Опорний конспект лекцій з дисципліни «Філософія» для денної форми навчання

3. Сутністю людини є її свобода, яка полягає у можливості мислити і поводити себе згідно з власними уявленнями, а не під тиском внутрішніх або зовнішніх обставин. Свобода передбачає вільний вибір людиною своєї життєвої позиції і виступає для людини як здатність бути причиною будь-яких її власних думок та вчинків.

В історії філософії свобода досліджувалась багатогранно і розглядалась у зв’язку із справедливістю, відповідальністю, необхідністю.

Уперше на свободу як сутність людини вказала християнська думка.

В сучасній матеріалістичній філософії свобода розглядається у співвідношенні із необхідністю. Людина насправді може вільно діяти, але лише у межах пізнаної необхідності, тобто у межах пізнаних природних, суспільних, моральних та інших законів, а не всупереч цим законам. Свобода не є анархією, свавіллям.

Співвідношення свободи та необхідності по- різному розглядалося філософами, і були сформульовані такі вчення:

Фаталізм – розглядає кожну подію в світі та житті людини як передвизначену ззовні, зумовлену долею, Богом. Тому людина не може бути вільною в принципі, адже вона не спроможна протидіяти цій зовнішній силі.

Волюнтаризм – визнає повну перевагу волевих прагнень людини над іншими проявами духовного життя її, і передбачає, що людина діє так, як їй цього хочеться.

4. Проблематичність людського життя зумовлюється тим, що кожна людина повинна сама для себе визначити мету і сенс власного життя. Проблема сенсу життя є джерелом постійних роздумів, сумнівів для людини; може інтенсивно осмислюватися не лише в період становлення її, але й в зрілі роки, особливо у зв’язку з очікуваною смертю.

Існують такі філософські підходи щодо осмислення сенсу життя:

Людське життя не має сенсу і воно є абсурдним.

Сенс життя людини полягає в самому житті, в тому, що людина ставить і вирішує безліч різноманітних життєвих завдань (в основному побутового характеру). Такий підхід виявляється недостатнім, коли ми звертаємо увагу на той факт, що людина є розумною цілепокладаючою істотою, яка (що підтверджено історичним досвідом людства) ставить перед собою високі цілі, які далеко виходять за межі буденності.

Саме життя виводиться за межі життя людини, і безпосередньо пов’язується із служінням духовному Абсолюту (в релігії – це Бог), або служінню суспільним ідеалам (наприклад, комуністичній ідеології).

Проблема сенсу життя пов’язується з проблемою духовності.

Релігійна філософія розглядає духовність крізь призму залучення людини до Бога.

Матеріалістична філософія вважає духовність виразом відношення до інших людей і до створеного ними, і вказує на те, що людина живе не лише заради задоволення своїх безпосередніх життєвих потреб.

 

План

1. Поняття світогляду та його структура.
2. Міфологія та релігія – дораціональні світоглядні форми.
3. Філософія як світогляд. Ідеалізм та матеріалізм як світоглядні філософські позиції.

1. Впродовж життя людина формує своє розуміння світу, свій підхід до дійсності і до свого місця в ній, а також всебічну уяву про себе.

Система поглядів на світ, що включає знання, оцінки, ідеали, переконання, які визначають загальне розуміння світу, життєву позицію та поведінку людини називається світоглядом.

Це поняття відбиває відмінність від поняття, яке стосується картини світу, що дає нам наука. У людині її світогляд обов’язково пов’язаний із її власним сприйманням та переживанням світу, його оцінкою, відношенням до нього у зв’язку із визначенням свого місця в цьому світі. Якщо наука дає об’єктивне знання про світ, яке позбавлене людських емоцій, переживань, інтересів, прагнень, яке є ціннісно нейтральним, відстороненим відображенням об’єктивної дійсності, то світогляд завжди є суб’єктивним уявленням людини про закономірності світу, і потреба в ньому зумовлена нашою біологічною незапрограмованістю, неспеціалізованістю, відкритістю до світу і необхідністю самовизначитися в ньому, зорієнтуватися в ньому. Звідси випливає, що за своїми функціями світогляд постає такою формою духовно-практичного освоєння світу, яка покликана:

• інтегрувати людину у світ (природний, духовний, суспільний) ;
• надати людині найперших життєвих орієнтирів;
• надати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.

Центральною проблемою світогляду виступає відношення «людина – світ», але формування його людиною здійснюється не лише інтелектуально, розумово, теоретично, а обов’язково включає емоційну компоненту, чуттєві уявлення. Цей факт відбивається на структурі світогляду, до якої належать:

• світовідчуття – це рівень духовного розвитку людини, що проявляється у почуттях, настроях, емоціях;
• світосприймання – це ідеали, норми, переконання, які формуються на основі оцінок дійсності і проявляються в ціннісних орієнтаціях людини;
• світорозуміння – це знання людини про світ у формі понять, законів, що стало результатом узагальнення процесу пізнання природи, суспільства, мислення.

Зважаючи на глибину обгрунтованісті та міру адекватності світоглядних уявлень людини про світ, у світогляді виділяються два рівні:

• життєво-практичний, який базується на здоровому глузді і буденному життєвому досвіді, який формується стихійно, має несистематизований, іноді навіть суперечливий вигляд.
• -теоретичний, до якого належать наука та філософія.

Теорія відрізняється від життєвої практики тим, що вона аналізує явища через поняття, через чітко визначені терміни, на підставі певних законів та необхідних внутрішніх зв’язків. Тому філософія як теоретична основа світогляду передбачає, що про світоглядні проблеми потрібно не просто думати, а:

• усвідомлювати їхню необхідність;
• усвідомлювати зв’язки, сторони, аспекти, стосунки між людиною, світом, Добром, Злом;
• усвідомлювати їх характеристики, складові і робити це за допомогою абстрактно-логічних засобів мислення.

Оскільки світогляд є складною