об’єднань різного рівня інтеграції. Стратегії більшості з них мають вузько локальний характер або слабко виражений вплив на економічний розвиток регіону, не говорячи вже про світову економіку. Серед найвпливовіших та найцікавіших за складом учасників є такі організації: Європейський Союз; ПівнічноАмериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) ; АзіатськоТихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) ; Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) ; Південний спільний ринок (МЕРКОСУР) ; Латино-Американська асоціація інтеграції (ЛААІ) ; Співдружність Незалежних Держав (СНД). Для України найбільшу зацікавленість становлять стратегії Європейського Союзу, до якого вона прагне вступити, а також СНД, Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) і ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), членами яких вона є.

Кожне макрорегіональне інтеграційне об’єднання має свою стратегічну мету, заради здійснення якої об’єднання утворюються. З поглибленням інтеграційних