Міжнародні стратегії економічного розвитку

Розвинуті, такі, що набуті країною внаслідок прогресивного економічного розвитку – сучасні технології, капітал, кваліфіковані кадри, науково-технічна база. Ця група факторів більш мобільна, ніж перша.

Обидві групи факторів є важливими для економічного розвитку країни. В залежності від забезпеченості тими або іншими факторами уряд країни розробляє свою економічну стратегію. Проте в умовах науково-технічного прогресу й інтенсифікації виробництва друга група факторів має набагато більше значення.

Крім факторів виробництва на вибір економічних стратегій розвитку великий вплив справляє динаміка процесів у світовій економіці. Серед них найважливішими є: еволюція цивілізаційних стадій економічного розвитку; інтернаціоналізація господарського життя; науково-технічний прогрес; світова економічна інтеграція; глобалізація економічного розвитку.

У сучасній економічній науці поширюється уявлення про три стадії розвитку цивілізації, яким відповідають три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного, – аграрний (доіндустріальний), індустріальний і постіндустріальний (інформаційний). Загальним (хоч і дещо умовним) критерієм віднесення країни до того чи іншого типу слугує показник питомої ваги сільського господарства, промисловості й послуг в галузевій структурі народного господарства. Цей показник розраховується двома способам: 1) як частка вартості виробленої продукції чи послуг у ВВП; 2) як частка зайнятих у галузі відносно усіх зайнятих в народному господарстві.

На аграрній стадії сьогодні залишилося небагато країн; це, як правило, найменш розвинуті країни, переважна частина яких знаходиться в Африці та в Азії. Наприклад, частина сільського господарства у ВВП складає: в Центральноафриканській Республіці – 55%, Ліберії – 77%, Малі – 45%, Мозамбіку – 28, 8%, Сомалі – 65%, Танзанії – 41, 6%, Непалі – 33%, Ефіопії – 42, 9%, М’янмі – 43%, Республіці Чад – 50, 5%, Гвінеї-Бісау – 62%. У структурі зайнятості картина ще більш вражаюча. Так, у сільському господарстві Афганістану зайнято 78, 6% усіх робітників, в Анголі – 85%, Ефіопії – 85%, Гані – 56%, Гаїті – 66%, Лаосі – 80%, Непалі – 75%, БуркінаФасо – 90% (дані за 2009 р.)  . У країнах аграрного типу відзначається найнижчий рівень життя, перед ними постають найскладніші проблеми, в тому числі у виборі й здійсненні економічних стратегій. Вони повністю залежать від іноземного капіталу й міжнародної фінансової допомоги.

Варіацій при розробці стратегій в таких країнах обмаль, оскільки поле для їх опробувань дуже вузьке. Вони є постачальниками на світові ринки сільськогосподарської продукції (часто монокультури), тому залежність їх від коливань ринкової кон’юнктури надто висока, а це нерідко порушує стратегічні наміри уряду. В багатьох країнах цього типу експорт однієї чи двох-трьох культур землеробства дає понад половину валютних надходжень. Так, на експорт сільськогосподарської продукції БуркінаФасо (бавовна, арахіс) припадає 95% валютних надходжень в країну.

З другої половини ХІХ століття більшість країн Західної Європи, а також США опановують індустріальну стадію розвитку. Індустріальний тип економіки стає пануючим для розвинутих держав в першій половині ХХ століття. Провідними галузями промисловості ставали такі, що виробляли дедалі складнішу продукцію. На перші позиції висуваються металургія, електроенергетика, транспортне машинобудування (виробництво локомотивів, вагонів, суден). Швидкими темпами нарощують потужності хімічна промисловість (особливо хімія органічного синтезу), верстатобудування, автомобільна й авіаційна промисловість.

З другої половини ХХ століття відбувається суттєва трансформація структури промисловості розвинутих країн. Виробництво стає все менш матеріаломістким і більш наукоємним. Знижується значення видобувної й металургійної промисловості. Натомість з’являються й швидко поширюються такі галузі, як атомна енергетика, електроніка, авіакосмічна техніка, виробництво роботів, фармацевтика, лазерна техніка. Наприкінці ХХ століття промисловість для найрозвиненіших країн вже не відіграє провідної ролі з огляду на її місце в структурі народного господарства. Так, частка промисловості у ВВП Японії становить 23%, Німеччини – 27%, Франції – 18, 8%, Великої Британії – 24%, США – 21, 9%. В структурі зайнятості ця частка в названих країнах становить відповідно 28%; 29, 7%; 24, 3%; 18, 2%; 20, 3%.

У соціалістичних країнах промисловість залишається провідною галуззю. Високою є її частка і в нових індустріальних країнах, хоч вона і поступається вже послугам. В Китаї частка промисловості становить у ВВП 43, 4%, у числі зайнятих – 27, 2%; в Північній Кореї відповідно 43% і 43%; в Південній Кореї – 39% і 25, 1%; у Філіппінах – 31% і 15%; в Сінгапурі – 31% і 23, 8%, Таїланді – 44 і 19, 7, Індонезії – 47 і 18, 6.

У країнах з перехідною економікою, особливо СНД, у зв’язку з глибокою кризою, що вразила перш за все промисловість, її частка знизилася. Все ж таки вона залишається досить високою. Так, частка промисловості у

ВВП Білорусії становить 41, 8%, Казахстану – 38%, Росії – 32, 9%, України – 31, 3%. Частка у числі зайнятих відповідно по країнах: 34, 7%, 18, 4%, 31, 9%, 18, 5%.

З останньої чверті ХХ століття в структурі економіки розвинутих країн відбуваються зрушення, які свідчать про перехід цієї групи до вищої, постіндустріальної стадії економічного розвитку. При наявності потужної, суперсучасної промисловості в цих країнах стрімко зростає роль сфери послуг, яка дає більше половини ВВП і охоплює переважаючу частину зайнятих у народному господарстві. Так, частка сфери послуг у ВВП США дорівнює 76, 9%, Великої Британії -77, 1%, Японії – 76, 5%, Німеччини –