Науковий подвиг дослідника української культури (До 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича)

В “Ответных письмах М. П. Погодину” історик розгорнув та поглибив свою думку: “Скажу определительнее. В Украине обеих сторон Днепра козачество развилось с ХVI веком как особое сословие малороссийского народа среди прочих сословий, т. е. духовенства, шляхетства, мещанства, козачество велось и прежде ХVI века, до 1775 года как особое войсковое товариство, состоявшее преимущественно и собственно из украинцев, как об этом свидетельствуют их язык по наречию украинскому, их безусловная непреклонная приверженность к православной восточной вере, названия куреней Запорожской Сечи по именам украинских мест, личный состав Низового Запорожского товариства преимущественно из выходцев украинских (хотя бывали там и выходцы галицкие, волынские, польские, московские, волошские и другие); наконец, всегдашнее признание Украины у запорожцев их отчизною”39. 

Максимович розглядав виникнення козацтва як народний рух: “Внешние набеги татар и внутреннее угнетение от Литвы и Польши в оное время общего хаоса служили поводом к составлению козачества за порогами Днепровскими... Запорожье было гнездом, где родилась дружная, отважная, холостая ватага вольных козаков, плодилась без матери, ибо для нее была Сечь – мати, а Великий Луг – батько. Козаков сводила и дружила жажда воли, мести, битвы, добычи, и всякий выходец, кто б он ни был, мог сделаться их братом, товарищем, только бы, принеся с собою боевую отвагу, он принял греческую веру и язык их”40. 

На думку дослідника, козацтво запорізьке, “розливаясь с ХVI века по Южной Руси, призвело в ней обновление целой жизни народной, разлило по ней козацкий дух свой”. Коли ж козацтво увійшло в систему польської влади за Стефана Баторія, воно стало зерном української народної самобутності. Козацтво, “блюдя свою... волю, свою честь и славу, блюло с тем вместе и общественную жизнь Украины, веру и волю народную”41. 

Помітно, як Максимович сумує за втратою Україною самобутності в межах Російської держави. Самобутність для нього означає політичну і культурну боротьбу за окремішність, кінцевим результатом якої постає власна політична організація (державність). Саме через самобутність якнайповніше розкривається народний дух, який виражається передовсім у народній (усній) поезії.

Із діячів першої половини ХVII ст. найбільшу увагу дослідник приділяє Петру Сагайдачному. Свій погляд на постать гетьмана він виклав у двох статтях – “Исследование о гетмане Петре Конашевиче-Сагайдачном” (1850). Характеризуючи роль козацького провідника в історії України, він наголошує: “Если победоносная сила Богданова была мечом, освободившим Украину от польського ига, то могучее непобедимое мужество Сагайдачного служило хранительным щитом православной Киевской Руси...” І далі: “Он был неизбежною, неотразимою грозою для татар и турок, которых громил непрестанно на море и на суше”. Навіть поляки, зважаючи на військові подвиги, поважали запорізького гетьмана, “который с могучим, суровым мужеством героя соединял и доблести отличного гражданина. Сагайдачный для своего утесненного народа и гонимого православия сделал все, что только можно было сделать при Жигимонте ІІІ, не подымая оружия на Польшу; и не даром называется он в летописях великим защитником православия”42. 

Особливо цінними є думки вченого про значення Запорізької Січі як зародка козацької державності – навіть з огляду на романтичне трактування козацтва як буйного товариства вільнодумних вояків. У своїх “Письмах о Богдане Хмельницьком” Максимович уперше показав роль козацтва, і зокрема козацької старшини, у повстанні 1648–1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького, обґрунтував вирішальний вплив козацьких звичаїв і традицій на формування особистості великого гетьмана, спростував поширену на той час думку, нібито провідник козацького повстання розпочав його у відповідь на особисті образи з боку польської шляхти. Крім того, опрацювавши велику кількість джерел, Максимович дав картину військово-територіального устрою козацької України доби Хмельниччини, тим самим започаткувавши вивчення проблеми розвитку козацької державності – гетьманщини43.

Своїми працями про козацтво вчений заклав серйозний фундамент для подальших наукових досліджень у цій царині. Під впливом Максимовича Володимир Антонович продовжив вивчення проблеми козацтва, змінюючи й уточнюючи свої погляди на його генезу. У праці “Про козацькі часи на Україні” він, зрештою, подав цілісну картину історичного шляху української козаччини. На початку ХХ ст. вже Михайло Грушевський у своїх працях “История украинского народа” та в VII томі “Історії України-Руси” синтезував погляди Максимовича й Антоновича, які розглядали козацтво як органічне явище суспільного життя України, розвинув і поглибив ці погляди, спираючись на нові історичні джерела. За Грушевським, українське козацтво, будучи виразником національних інтересів народу і носієм ідеї державності, стає суб'єктом історії від ХVI ст. Ці погляди стали загальноприйнятими в сучасній історичній науці.

У листах до польського історика М. Грабовського “О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в ХVII веке” Максимович детально проаналізував усю передісторію Визвольної війни, вказав на необґрунтованість тверджень польських істориків про начебто прогресивну роль Польщі стосовно колонізованого Півдня України. 

“Славному Богдану” – “любимцу и предстателю народа своего, красе и славе козачества южнорусского” – присвячує Максимович низку своїх листів з приводу праці М. Костомарова “Богдан Хмельницький”, адресованих М. Погодіну. Аналізуючи роботу Костомарова, дослідник також знайомить нас із деякими своїми теоретичними принципами. На