Агресія та жорстокість у контексті антропології насильства

 

 

 

 

Актуальність теми. Чисельні дослідники феномену насильства відзначають, що у ХХ столітті людство зіткнулося з його небувалою ескалацією. Світова війна, геноцид, Голокост, тероризм, терор – всі ці специфічні форми насильства не просто торкнулися України, але й стали невід’ємною частиною її історії та культури. Насильство проникло в усі сфери життя і перетворилося на універсальний засіб вирішення конфліктів. Убивства на замовлення, бандитизм, утримання заручників, викрадення людей, фізичне усунення конкурентів – це лише найбільш жорсткі та очевидні форми фізичного насильства, які поширилися в останні десятиліття. Ідеологія насильства проникає в масову свідомість, і воно стає звичним, повсякденним явищем.

Однак, не сам по собі «вибух» насильства визначає специфіку сучасності – ми можемо побачити подібні сплески насильства впродовж історії людства, – але радше той факт, що насильство почало маркуватися як проблема. Після виходу роботи В. Беньяміна «Критика насильства» 1921 року постала потужна філософська традиція рефлексії даного феномену, що вплинула на загальну думку суспільства та змінила ставлення до насильства. Про це свідчить, зокрема, виникнення рухів, що закликають до ненасильства, численні державні та міжнародні програми з попередження насильства, інтерес до проблеми насильства в сім’ї і т. п.

Численні дослідження насильства показали, що це складний, багатоаспектний феномен. Він став предметом вивчення різних наук: соціології (в роботах Е. Дюркгайма, М. Вебера, Г. Арендт, Й. Галтуна, А. Гусейнова, А. Назаретяна), психології (в роботах З. Фрейда, А. Адлера, М. Кляйн, Е. Фромма, Ж. Лакана) політології (в роботах Т. Адорно, М. Горкгаймера, Г. Арендт, К. Шміта, В. Тишкова), права (в роботах Дж. Агамбена, М. Фуко, М. Сюзюмова, І. Покровского, Р. Токорчука, І. Царькова) та інших. Однак, серед великого масиву робіт, в яких розглядається ця проблема, особливе місце займають етологічні дослідження К. Лоренца та культурна антропологія Р. Жірара. Останні два підходи пов’язують зародження феномену культури із феноменом насильства і, отже, на відміну від більшості інших підходів, представляють насильство безпосереднім об’єктом дослідження, а не трактують його як вторинний феномен, що є результатом збою тієї чи іншої системи (обміну дарами, інститутів політичної влади, несвідомого і т. д.). Незважаючи на подібність двох підходів, комплексний аналіз взаємної відповідності цих теорій досі не проводився.

Більш того, в сучасному українському філософському дискурсі існує лакуна в дослідженнях, пов’язаних із антропологічною парадигмою, запропонованою Р. Жіраром. Про це свідчить той факт, що до 2010 року було видано лише одну монографію та одну статтю Р. Жірара російською мовою. Дисертаційне дослідження вводить в український філософський дискурс корпус основних робіт Р. Жірара, а також основні критичні рефлексії його теорії у західних філософсько-богословських колах (Г. У. фон Бальтазар, Дж. Мілбанк, М. Енафф, Л. де Гейш, М. Детьен, Ф. Карр, Д. Гарт, Ф. Лаку-Лабарт та ін.). Це зумовлює актуальність даного дослідження для сучасної української філософії.

Феномен насильства, досліджуваний як предмет філософської рефлексії, не може бути розглянутий окремо від проблеми мови та філософії літератури після проголошення «лінгвістичного повороту». Більше того, в зв’язку із сучасною критикою обмежень герменевтики як філософії, що задає методологічне поле для всіх гуманітарних дисциплін, і спробами обґрунтування альтернативних підходів до репрезентації, проблема насильства виходить на перший план. Поза тим, створення філософії літератури (яка розглядала б літературу як антропологічну практику), ядром якої була б нова (додаткова до герменевтичної) парадигма, заснована на аналізі феномену насильства, досі є невирішеним завданням.

Таким чином, актуальність теми дослідження зумовлена:

• по-перше, необхідністю подальшої розробки філософії насильства, яка дозволила б осмислити філософско-антропологичні аспекти цього феномену;
• по-друге, необхідністю проведення ґрунтовних досліджень теорій К. Лоренца та Р. Жірара, які і є двома антропологічними підходами до феномену насильства;
• по-третє, пошуком альтернативи до домінантної в сучасних гуманітарних науках герменевтичної методології, основою якої була б антропологія насильства і яка дозволила б взяти до уваги феномен насильства в аналізі дискурсивних репрезентацій антропологічних практик (прикладом згаданих дискурсивних практик в даному дослідженні є література).

Ступінь наукової розробленості проблеми. Теоретичні та методологічні засади антропології насильства викладені в роботах Д. Річеса, Б. Шмітта, П. Кластра, Б. Маліновського, В. Тишкова, А. Назаретяна та ін.

Осмислення антропологічних аспектів насильства, пов’язане з переорієнтуванням агресивних дій і процесом ритуалізації, що виникає на його основі, було запропоновано в роботах К. Лоренца і Р. Жірара. Комплексне дослідження цих теорій обумовило створення авторської типології насильства, що включає концепти «агресія» і «жорстокість», які були проаналізовані через їх дискурсивні репрезентації.

Концепція «агресії» була розроблена в етологічних роботах К. Лоренца, Л. Берковіца, Р. Хайндта, а також у рамках психоаналітичного напрямку в роботах А. Адлера, З. Фрейда, Ж. Лакана. Вчення про інстинктивну природу агресії і гіпотеза про потяг до агресії були прокоментовані і розвинені в роботах Х. Гекгаузена, П. Карлі, А. Гусейнова, Л. Крушинського, В. Остраухова.

Концепція «жорстокості» була осмислена в працях Ф. Ніцше, К. Пальї, Р. Рорті, Ж. Липовецького, Р. Жірара. У дисертації комплексно розглядається теорія Р. Жірара, як концепція, яка