Науковий подвиг дослідника української культури (До 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича)

У контексті вітчизняної історії першої половини ХІХ ст. постать “старого українця” Михайла Максимовича (як він підписувався у листах) є феноменальною. У його долі, яка залишається долею конкретної людини, незаперечно відбилися всі особливості цього часу. Як і чимало визначних його земляків, він був інтегрований в імперську культуру – з російською мовою, традиціями і цінностями. Тоді у Петербурзі та Москві перебували, крім Максимовича, Микола Гоголь, Осип Бодянський, Микола Гнідич, батько і син Микола та Дмитро Бантиш-Каменські та багато інших. Узагалі українці, розкидані по різних місцях Російської імперії, відчуваючи свою осібність від росіян, позначали себе як “земляки”. Саме це відчуття “земляцтва” слугувало основою колективної ідентичності вихідців із Гетьманщини і Слобожанщини. Багато з них були щиро віддані Україні – своїй “общей Родине”, її народові, були сповнені гострого відчуття українського патріотизму. Проте це не заважало цим діячам користуватися російськими комунікативними системами (мовою, мистецтвом, наукою тощо). Зенон Когут слушно стверджує, що це стало можливим завдяки побутуванню “подвійної лояльності” взагалі та концепції “малоросійства” зокрема, що уможливлювало одночасне перебування в обох культурних системах1. Щоправда, свідомість багатьох із них лишалася “розірваною”, роздвоєною, позначеною психічним дисбалансом. 

Михайло Драгоманов, аналізуючи у некролозі особистість Максимовича з боку її літературної та суспільної значущості, справедливо зауважує, що останній “...был для Киевской Руси целым ученым историко-филологическим учреждением и вместе с тем живым народным человеком… М. А. Максимович был у нас одним из первых деятелей для областной науки и жизни”2. 

Визнаючи місце Максимовича в історії української самосвідомості, Сергій Єфремов писав: “обслідуючи коріння українства в глибокій минувшині, Максимович тим самим національне відродження українського народу позбавляв елемента випадковості й надавав йому значення глибокого органічного процесу, що йшов своїм законним шляхом і до законних так само доходив висновків. Сам того не знаючи і, може, навіть не хотячи, Максимович сягав безмірно далі, ніж здавалося йому та його однодумцям”3. 

Розпочавши наукову діяльність у галузі природничих наук (ботаніка, зоологія, натуральна історія), Михайло Олександрович продовжив наукове подвижництво дослідженнями в царині наук гуманітарних. Спочатку його захопили фольклор та етнографія, поступово переходить він до історії письменства, поетики, філології, історії, історичної географії, генеалогії, археології. Пробує себе також у критиці й навіть красному письменстві, віддзеркалюючи у своїх творах тодішній стан українознавства, створюючи в кожному напрямку своєї діяльності низку визначних праць.

Михайло Олександрович Максимович народився 3 вересня 1804 р. в “малоросійському степу” – на схід від Золотоноші (Полтавська губернія), на Згарському хуторі Тимківщині, де стояв будинок його бабусі – Ганни Савівни Тимківської. На хуторі мешкав Іван Назарович Тимківський, який після смерті свого брата виховував п'ятьох племінників, котрі згодом усі стали письменниками, а двоє – професорами університетів: Московського і Харківського. Молодша їхня сестра Гликерія Федорівна, народжена 1788 року, була матір'ю Максимовича. Батько Михайла – Олександр Іванович, залишивши в 1803 р. розпочату з батьківської волі службу в Києві, одружився у двадцять один рік і жив під Переяславом на хуторі Старосілля, де Михайло й перебував до трирічного віку. Потім родина мешкала у придніпровському селі Прохорівці Золотоніського повіту в діда по батьківській лінії – Івана Івановича Максимовича. Сам Михайло Олександрович згадував, що дід любив “сувору старосвітську простоту життя” і серед населення був відомий під іменем “старого майора”. Прадід колись також жив у Прохорівці та був сотником Бубновської сотні, у 1780-х роках він служив суддею, а потім стояв на чолі золотоніського дворянства. Залишивши службу в чині бунчукового товариша, доживав свій вік у Києві (де мешкав і служив ще його прадід, родоначальник Максимовичів – Максим Печерський) і наприкінці 1801 р. був похований на горі Щекавиці. 

Тимківські й Максимовичі належали до дрібної малоросійської шляхти, що генетично виходила з гетьманської козацької старшини середнього і нижчого рангу. 

М. Максимович цікавився своєю генеалогією і залишив свідчення про це в “Автобиографии” та дослідженні “Бубновская сотня”. З “Автобиографии” Максимовича довідуємось, що п'ятий рік життя він провів у Тимківщині, звідки був відданий на навчання до Благовіщенського жіночого монастиря, що в Золотоноші. Там починали свою освіту всі Тимківські, там навчалася й матір Михайла. Під наглядом черниці Варсонофії засвоєні були граматика, Часословець і Псалтир.

Визначальною для юного Максимовича стала опіка його дядьків Тимківських. Саме їхнє інтелектуальне середовище слугувало добрим взірцем і стимулом. Найпомітнішу роль у виборі та становленні життєвого шляху племінника відіграв старший дядько – Ілля Федорович Тимківський (1773–1853), доктор права й філософії, професор Харківського університету і засновник престижної Новгород-Сіверської гімназії4. Саме він 1811 року взяв Максимовича до свого маєтку в Туранівці, де навчав хлопця “началам разных наук и по-латыни”, а через рік направив юного Михайла в опікувану ним Новгород-Сіверську гімназію.

Саме у гімназії (1812–1819 рр.) у Максимовича виникла зацікавленість ботанікою, а також визріла мрія – стати московським професором ботаніки. У червні 1819 р., виголосивши промову “Об истинном просвещении” на публічному іспиті, гімназист отримує атестат. Сім гімназійних років промайнули для нього, “як сім місяців”. Відвідавши рідних, Максимович прибуває у вересні 1819 р. до Москви. Тепер його опікуном стає другий дядько – Роман Федорович Тимківський (1785–1820), професор грецької та римської літератури Московського університету, дослідник творчості Нестора Літописця. Саме йому Максимович присвятив свої пізніші студії над