Науковий подвиг дослідника української культури (До 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича)

Історію Київської Русі Максимович розглядав також у статтях історико-географічних та історико-топографічних. Майже всі вони зібрані переважно по давньому Києву (“Об участии и значении Киева в общей жизни России” (1837), “Очерк Киева” (1847), “Топографические заметки киевлянина” (1841), “Объяснительные параграфы о Киеве” (1869), “Обозрение старого Киева” (1840).

У статті “Обозрение старого Киева” Максимович не тільки вказує на місцезнаходження давніх слов'янських святинь Києва, а й простежує історичний шлях кожної з них у різні епохи до ХІХ ст. включно. Йому одному з перших належить припущення, яке потім підтвердилося, що Київський замок містився на горі Киселівці. Підібраний дослідником найрізноманітніший матеріал висвітлює історію окремих урочищ (“О Киевском Синопсисе и некоторых урочищах древнего Киева, упоминаемых в описании Закревского” (1871), старовинних будинків, церков, монастирів (“О построении и освящении киевской церкви св. Георгия” (1850), “О месте киевской церкви св. Андрея” (1866), “О времени основания Киево-Софийского собора” (1867). 

Отже, для праць Максимовича з давньоруської історії характерний, за його власним визначенням, історико-топографічний ухил, і мали вони переважно довідковий характер. 

Часи після татарської навали і до ХVII ст. розглядалися вченим як “средний период” історії українського народу. До речі, Максимович розробив досить детальну періодизацію історії слов'янської словесності, якою досить часто користувався і для окреслення окремих періодів української історії. Загальна схема історичного процесу, за Максимовичем, має приблизно такий вигляд: після 1240 р. – “Киевское княжество 80 лет принадлежало власти татарской”; потім, “с нашествия Гедимина на Киев в 1320 году”, українські землі протягом 249 років “составляли принадлежность и часть государства Литовского”. Навіть під владою литовських князів Україна змушена була постійно дбати про свою безпеку, ведучи безперервну боротьбу з татарами. Наслідком цього “для Запорожской Сечи был отпор Крымской Орде, но и развитие в целом народе украинского козачества как особого войскового сословия”35.

Погляди Максимовича на проблеми українсько-литовських взаємин та історію Великого князівства Литовського викладені в роботах “Нечто о земле Киевской” (1864), “Записки о земле Волынской” (1864), “Память о киевском воеводе Григории Ходкевиче” (1868), “Письма о князьях Острожских” (1866), “Литовский замок в Киеве” (1871) та ін.

Найважливішою проблемою “середнього періоду” для Максимовича було підпадання України під владу Великого князівства Литовського. До Максимовича була поширена концепція про позитивне значення для українського народу литовського володарювання. Максимович, критично аналізуючи факти, відзначав позитивні моменти “литовско-русского мира”, констатуючи, що в “продолжение литовского периода Украина оставалась Киевским княжеством полтораста лет – до кончины своего последнего удельного князя Симеона Александровича, или Олельковича”, і – як наслідок цього – “отдаленная от поляков земля Киевская была для них недоступною, и в ней могли распоряжаться только русин да литвин”, але все-таки обстоював тезу, що володіння Україною було результатом “нашествия Гедимина на Киев”36. 

У подальшому деякі твердження і погляди Максимовича щодо цього періоду української історії будуть переглянуті, а українсько-литовські стосунки залишаться однією з дискусійних проблем історіософії. 

Виходячи із загального бачення історичної долі українського народу, “Максимович розробляв – уперше в історіософії – свою концепцію історії українського козацтва”37, водночас ведучи полеміку з російськими та польськими істориками. Особливо з першими – прибічниками так званої етнографічної теорії походження козацтва, за якою воно не мало стосунку ні до українського, ні до російського народу, будучи окремою етнографічною групою – результатом змішування стародавніх русичів з тюркськими степовими племенами.

Студії Максимовича над проблемами козацтва охоплюють період від початку 1840-х років і до середини 60-х. Свої головні думки й висновки про походження українського козацтва, його становлення та розвиток, склад і особливості, про козацтво Низове (Запорізьке) і козацтво “на волості” (на Наддніпрянщині), про роль козацтва в суспільному і державному житті України ХVI–XVII ст. історик виклав у працях: “Филологические письма к М. П. Погодину” (1856), “Ответные письма полков и сотен, бывших на Украине со времени Богдана Хмельницкого” (1856), “О причинах временного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в ХVII веке” (1857), “Исследования о гетмане Петре Конашевиче-Сагайдачном” (1843), “Письма о Богдане Хмельницком” (1859– 1860), “Воспоминания о Богдане Хмельницком” (1857), “Исторические письма о козаках приднепровских” (1863–1865), “Заметка о козацких гетманах” (1859) та ін. 

У цих працях Максимович переконливо доводив, що козацтво – категорія історична і соціальна. Воно є частиною українського народу, а розвинулося козацтво з народного елементу. Дискутуючи з М. Погодіним, учений запевняв: “Козаки не иные кто, как украинцы, даже и при той догадке или мечте моей, что первым началом нашего козачества были древние тмутороканцы по прекращении их княжества (а слово “козак” было и в