Науковий подвиг дослідника української культури (До 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича)

Тоді ж у Москві Максимович зустрічається з двома іншими дядьками, що справило на нього неабиякий вплив. У 1820 р. його записав у казеннокоштні студенти (через вичерпання власних коштів) молодший дядько – Єгор Федорович Тимківський (1890– 1875) – впливовий дипломат, учасник місії до Китаю та автор етногеографічної розвідки “Мандрівка в Китай через Монголію”. 

У тому ж 1820 році Максимович побачився з Василем Федоровичем Тимківським (1781–1832), “позначеним геніальною силою розуму і слова”, який у 1826–1828 рр. стане губернатором Бессарабії5. Максимович згадує: “Его проезды через Москву из Оренбурга в Грузию и обратно воодушевляли меня новой силой. Я строго следовал совету его не пускаться в ремесло уроков и не тратить на то золотого времени студенчества. Весь досуг от лекций я посвящал любимой своей науке”6.

Після смерті Романа Тимківського юний Максимович, ще навчаючись на словесному відділенні, дедалі більше захоплювався ботанікою, обходячи околиці Москви і збираючи рослини. Це окреслило і початкове коло знайомств дослідника: спершу це був ад'юнкт ботаніки Ботанічного саду в Петербурзі Федір Богданович Фішер, який пропонував Михайлові “усовершенствоваться в ботанике” при Петербурзькому саду, а також свою протекцію для поїздки Максимовича в “чужие края”7.

 

Бачимо, що провідними ботаніками в Москві й Петербурзі були особи німецького походження, і наш юний дослідник ставився до них дещо упереджено. Він скаржився: “Да и самую-то науку засорили, загадили немцы до такой степени бесконечною синонимикою, бессвязным и бессмысленным дроблением родов и видов, что и смотреть противно”8. Можливо, цим пояснюється тяжіння Максимовича до слов'янофілів – І. Киреєвського, С. Аксакова та ін. Максимович відчував і вплив “словесного” професора О. Марзлякова, якого називав “солов'єм старого часу”. Незважаючи на інтерес до словесності, у серпні 1821 р. студент перейшов на фізико-математичне відділення Московського університету, остаточно визначившись із фахом: ним мала стати ботаніка, щоправда, обрамлена в небачену досі вишукану літературну форму. 30 червня 1823 р. він отримав диплом кандидата “за відмінні успіхи і зразкову поведінку”.

Науковим авторитетом для Максимовича в ці роки став професор мінералогії та сільського господарства М. Павлов – кумир студіюючої молоді. З цього часу молодий кандидат ботаніки розпочинає самостійну академічну, наукову й літературну діяльність, інтегруючи різноманітні інтереси й досліди. Втім, усе це не заважає йому в серпні 1823 р. записатись і на медичне відділення університету, відвідуючи в той же час лекції “оракула у відділенні словесному” – професора латинської філології та філософії шеллінгіанця І. Давидова.

Максимович стрімко росте на академічній службі. Спочатку він був призначений в університетську бібліотеку для впорядкування систематичного каталога; в 1824 р. йому було доручено розробку університетських гербаріїв у професора Гофмана, а влітку того ж року Максимович у польових умовах уже вивчав флору Московської губернії, описавши її в “Путевых записках”. У листопаді 1825 р. він став викладати господарську ботаніку і садівництво в Землеробській школі (на запрошення свого авторитета М. Павлова), а в лютому 1826 р. Максимович перебирає ще дві функції: викладає природничу історію в університетському шляхетному пансіоні (протягом семи років) і завідує університетським ботанічним садом – за пропозицією самого попечителя Московського учбового округу Писарєва.

У серпні 1826 р. молодий учений викладає загальний курс природничої історії вже у самому університеті, а 30 червня 1827 р. захищає магістерську дисертацію “О системах растительного царства”, аби посісти кафедру ботаніки. У серпні 1829 р. на запрошення ботаніка Ф. Фішера Максимович стажувався у Петербурзькому ботанічному саду, а 28 жовтня того ж року був затверджений у званні ад'юнкта. Вершиною його московської служби стало – після багатьох перепон з боку освітянських чиновників – обрання 23 серпня 1833 р. радою університету ординарним професором кафедри ботаніки. “Я стал, – писав він, – наконец тем, к чему стремился, едучи в Москву, за 14 лет… и будь это четырьмя раньше, я почел бы себя счастливцем. А теперь… грустно и даже совестно было, что Павлов и некоторые товарищи мои более меня радовались моему профессорству”9.

Згодом, на 50-му році життя, у листі до Степана Шевирьова, що готував “Биографический словарь” Московського університету, Михайло Олександрович зізнався: “Мое профессорство было не внешним и не случайным положением и делом в жизни: оно было назначением моим и любимою мечтою с детства, средоточием и подвигом юношеской жизни, моим самолюбием в возмужалые годы, при котором не было уже места во мне ни властолюбию, ни иному подобному любию, как в том я не раз имел случай проверить себя и убедиться вполне…”10

Правда, ця вершина була одночасно й апогеєм психічної кризи вченого: 1829 року померла його мати, а він сам був духовно вичерпаний непосильною працею і проблемами на службі, до того ж, далися взнаки ревматизм і погіршення зору. 

Незважаючи на це, не можна не назвати московську кар'єру Максимовича успішною. За 14 років із провінційного “молоденького хохлика” (вислів Погодіна) він виріс до впливового професора респектабельного університету. Дуже цікаву,