Науковий подвиг дослідника української культури (До 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича)

У своїх “Письмах о Богдане Хмельницком” Максимович наводить цілий ряд нових фактів і доповнень, починаючи з тлумачення імені Ясько і закінчуючи психологією гетьмана. Критично опрацювавши свідчення про Хмельницького, заперечуючи одні (розповідь про полон Кантемиричів, епізод у Бродському замку), уточнюючи другі (ототожнення Барабаша й Ормянчика, дата приїзду Хмельницького в Київ у 1648 р.) і, нарешті, доповнюючи треті (про суспільне становище батька Хмельницького, про життя гетьмана до відкритого виступу проти поляків), Максимович досить об'єктивно відтворює постать великого Богдана. 

“Новий період” української історії, за визначенням Максимовича, – “ХVII век и первая четверть ХІХ”. Історик висловив тут низку зауважень з багатьох питань, що стосувалися окресленої епохи. Безумовний інтерес становить його праця “О Григории Николаевиче Теплове и его записке “О порядке в Малороссии”. Однак ґрунтовніше історик досліджував народні рухи на Правобережжі – Гайдамаччину. В історичній літературі закріпилася думка про Максимовича як одного з найавторитетніших дослідників даного питання. Зібраними ним матеріалами у подальшому користувався Володимир Антонович для підготовки досліджень про Коліївщину.

Своє розуміння суті Коліївщини Михайло Олександрович сформулював так: “Кровавый подвиг Зализняка был не просто гайдамацький разбой и не случайное нападение запорожцев на польское владение для грабежа и добычи. Нет, то было огнедышащее извержение народной мести и вражды, целый век томившейся под гнетом унии; то была предсмертная судорожная схватка двух враждебных стихий в государственном теле, которое уже близилось к своему концу. Колиивщина была последним отзывом тех восстаний, которыми некогда целая Украина ополчалась на Польшу для спасения своей веры и своего народа, обреченных тогда на гонение; последним отзывом и тех мучительных казней, которыми судилище варшавское думало обуздать козаков и задушить их непреклонную широкую волю”45. 

Поряд із замітками та статтями, присвяченими окремим епізодам української історії, Максимович аналізував і загальний перебіг історичних подій на тлі якогось конкретного об'єкта. Такою є, наприклад, історія Межиг ірського монастиря (“Сказание о Межигорском монастыре”, 1865), простежена автором від часів давньокняжих до кінця ХVIII ст. Майже точнісінько так, але на хронологічно меншому відтинку, віддзеркалюється загальна історія України на долі невеликого її закутка – Бубновської сотні в рідному для Максимовича Золотоніському повіті. В “Бубновской сотне” поряд з історичними довідками подається ціла низка біографічних нарисів про визначних уродженців цієї місцевості. Таким чином, нотатки про загальну історію України змінюються даними з місцевої історії, сімейними спогадами та народними переказами. Як слушно зазначав О. Грушевський, “в общем итоге эти виписки из документов, личные воспоминания, семейные признания и рассказы старых людей про былое – дают много материала для восстановления быта былого времени и ценны именно бесхитростною передачею данных о старине”46.

Уважно стежачи, наскільки дозволяли обставини, за розробкою питань української історії, вдумливо вивчаючи архівний та археологічний матеріал, Максимович зібрав величезну кількість інформації “и в голове, и в нотабенках”, і йому потрібний був лише поштовх, щоб побачила світ його нова студія. Таким поштовхом частіше за все слугували помічена при читанні помилка, неточність або випадковий пропуск чи недогляд. Навколо цього виростала ціла наукова стаття. Свідчення літопису чи давнього письменника, випадково вцілілий могильний напис, припорошена старовиною географічна назва, підпис на старовинній картині чи родинний документ, ім'я у пом'янику чи натяк у пісні – все це логічно й послідовно комбінується Максимовичем для доказу або, навпаки, заперечення тієї чи іншої тези. Важко не погодитись з О. Грушевським у тому, що до Максимовича “еще ни один знаток малорусской старины не располагал таким обширным запасом знаний – преимущественно из первоисточников”47. 

Зрозуміло, що за такої феноменальної обізнаності Максимович міг висловлюватися авторитетно й вагомо з найрізноманітніших питань української історії, і він завжди вважав своїм найвищим моральним обов'язком піднімати “корогву за нашу мову, за нашу землю-матір”48. Інформація про ювілей чи річницю, замітки з приводу чуток (іноді іронічні), рецензії на книгу, статтю чи збірник документів, виправлення помилки або неточності – все разом становить безперервний ланцюг статей і довідок з історії України від найдавніших часів до кінця ХVIII ст.

Досить скромно оцінюючи свою роль у вивченні історії України: “На поле, сжатом наскоро историками Малороссии, я собираю пропущенные и оброненные ими колосья и понемножку передаю их в общую известность”, Максимович хотів від історії, “чтобы в ней старина южнорусская открывалась в подлинном своем виде до последних подробностей, как открылись ныне древние фрески на стенах Киево-Софийского собора из-под штукатурки ХVII века”, а для цього йому доводилося все життя, “аки пчеле, собирать – и добро бы мед, а то пергу невкусную, чтобы из нее ссучить восковую свечу на поминовение покойникам родины моей”49. 

Студії Михайла Максимовича, репрезентовані у цьому ювілейному виданні, розрахованому на широкий загал, звичайно, не охоплюють усього, що було зроблено ним на ниві українознавства. Вони покликані дати лише загальне розуміння різноплановості й універсалізму його наукової діяльності в галузі гуманітарній (переважно історичній, етнографічній, археологічній), познайомити з визначальними методологічними принципами вченого, засвідчити розвиток і формування історичних поглядів Максимовича – творця теоретичних засад новітнього українознавства як процесу складного і неоднозначного. Ми виходили з того, що Максимович мав власну концепцію історії України, а наукова спадщина його має значно глибше теоретичне підґрунтя і набагато ширша від традиційного про неї уявлення.

І хоча Михайло Олександрович не залишив систематизованої узагальнюючої праці з вітчизняної історії, але, впевнено ставши на шлях творення національної концепції історії України, він чимало зробив для нашої історіографії, почавши формувати її теоретичні підвалини, створивши праці, сповнені внутрішньої гідності, що залишаються актуальними і нині.

 

1. Когут З. Зустріч з Росією. Культурні тенденції та політичні погляди в ранньоновітній Україні // Сучасність. – 1996. – № 9. – С. 71–73. 
2. Драгоманов М. М. А. Максимович. Его литературное и общественное значение // Вестник Европы. – 1874. – Кн. 3. – С. 453. 
3. Єфремов С. Літературно–критичні статті. – К., 1993. – С. 321. 
4. Шугуров М. В. Илья Федорович Тимковский // Киевская старина. – 1891. – № 10. – С. 828. 
5. Шугуров М. В. И. Ф. Тимковский – педагог прошлого времени // Киевская старина. – 1891. – № 8. – С. 200–216.
6. Автобиография М. А. Максимовича // Киевская старина. – 1904. – Т. ІХХХVI. Сентябрь. – С. 326. 
7. НБУВ ІР. – Ф. ІІІ., спр. 5384., арк. 1. 
8. Там само. – Ф. І., спр. 577/1471., арк. 11. 
9. Автобиография М. А. Максимовича. – С. 337. 
10. Там само. – С. 323. 
11. Записки Ксенофонта Алексеевича Полевого. – Санкт-Петербург, 1888. – С. 130–131. 
12. Автобиография М. А. Максимовича. – С. 337. 
13. Письма М. П. Погодина, С. П. Шевырева и М. П. Максимовича к князю П. А. Вяземскому // Старина и новизна. – 1901. – Кн. ІV. – С. 15. 
14. Переписка Драгоманова з Бучинським 1871– 1877 рр. – Львів, 1910. – С. 68. 
15. Герцен А. И. Собр. соч.: В 30 т. – Москва, 1954. – Т. 1. – С. 14; Т. 21. – С. 7, 8; Т. 11. – С. 411–415. 
16. Див.: Пономарев С. И. Михаил Александрович Максимович (Биографический и историко-литературный очерк) // ЖМНП. – 1871. – Ч. СLVII. Октябрь. – С. 186–188, 195.
17. Московский вестник. – 1830. – № 4. – С. 421–422. 
18. Автобиография М. А. Максимовича. – С. 337. 
19. З іменем святого Володимира: У 2 кн. – К., 1994. Кн. 1. – С. 91. 
20. Там само. – Кн. 1. – С. 104. 
21. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – К.; Кембрідж, 1991. – С. 6. 
22. Автобиография М. А. Максимовича. – С. 338–339. 
23. Там само. – С. 340. 
24. Там само. – С. 342. 
25. Переписка М. А. Максимовича с П. Г. Лебединцевым (1864–1873) // Киевская старина. – 1904. – Т. LXXXVI. Сентябрь. – С. 407. 
26. Там само. – Т. LXXXVII. Октябрь. – С. 142, 482–483. 
27. Максимович М. А. Собр. соч. – Т. ІІ. – К., 1875. – С. 407–408. 
28. Юбилей Михаила Александровича Максимовича (1821–1871). – К., 1871. – С. 1. 
29. Багалий Д. И. Новый историк Малороссии / Рец. на книгу А. М. Лазаревского “Описание старой Малороссии. Том первый. Стародубский полк”. – Санкт-Петербург, 1891. – С. 4. 
30. Максимович М. А. Собр. соч. – К., 1877. – Т. ІІ. – С. 439, 444–445. 
31. Там само. – С. 453–454. 
32. НБУВ ІР. – Ф. 1., спр. 577/1471., арк. 22 зв. – 23. 
33. Максимович М. А. Собр. соч. – К., 1880. Т. ІІІ. – С. 370.
34. Там само. – Т. І. – С. 209. 
35. Там само. – С. 6, 151, 655–656. 
36. Там само. – С. 151, 152. 
37. Мельник Л. Г. М. О. Максимович – творець першої наукової історії козацтва // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Українознавство. – К., 1997. Вип. ІІ. – С. 58. 
38. Максимович М. А. Собр. соч. – Т. І. – С. 233. 
39. Там само. – Т. ІІІ. – С. 261–262. 
40. Там само. – Т. І. – С. 837–838. 
41. НБУВ ІР. – Ф. ХХХІІ., спр. 393., арк. 8 зв. 
42. Максимович М. А. Собр. соч. – Т. І. – С. 336, 337.
43. Там само. 
44. Мельник Л. Г. М. О. Максимович – творець першої наукової історії козацтва. – С. 59. 
45. Максимович М. А. Собр. соч. Т. І. – С. 400. 
46. Там само. – С. 625. 
47. Грушевский А. С. М. А. Максимович (1804–1873): Из украинской историографии ХІХ в. – Санкт-Петербург, 1906. – С. 38. 
48. Там само. – С. 23. 
49. Письма М. А. Максимовича к О. М. Бодянскому, 1838–1873 // ЧИОДР. – М., 1887. Кн. І. – С. 144. 
50. Максимович М. А. Собр. соч. – Т. ІІ. – С. 343; Т. І. – С. 238; ЧИОНЛ. – К., 1905. – Кн. ХVIII. Вып. ІІІ, ІV. – С. 128.