Народна пісенність Покуття: особливості сучасного функціонування

Важливо уявити собі соціально-психологічний клімат та його вплив на весілля, що відчутно вже на передвесільному етапі. Ще до 1940 р. хлопці одружувалися після війська, у 25 років. Батько, як міг, давав хлопцеві грунт, що забезпечувало існування майбутньої сім’ї.

Дівчата виходили заміж молодшими й – колись – обов’язково незайманими; йшли здебільшого – в сім’ю чоловіка (“набік”). Дівчина мусила вміти господарювати, працювати в полі, вишивати тощо. Молодша дочка ніколи не видавалася першою. На перший план виступали міркування батьків.

На етапі сватання та старост парубок, за дозволом батьків, повідомляв про згоду дівчини, вона – своїх родичів, далі домовлялися про старости (часом одначе батьки домовлялися про шлюб без згоди дітей). Старостами були вуйки (дядьки) парубка. Сватання починалося з 14 січня (на Василя). Сьогодні сватання відбувається без церемоній і традиційних текстів примовок (“про лисицю” тощо), по-діловому, обговорюють майнові питання; проте – весело, “з чарчиною”. У старостах має бути досвідчений вуйко, “протагоніст” всього дійства .

Весілля робили звичайно посеред тижня: субота й неділя мусили бути недоторканими як день відпочинку після турбот та церковний вихідний. Проте вперше весілля відбулося в суботу у Великому Ключеві 1958 р., й це надалі продовжується: тиск радянського способу життя та ерозія традиції тому причиною. Колись весіллю обов’язково передувала потрійна об’ява в церкві, після сповіді й причастя наречених, “екзамену” на знання молитв, але це припинилося після другої світової війни. Священик вже не може нині “заборонити шлюб”. Після визначення дати весілля мати кликала “обслугу” (старосту, кухарку та прошака, що збирав гостей). Староста, що керує церемонією, сьогодні буває лише у Великому Ключеві.

Як вже зазначалося, при зниканні обрядності народження, пострижин тощо, саме весільний обряд продовжує функціонувати, що для фольклористики може являти предмет зацікавлення. Очевидно, стійкість саме весільного обряду навіть в епоху урбанізації визначена пережитками віри в його магічну силу.

3-й підрозділ “Пісні включені у весільний обряд” розглянуто зразки, залучені з позаобрядової лірики. Вони органічно входять до вербального ряду весільної обрядовості, ідучи від обрядових співанок до розкутих ліричних пісень, переважно коломийок, в яких розгортаються різні аспекти стосунків двох, що їх єднає почуття кохання. Такі пісні часто є “побутовими малюнками”, інформацією для слухача.

Меланхолійна (“Ой жинисі, козаченьку, а я зостаюсі”, “Ой зайди-ко, Місяченьку, та й за тую гору! ” й ін.) сполучається з піснями мажорними (“Одну любку поцілую, а на другу кліпну” й т. п.), що сповнені гедоністичних мотивів. Характерна пісня “Ой, червоний бурячок” (вжите тут слово “кавалери” – з міщанського лексикону, та й “кавалерів” у дівочій хаті, як тут виходить, чим більше, тим краще). Не бракує й пісень, в яких хлопець проклинає матір, що не дозволяє шлюбу, чи батька, що звелів одружитися з нелюбою.

Страждають від жорстокості Ерота не лише дівчата, а й хлопці (“Сєду жи я край віконці…”, Ж., с. 96). В таких піснях виступає, як вираз народного ідеалу, майже “едемська” за змалюванням юна пара: вродлива й подібна до “білої либідоньки” цнотлива дівчина й “гожий хлопиц”. Це – вираз ренесансної духовної ситуації, яка поволі формувалася в гуцульському селі, потроху витісняючи зумовлену тяжким життям черствість, розрахунок та архаїчну ритуалізацію й весілля, й самого кохання.

4-й підрозділ “Поховальний обряд”, як складова частина родинної обрядовості зберігся фрагментарно завдяки вірі людей в існування душі. Тому в зафіксованих нами голосіннях зверталися до мерця як до живого, виповідаючи йому свої жалі, вихваляючи, прагнучи “розбудити” і благаючи повернутися.

Особливо ж тужливі плачі бувають за дитиною, до якої застосовано найніжніші звертання. Часом тут виникають предметні образи на зразок трагічного маленького дому-домовини, пейзажні деталі.

Чимало уваги в поховальному ритуалі приділяється звичаєвим моментам, що мають не стільки релігійно-містичний, скільки язичницько-магічний характер. Мета цих маніпуляцій подвійна: щоб забезпечити благополучне проходження душею небіжчика перешкод до потойбічного благополуччя (інформатори повідомляють) : “Щоб душа покійного довго не блукала по світу, треба йти швидко до церкви і дати знати дзвонареві, щоб віддзвонив. Тоді душа летить до Бога”. Хто почув дзвін, зупиняється і хреститься, говорячи при цьому: “Бери Господи душу цю в царство своє”. Оригінальне сполучення прикмет християнського культу і пережитків поганства проявляється і в відверто магічній дії: “Коло умираючого не вільно плакати, бо через то він не може спочити; коло нього слід казати “Отче наш”, а також розрізати сорочку по центру грудної клітки, щоб душі легше було покинути тіло”.

У подібних ритуалах спостерігається статево-вікова та сімейна диференціація: “Коли помирає дівчина, то їй на голову кладуть вінок з барвінку, одягають у весільне вбрання, а узголовах весільне деревце (гільце), вбране білими та рожевими квіточками”.

Таким чином, віра в потойбічне існування душі, намагання полегшити тортури розлучення її з тілом, ритуально-магічні дії переплітаються в похоронному обряді з прагненням до вираження щирого жалю й прихильності до конкретної особистості небіжчика.