Предмет:
Тип роботи:
Автореферат
К-сть сторінок:
23
Мова:
Українська
в обрядовій поезії інших слов’ян, воно виконує ту ж роль сакрального напою, що й індоіранська сома-хаома – роль містичного причастя до розуміння рушійних сил космосу.
В колядці “В пана Василє в городі вирба” з’являється образ світового дерева, космогонічної моделі притаманної архаїчній свідомості взагалі.
Одночасно тут відбилася ситуація ототожнення світового дерева з людиною, в кожному разі з жінкою: “пан Василє” має “жону-вербу”, кора якої, золота, мов оте космічне яйце, з якого творився світ (цікаво, що та верба є одночасно “їго мама”). А самий “пан Василь” (особливо в контексті новорічного свята Василя Великого) набуває рис Володаря всесвіту; до цього психологічно долучається, можливо, й такий момент, як етимологія імені – грецькою мовою “базилевс” означає “цар”, що могло стати відомим через посередництво церкви, додатково підсилюючи значущість свята Василя (безвідносно до церковного змісту свята).
В цілому обрядова поезія, пов’язана з календарним (зимовим) циклом, містить архаїчні елементи, які свідчать про збереження дохристиянських космогонічних уявлень. Але водночас чимало колядок просякненні й містеріальністю Різдва. Характерно, що поширена в цьому регіоні України зимова Маланка, свято, що має виразні риси язичницького світогляду, нічим специфічним тут не відрізняється, в той час, як саме християнські колядки стали новим і оригінальним художнім здобутком досліджуваного регіону. Важливо відзначити, що саме зимові свята тут зберігають характер релігійного дійства, в той час, коли свята весняні й літні (за винятком хіба купальського, яке інтенсифікується в останні роки дещо штучно) відзначаються суто побутовим стилем. Це означає, що жителі цього регіону зберігають те особливе почуття “початку року”, “переламу до весни”, яке має стародавню, дохристиянську основу, а проте осмислене значною мірою вже в категоріях християнського Різдва як народження “нового світу”.
В зимовому обрядовому циклі колядки збереглися найкраще – і кількісно, і змістовно, і за мірою активності сучасного побутування, і за характером мовного оформлення; звертає на себе увагу оригінальність побудови колядного рядка, завершування якого “гой дай Бо/же”, усічене й перенесене на початок, наприклад:
“Жи! А на тій вербі золота кора, гой дай Бо! ”
“Жи! ……………………….. ”
Цього не можна сказати про щедрівки, вертепні обрядодії, маланкування – однотипні з текстами, зафіксованими в інших регіонах. Крім того ці компоненти зимового циклу збережені гірше, і тому не виділені для аналізу. Те ж стосується весняного й літнього циклів календарної обрядової творчості. Щодо жниварського циклу, то його зразки з плином часу зовсім вивітрилися, а обжинковий обряд утратив ознаки давньої ритуальності й набув характеру урочистого відзначення завершення жнив.
Розділ ІІ. Родинно-обрядовий пісенний фольклор
Аналіз пісенного матеріалу цього розділу доводить, що з усіх традиційно виконуваних циклів найповніше зберігся весільний, а в ньому – вербальний ряд, розглядові якого й присвячений 1-й підрозділ – “Весільна обрядовість”. Співанка- найбільш одухотворена частина весільного обряду, що супроводжує всі його етапи, які тривають звичайно три дні (“заводини” – приготування до весілля; шлюб та “повниця” у молодої; “пропій” у молодого та “обід” у молодої). Етнопедагогічний зміст таких співанок полягає в тому, що вони підсумовують перехід молодят у нову стадію життя й очолюють процес шлюбної церемонії. Весільно-обрядові пісні чи не єдина (поряд з колядками) сфера обрядової поезії, що збереглася в доброму стані. Весільний спів відзначається психологізмом, тонко змальовуючи стан нареченої, тугу за дівоцтвом тощо. Це – характерний для української ментальності “кордоцентризм”. Особливе місце займає образ матері, й докори тут сплетено з сумом.
Характерно, що, як і взагалі в українських весільних піснях, тут нема того “голосіння”, яке притаманне відповідним пісням російським, немає й аналогів до відомих “сороміцьких” пісень.
Хоча Хв. Вовк твердить в дусі антиклерикалізму своєї епохи, що в Україні релігійний обряд не був сутнім для шлюбу, саме церковні правила стали підвалиною шлюбу (25. 135). Одночасно тут збереглися язичницькі ритуали, пов’язані з магією плодороддя, що визначає й характер весільної лірики. Але в ХХ ст. ці ритуали руйнуються, заявляє про себе індивідуальний волевияв.
Сьогодні сценарна пісенна цілість порушена. Від старовини залишилися хіба що “барвінкові пісні”, в яких язичницький мотив барвінку злився з звертанням до Божої Матері, покровительниці шлюбу, але зберігся традиційний запис, до якого підверстувалися подальші строфи, що вказували на початок та інші епізоди весілля.
Уламок старовинної ритуальності являє собою мотив нареченої-сироти, але й він дещо осучаснений. Якщо в класичному варіанті пісні мати-небіжчиця просила Бога відпустити її “долів” – “дитя своє спорідити”; в пізнішому тексті сироті рекомендується “до неба лист писати”. Приглушилися й церковні мотиви взагалі – дається взнаки епоха войовничого атеїзму. Проте і “язичницькі” мотиви у весільному співі згасли – окрім хіба згаданого мотиву “бервінку” (або ще “папороті”) :
То ни папороть цвите,
То матінка вінок кладе,
Біленькими рученьками,
Дрібонькими слізоньками (Ж., с. 119)
Взагалі ж емоційна тональність весільних приспівок відзначається широкою шкалою переживань, пов’язаних з характером певних етапів весілля: від мінору, елегійних мотивів – до розгульних веселощів.
У 2-му підрозділі “Весільний обряд як народна драма” вказуються особливості акціонального і предметного роду, що дозволяє розгладити цей цикл родинної обрядовості у комплексі, як весільну обрядодію.
Не втрачає актуальності й