Оцінка впливу засобів масової комунікації на громадську думку

У книзі «Маніпульована людина» підкреслюється ця особливість маніпуляції як психологічний вплив: «Він не лише спонукає людину, яка перебуває під таким впливом, чинити те, чого хочуть інші, він змушує її прагнути це зробити» [13, 240].

Відтак стає зрозумілою доволі неприємна суть справи. Будь-яка маніпуляція свідомістю є взаємодія. Жертвою маніпуляції людина може стати тільки в тому разі, коли вона є її співавтором, співучасником. Лише коли людина під впливом одержаних сигналів перебудовує свій світогляд, думку, настрій, мету і починає діяти за новою програмою, – маніпуляція відбулася. А коли вона засумнівалася, вперлася, захистила свою духовну програму, то жертвою тоді не стає.

Маніпуляція – це не насильство, а спокуса. Кожній людині надана свобода духу та свобода волі. Отже, в неї є можливість – вистояти, не піти за спокусою. Одна з незаперечних ознак того, що в певний момент здійснюється значна програма маніпуляції свідомістю, полягає в тому, що люди перестають прислухатися до розумних аргументів, – вони ніби бажають бути обдуреними. Вже О. І. Герцен дивувався з того, «як мало можна взяти логікою, коли людина не хоче пересвідчитися» [13, 240].

Отже, маніпуляція – це спосіб панування духовного впливу на людей через програмування їхньої поведінки. Цей вплив спрямований на психічні структури людини, здійснюється приховано і має за завдання змінити думки, спонуки й мету людей у напрямку, потрібному владі.

Вже з цього дуже короткого визначення стає зрозумілим, що маніпуляція як засіб влади виникає тільки в громадянському суспільстві зі встановленням політичного порядку, заснованого на представницькій демократії.

В політичному порядку західної демократії сувереном, тобто тим, хто володіє всією повнотою влади, оголошується сукупність громадян (тобто тих, хто має громадянські права). Ці громадяни – індивідууми, теоретично наділені рівними частками влади у вигляді голосу. Надана кожному частка влади реалізується під час періодичних виборів через опускання бюлетеня до урни. Рівність у цій демократії гарантується принципом «одна людина – один голос». Ніхто, крім індивідуумів, не володіє голосом, не «віднімає» їхньої частки влади – ні колектив, ні вождь, ні мудрець, ні партія.

Але, як відомо, «рівність перед Законом не означає рівності перед фактом». Це популярно пояснили вже якобінці, відіславши на гільйотину тих, хто вимагав економічної рівності на підставі гасла про «свободу, рівність і братерство».

В майновому сенсі рівні в політичному розумінні громадяни – не рівні. І навіть обов'язково повинні бути не рівними – саме страх перед бідними згуртовує благополучну частину в громадянське суспільство, перетворюючи їх на «свідомих та активних громадян». На цьому тримається вся конструкція демократії – «суспільства двох третин».

Майнова нерівність створює в суспільстві «різницю потенціалів» – значну нерівновагу, що може підтримуватися лише за допомогою політичної влади. Великий мораліст і засновник політекономії Адам Сміт так і визначив головну роль держави в громадянському суспільстві: «Придбання значної власності можливе тільки при становленні громадянського уряду. Тією мірою, якою він постає для захисту власності, він стає реальним захистом багатих від бідних, захистом тих, хто володіє власністю, від тих, хто ніякої власності не має» [13, 241].

Йдеться саме про громадянський уряд, тобто про уряд в умовах громадянського суспільства. До цього, за «старого режиму», влада не розподілялася частками між громадянами, а концентрувалася в руках у монарха, що володів безсумнівним правом на панування (і на його головний інститут – насильство). Як і в будь-якій державі, влада монарха (чи, приміром, генсека) потребувала легітимації – набуття авторитету в масовій свідомості. Але вона не потребувала маніпуляції свідомістю. Стосунки держави за такого владарювання були засновані на «відкритому, без маскування, імперативному впливові – від насильства, пригнічення, панування до накидання, переконання, наказу – з використанням грубого простого примусу». Інакше кажучи, тиран наказує, а не маніпулює.

Цей факт підкреслюють усі дослідники маніпуляції суспільною свідомістю, розрізняючи способи впливу на маси в демократичних і авторитарних, або тоталітарних режимах. Ось свідчення визначних американських учених.

Фахівець у сфері засобів масової інформації З. Фрейре: «До пробудження народу немає маніпуляції, а є тоталітарне пригноблення. Допоки пригноблені повністю придушені дійсністю, немає потреби маніпулювати ними».

Провідні американські соціологи П. Лазарсфельд і Р. Мертон: «Ті, що контролюють погляди й переконання в нашому суспільстві, менше вдаються до фізичного насильства й більше до масового навіяння. Радіопрограмами та рекламою замінюються залякування і насильство» [13, 241].

Відомий фахівець у галузі управління С. Паркінсон дав таке визначення: «В динамічному суспільстві мистецтво управління зводиться до вміння спрямовувати в потрібному напрямку людські бажання. Ті, хто досконало оволодів цим мистецтвом, зможуть досягти нечуваних успіхів».

Засоби масової інформації виражають і формують громадську думку, яку прийнято розглядати як колективне судження людей, в якому ставлення до подій і явищ виявляється у формі схвалення, осуду або вимоги. Громадська думка формується в процесі руху інформації