Народна пісенність Покуття: особливості сучасного функціонування

В ньому проводиться думка, що реалії новітньої історії відбилися в позаобрядовому пісенному фольклорі так само виразно, як і сива давнина, і саме цей шар усної народної творчості дає особливо яскравий матеріал для змалювання національного естетичного ідеалу людини.

В 1-му підрозділі “Козацька тема” підкреслено, що героїв старовини сучасні інформатори добре пам’ятають, і це відбилося в поетичному оспівуванні таких постатей, як козак та народний месник Олекса Довбуш, котрі втілили ідеал суспільно значущої особистості.

Тут показано, що козак – фігура для цього регіону скоріше легендарна, ніж реальна. Здавна тут сформувався, проте, подібний ідеал “легіня” – молодого, героїчного хлопця, що втілює силу, мужність, патріотизм, велич душі тощо, та характерно, що в селах, розташованих між гірськими місцевостями, “легінь” практично був замінений образом героя – “козака”. Й це свідчить, що резонанс героїки українського козацтва стає й тут певною моральною домінантою.

Відлуння “лицарської” теми знаходимо у вигляді фантастичної версії про походження гуцулів від козаків:

Жиют в горах так як орли, славні про них згадки.

Памнітайте, що гуцули – козацькі нащадки (Ж,. с. 35)

 

Ця й ряд аналогічних пісень сповнені духом протесту проти соціального та національного гноблення, мають виразний агітаційний характер і носять ознаки літературних творів.

Це не збігається з “козацьким стереотипом”, але важливо, що в подібних творах слово “козак” стає стилістичною прикметою небуденного звучання теми, монументалізує зображення пересічних обставин. Це свідчить також про єдність естетичного ідеалу України, про могутній резонанс козаччини в українській історії.

В 2-му підрозділі “Пісні про Довбуша” проаналізовано кілька варіантів загальновідомих пісень про героя. Відзначаються вони домінантним епічним началом, експресивністю й трагічністю колізій. Водночас це твори баладного (ліро-епічного) типу, в яких висловлена народна оцінка, котра користується довірою у слухачів. Довбуш та його хлопці змальовані на тлі карпатського пейзажу, вони злиті з природною. Підкреслено, що смертельно поранений Довбуш поводиться, як гідний християнин: своїм опришкам він заповідає не “грабувати”, а “газдувати” – бо ж “людська кровця – не водиці, проливати не годитсі”. Та, наказавши понести себе в Чорну гору й “потовкти на мак” тіло топірцями, герой виступає й володарем власної долі, людиною могутнього характеру. Проаналізовано і пісню “Про Довбуша”, яка подає легенду про народження героя в часи війни з “польськими ляхами”. Тут так само спостерігається синтез християнських та язичницьких цінностей: в дитинстві Довбуш зустрічається з дідом-віщуном, котрий прорікає йому велике життя. Історична експозиція пісні в сполученні з цією харизматичною рисою героя монументалізує образ, хоча саме недосконалість Довбуша, що довірився зрадливій коханій, робить його характер більш людяним.

В 3-му підрозділі “Рекрутські пісні” показано девальвацію героїчної теми, ентузіазму служба в цісарському війську не викликала. Рекрутська доля змальована в інтонаціях негативних: адже пісні про кріпаччину та рекрутчину відбили горе і гнів народу.

В народній свідомості чітко проведено кордон між лицарем, що бере до рук зброю в годину народної біди, і юнаком, що примусово відірваний від сім’ї й кинутий до казарми австрійським чи російським самодержавним режимом. В піснях підкреслено наругу над духовним світом юнака, що сповнений жаги життя, але вимушений підкоритися армійській машині смерті. Тут образно зіткнулися патріархально-гармонійне буття батьківського дому та місто з його каменем й залізом. Сфера психологічного ідеалу рекрута – батьківщина з її гірським туманом, “сизими орлами” й “крутими горами”, де “кінь вороний грає” й “плаче стара мати”. В художній опозиції до цього світу єства й волі – “доріжичка мурована до самого Львова”, “мости споріжені, нібито підлоги”, “славне місто, де славніші замки” (Ж., с. 83).

Чужинська влада, змальована як дегуманізований світ заліза, каменю й чорних круків смерті.

У Висновках підводиться підсумок всьому дослідженню. Можна констатувати, що обрядова поезія є втіленням у слові й, почасти, в дійстві величного загальнонародного ідеалу – життя як гармонії, як космосу, що протистоїть хаосу. Цей ідеал по-різному реалізується на різних рівнях фольклорно-естетичної системи.

Зберігається обрядність зимових святок, що знаменують початок Нового року, який по трактовано як момент величного оновлення землі й неба, людського життя. Тут зафіксовано ще дохристиянську картину світу, яка містить силу архаїчних міфопоетичних елементів. Знаходимо тут образи, які широко відомі етнографам та фольклористам всього світу: Сонце й Місяць як уособлення жіночого та чоловічого начал; образ світового дерева, яке потрактовано у вигляді добре знайомої, повсякденної верби й таке інше.

Водночас ця язичницька естетика й поетика підлягли значній християнізації: зимові свята осмислені вже не лише як оновлення природи, але і як Різдво Спасителя, народження нового світу. Частина колядок, ймовірно, створена нижчим кліром, відзначається суто християнськими настроями й ідеями, пропагуючи мир та злагоду в небесах й на землі, “в чєловєцєх благоволєніє”.

Найбільш художньо та своєрідно розгортається цей ідеал в хоровій та індивідуальній ліриці кохання. Світ кохання оспівано не лише в традиційних формах хорової, ритуальної поезії (хоча саме весільний обряд зберіг його в найбільш характерних моментах). Весільний репертуар значно розширився за останні десятиліття завдяки широкому розвою індивідуальної пісні на тему кохання, що широко змальовує спектр любовного переживання; від трагічних мотивів до легковажного гедонізму або навіть і сатири.

Але