Науковий подвиг дослідника української культури (До 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича)

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

хоча в дечому упереджену характеристику Максимовича у московський період дає Ксенофонт Полєвой – брат відомого історика і журналіста Миколи Полєвого: “Он был довольно оригинален своим малороссийским юмором и страстью к ботанике, которой занимался почти исключительно. […] В нашем кругу все близкие знакомые любили шутить с М. А. Максимовичем, даже подсмеивались над любимыми его занятиями, потому что он пресмешно рассказывал о них, иногда вставляя латинские слова в свои рассказы. Когда он был уже домашним человеком у нас, Николай Алексеевич называл его не иначе как Dominus (пан, хазяїн. – Ред.), а встречал обыкновенно какою-нибудь латинскою фразою. Все другие близкие знакомые нашего круга также называли его Dominus. Но, шутя и балагуря, юноша Dominus сделался кандидатом и потом магистром естественных наук. […] Слабое зрение и незнание иностранных языков мешали ему читать; притом он был страшный лентяй и всегда казался дремлющим, но взамен всегда он обладал удивительною сметливостью, умел спрашивать, слушать и, так сказать, учился из разговоров. […] Отличаясь в обхождении малороссийским простодушием, он чрезвычайно любил знакомиться с людьми, самыми противоположными по всем отношениям, и легко сближался с ними, наконец, заставлял их исполнять свои требования, даже свои прихоти, и все смеясь делали для него то, что он хотел. При всем наружном простодушии он отличался необыкновенною рассудительностью, умом проницательным и тем окончательно привязывал к себе. Его небольшие статьи по части естествознания были очень кстати в “Московском Телеграфе”, потому что в них часто выражались новые тогда идеи”11.

Така характеристика справді промовиста: кар'єра Максимовича дійсно сприймалася як щось феноменальне, досягнення вищого ґатунку. Важливо й те, що вчений був людиною, яка створила себе власними зусиллями і працею.

1827-й рік став поворотним не тільки для Максимовича, а й для всього українського дискурсу ХІХ століття. Тоді Михайло Олександрович видрукував видатну фольклористичну працю – “Малороссийские песни”, яка одразу вивела його на щабель провідного етнографа на ґрунті українських студій. Саме ця збірка зблизила Максимовича з Гоголем, сприяла знайомству з Жуковським і Пушкіним, який пізніше сказав: “Да мы Максимовича давно считаем нашим литератором; он покорил нас малороссийскими песнями”12.

Усе це було помічено й “нагорі”: успіх “Малороссийских песен” привернув увагу вищих чиновників. Так, 3 листопада 1827 р. міністр народної освіти Шишков писав попечителеві Московського учбового округу Писарєву: “Кандидат Московского университета Максимович доставил ко мне экземпляр изданных им малороссийских песен и вместе с тем уведомил, что он занимается составлением словаря. Мне очень приятно знать, что г. Максимович свободное от должности время употребляет на труды полезные для российской словесности. Посему я покорнейше прошу Ваше Превосходительство поблагодарить его от меня за присылку книги и предложить прислать мне на рассмотрение окончательную часть словаря”13.

Як бачимо, Максимович зумів викликати прихильність навіть такого консерватора, як Шишков, що свідчило й про те, що українські студії в романтичному річищі не піддавалися в той час репресіям і навіть заохочувались як “труды полезные для российской словесности”. При цьому виявився талант Максимовича перебувати одночасно в різних середовищах – відмінних культурно, ідеологічно й соціально, що дало підставу Драгоманову назвати його “мішаною людиною”14.

Популярність Максимовича у наукових колах зумовила і його подальше входження в ширше літературне середовище. Знайомство з Пушкіним відкрило Максимовичу доступ у товариство найвідоміших російських літераторів. Це проявилося в 1830 р., коли вчений-ботанік випустив у світ літературно-критичний альманах “Денница”, де сам Пушкін умістив початок “Бориса Годунова”. Серед інших авторів були Марзляков, Веневітінов, князь Вяземський, Дельвіг, Хом'яков, Баратинський, Язиков, Погодін, І. Киреєвський, Сомов, княгиня З. Волконська та інші. Це був справді цвіт російської культури, до якого так раптово, але цілком заслужено ввійшов і Максимович. У майбутніх перипетіях ці зв'язки дуже знадобилися молодому вченому.

Дуже цікаве знайомство відбулося в Максимовича з молодим російським інтелектуалом О. Герценом. Дехто з дослідників уважає, що Максимович навіть вплинув на автора “Былого и дум”. У цьому творі Герцен згадував, зокрема, що на організований ним випускний бенкет з усіх викладачів було запрошено тільки Максимовича і Миколу Полєвого. Герцен називав магістерську дисертацію Максимовича “чудовим творінням” і рекомендував її прочитати. У липні 1833 р. він писав до М. Огарьова: “Я із самим лише Максимовичем залишаюся знайомий”15.

Власне, тут, очевидно, виявився талант Максимовича однаково добре почуватися в різному оточенні: він спілкувався як з консервативним президентом Академії наук Уваровим, так і з радикальними Герценом, Огарьовим і Станкевичем. Практика різноманітних інтелектуальних товариств стала в пригоді пізніше, коли Максимович опинився в чужому польськомовному середовищі. В той же час Максимович, студіюючи словесність, дедалі більше зближався зі слов'янофілами, а їхній “хрещений батько” С. Аксаков був його добрим знайомим: зокрема, він брав участь у третій книжці “Денниці” в 1834 р16.

Поступово інтереси Максимовича значно розширилися: назви його статей яскраво відбивають гуманітарні спрямування автора. У 1830 р. з'являються розвідки “Об участии Московского университета в просвещении России” та “Обозрение русской литературы за 1830 г.”; у 1831 р. виходить “антропологічна” стаття “О человеке”, а в 1832 р. – “Речь о русском просвещении”.

1834-й був переломним для Максимовича роком: побачили світ його третя фольклорна збірка “Украинские народные песни”, а також новаторська студія “Голоса украинских песен”, 25 українських наспівів