Особистий сенс соціального буття культури

Дослідження культури як екзистенції особистісних сенсів людського буття зазнали подальшого розвитку в обгрунтуванні гуманістичної сутності соціального буття культури. Грунтовні засади, набуті через діяльнісний підхід, переосмислені у контексті синергетичного підходу. Аналіз культури як синергетичного об’єкта дає змогу саму діяльність розглядати як витворену культурою форму ставлення людини до світу. 

Новизну отриманих результатів розкрито у таких положеннях: 

1. Сутність соціального буття культури визначається специфікою взаємозв’язку культури та людського існування. Проаналізована у контексті синергетичного підходу, культура постає духовно-практичним способом саморганізації людського життя, котрий спрямований на становлення та розвиток соціального буття. Іманентний зв’язок культури з людиною зумовлений відкритою й суперечливою людською сутністю, котра вимогає культуру як фундаментальний негентропійний чинник. Культура є надбіологічним феноменом, пов’язаним з функціонуванням свідомості та визначаючим параметри розвитку соціального буття через становлення індивідуальності. Таким чином, буття людини сутнісно збігається з буттям культури. 

2. Соціальне буття культури є її надіндивідуальною, багатовимірною системою, що виникає як наслідок актуалізованих сенсів людського буття. Вона осягає всі форми буття – природу, людину й суспільство, у тій мірі, у якій вони залучені до сенсового простору культури. Сутність соціального буття культури набуває екзистенціального характеру та індивідуально-неповторних рис його прояву. Соціальне буття культури виявляє себе не тільки як зовнішні умови розвитку індивідуальної культури, але, перш за все, як процес континуального співрозвитку людини та світу. 

3. Органічність буття людини і культури визначає специфіку соціокультурної динаміки. Соціальне буття культури постає системою об’єктивованих особистісних сенсів, чиє уособлення здійснюється через вибіркове засвоєння людиною культурного змісту. Акумулюючи особистісний життєвий досвід багатьох ідивидів, культура виробляє перспективу соціального руху, виходячи з інтересів людського поступу як такого. Формується соціокультурна парадигма – актуальний вектор розвитку, що складається як інтегративна взаємодія індивідуальних життєвих сенсів. Зміна парадигм визначає соціодинаміку культури. 

4. Соціокультурна парадигма установлює параметри розвитку людської індивідуальності, котра покликана реалізувати актуальні перспективи соціального поступу. Сучасну соціокультурну парадигму сформовано на засадах нового світобачення. У його центрі – людина в органічній єдності з довкіллям. Гуманітарно зорієнтований характер нової парадигми потребує людської індивідуальності, у котрій щонайповніше відбито органічність спів-буття людини та світу, прагнення до її збереження. 

5. В індивідуальному розвиткові людини, котрий тлумачиться як буття у культурі, першорядна роль належить тим формоутворенням, котрі, з одного боку, зумовлюють єкзистенційний зв’язок людини з соціокультурним оточенням, з іншого – ініціюють процес розбудови власного життя. Індивідуальний розвиток у такому разі стає культурою життя людини, постає як розгортання в культурній екзистенції людської суб’єктивності, здатної до самотворення та збільшення духовно-матеріального змісту культури. Таким чином, поняття “культура життя людини” відбиває органічність співіснування унікального культурного утвору з його довкіллям. 

6. В сучасної соціокультурі витворюється відповідна їй гуманітарна освітня парадигма, котра відбиває спрямування системи освіти та виховання на активізацію особистісних засад щодо навчання, самотворення через знання. Становленню людської індивідуальності через освітні засоби сприяє реалізація принципу особистісно-зорієнтованого знання: персоніфікований об’єктивний зміст науки є ініціюючим чинником осмисленого ставлення студентства до індивідуального життєздійснення. У системі вищої технічної освіти реалізація людинотворчого потенціалу навчання пов’язана, передусім, з гуманітарними дисциплінами. Посилення їх культуротворчих можливостей сприяє створенню умов щодо становлення інтелігенції – суб’єктів культури, що формуються через знання. 

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає у застосуванні концептуальних положень синергетичного підходу до культури, у виявленні сенсового спрямування та відповідної організації соціальних форм буття культури, зокрема, системи освіти та виховання. Досліджені у дисертації проблеми можуть бути цікавими щодо досліджень у галузі соціальної філософії, філософії культури, у вирішенні теоретичних проблем гуманізації вищої освіти. 

Результати дослідження дають змогу розробити практичні рекомендації щодо вирішення освітніх завдань вищої технічної школи, котра покликана створювати умови для формування інтелігенції. 

Проблеми формування людської індивідуальності, що розглянуто у дисертації співзвучні соціальним задачам, які пов’язані з національним відродженням України. Висновки дисертаційного дослідження можуть допомогти у пошуках шляхів гармонізації взаємин індивіда та суспільства, у становленні національної самосвідомості української молоді. 

Отримані результати можуть бути використані у навчальному процесі при викладанні курсів філософії, культурології, релігієзнавства, етики, у практиці гуманітаризації вищої технічної освіти. 

Апробація роботи. Основні положення та висновки дисертації викладались на науково-практичних і науково-теоретичних конференціях: “Проблеми наукової та технічної творчості” (Одеса, 1992) ; “Формування загальнолюдських ціннісних орієнтацій, соціального, гуманістичного мислення у студентів” (Одеса, 1992) ; “Теорія, методологія і практика наукової та технічної творчості (Одеса, 1993) ; “Проблеми взаємодії гуманітарного, природничо-наукового та технічного знання на сучасному етапі розвитку науки. Гуманітарна освіта у технічному вузі” (Одеса, 1994) ; “Філософія сучасної освіти і рівень її розробленості в Україні” (Київ, 1996) ; “Світоглядні та методологічні проблеми удосконалення навчально-виховного процесу” (Одеса, 1998) ; щорічних підсумкових наукових конференціях професорсько-викладацького складу Одеської державної морської академії (ОДМА) та на кафедрі філософії зазначеного вузу, на засіданнях кафедри філософії Одеської державної академії харчових технологій (ОДАХТ). 

Шість публікацій з проблем дисертації відбивають головні ідеї наукового дослідження. 

За матеріалами дисертації на кафедрі філософії ОДМА розроблено й викладається курс “Українська та зарубіжна культура”. Теоретичні положення дисертації автор впроваджує у практику викладання філософії та естетики. 

Отримані результати і саму дисертацію обговорено на засіданні кафедри філософії ОДАХТ (10. 06. 97, протокол