Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Передумови запровадження у видавничу практику рухомих літер. Видавнича діяльність Йогана Гутенберга

Предмет: 
Тип роботи: 
Інше
К-сть сторінок: 
8
Мова: 
Українська
Оцінка: 
1. Передумови запровадження у видавничу практику рухомих літер. Видавнича діяльність Йогана Гутенберга
Передумови запровадження рухомих літер:
 1. нанесення на поверхню якогось плоского ма ріалу методом тиснення спеціально виготовлених рельєфним способом певних знаків, фрагментів картинного чи текстового зображення (штамп, печатка); 
2. опорядження тканин  методом накладання (набиття) на шовк чи інший матеріал різноманітних візерунків чи елементів піктографічного (ка ртинного) письма. 
3. ксилографія, у перекладі з грецької цей термін дослівно означає: пишу (малюю) на зрубаному дереві. Йдеться про спосіб виготовлення на дерев'яній дошці методом вирізування пробільних елементів спеціальної форми із дзеркальним рельєфним зображенням. 
Точну дату народження Гутенберга документально не зафіксовано.
Учені припускають, що це сталося між 1394 і 1399 роками у місті Майнці. Вершиною друкарської творчості Йогана Гутенберг. Гутенберга була його знаменита 42-рядкова Біблія. Складається вона з двох томів загальним обсягом 641 сторінка. Для цього друку було створено спеціальний шрифт, максимально наближений до рукописного письма. Роботу над нею майстер розпочав 1452-го, а закінчив до середини 1456 року. Видання прекрасно ілюстроване різноманітними кольоровими декоративними прикрасами й заставками. Із двохсот примірників книги 165 було віддруковано на папері, а 35 — на пергаменті. Безумовно, що такої вершини своєї творчості Гуттенберг досягнув не відразу Були вдалі й невдалі спроби друкувати окремі аркуші-плакати,  календарики, брошурки. Пройдено ним, таким чином, кілька етапів безупинного вдосконалення і друкарського шрифту, і верстата, і фарбників, і паперу. Одним ІЗ ранніх Гутенбергових друків, що збереглися до наших днів, слід вважати “Фрагмент про Страшний Суд”. Це задрукований з двох боків невеликий аркуш паперу, який графічно змальовує картину прийдешнього на землю апокаліпсису.
Основою цього сюжету стала створена в Тюрінгії близько 1360 року рукописна “Сівіллова книга”. За підрахунками дослідників, згадувану вище латинську шкільну граматику Еміля Доната друкар відтворював у різний час 24 рази. Здійснено також кілька випусків “Астрономічного календаря”. Цікавим з поліграфічного боку є текст “Молитви", який розмножувався на окремих аркушах. Попит на такий вид дуку в епоху Ренесансу був особливим, адже в той час реформатори-протестанти стверджували такі догмати, заякими віруючі зобов'язані були постійно читати біблійні тексти. Гутенберг здійснив й інше видання Біблії — так зване 36- рядкове. Цікаво, що до кожного свого нового твору друкар виготовляв новий шрифт. Певною віхою видавничої справи того періоду може слугувати ше один маловідомий, але дуже вагомий у творчій біографії книжковий шедевр Гутенберга — своєрідна енциклопедія загальних знань під назвою “Католікон”. Автором цього написаного в Х1И столітті твору є генуезець Джованні Бальбо. Очевидно, що ні він, ні   рукописний твір не могли бути відомими в історії, якби не друкарський верстат талановитого німця.
 
10. Ранні спроби перекладів і видань Бібблії на українських землях. Острозька Біблія. Видання Біблії літературною мовою 19-початку 20 ст.
 
Біблія - Книга книг, структуру цієї книги складають розміщені в двох частинах писемні пам'ятки різного часового походження, різних жанрів і стилів, різних авторів, різних мов — Старий і Новий Заповіти. До Старого Заповіту, увійшло 39 книг, що писалися від ХП ст. до н. е. до Різдва Христового здебільшого давньоєврейською та арамейською мовами. Друга частина — Новий Заповіт — увібрала тексти 27 книг, написаних грецькою мовою. Перші писемні згадки про переклад Біблії  на давньоруську (староукраїнську) мову в Херсонесі відносяться до другої половини IX ст. і пов'язані з ім'ям болгарського просвітителя і проповідника Костянтина. Біблійні тексти, створювані в книжкових скриптоніях Десятинної церкви та Софійського собору в Києві, а також про найвагоміші рукописні пам'ятки того періоду — Реймське та Пересопницьке Євангелія. Перші друковані біблійні книги, зокрема україномовні друки німця Швайпольта Фіоля. Ідея першого в Європі повного видання  Біблії церковнослов'янською мовою належить князю Костянтину Острозькому. Щоправда, білорус Францішек Скорина вже видрукував у Празі 1517-1519 роках для свого народу Біблію, але вона також не була повною. Священики і вчені на українських землях користувалися перекладами окремих її частин. До того ж, переклади ці нерідко рясніли неточностями, помилками і при кожному переписуванні все більше віддалялися від оригіналу. Йшлося, отже, про авторитетний, надзвичайно точний текст Святого Писання в перекладі на церковнослов'янську мову, Острозька Біблія: Завершення друку припало на 1581 рік. Загальний обсяг її — 1256 сторінок. Переклади залишалися рукописними чи друкованими раритетами, не справляючи впливу на широкі народні верстви. На думку професора Івана Огієнка, значною мірою причинною такого становища була сама церковнослов'янська мова, якою написана була, Острозька Біблія. Навіть не вся інтелігенція її добре розуміла. Переклад Пилипа Морачевського: інспектор Ніжинської гімназії вищих наук князя В. Безбородька, палкий прихильник української старовини. Добре володіючи грецькою мовою, він за відносно короткий проміжок часу — переклав тогочасною літературною українською мовою чотири Євангелія Нового Заповіту. Для розгляду і одержання дозволу на друк автор перекладу надіслав 1860 року результат своєї праці на дві адреси — Синоду Російської православної церкви до Москви та Академії наук у Петербург. Церковна ж ієрархічна установа відповіла категоричним “ні”. Заборона видати україномовний переклад Нового Заповіту Пилипа Морачевського пояснюється ще й тією обставиною,що українці і в цьому питанні пішли попереду своїх північних сусідів. Адже перший переклад Біблії російською літературною мовою було здійснено в Москві лише в 1876 році. Після обнародування царського маніфесту у 1905 року щодо волі друку небайдужі українці, завдяки єпископу Парфенію, згадали про готовий до складання рукопис Морачевського. 1906 року стали друкувати чотирикнижжя Нового Заповіту окремими випусками. Спроби Маркіяна перекладу та Володимира Алексапдрова: Маркіян Шашкевич  протягом 1811 -1834 років  ретельно працював над “Псалмами” і Євангелієм від Матвія та Марка. Найбільше поета захопили “Давидові псалми” ,хоча в прикінцевому варіанті інтерпретував їх довільно. “Давидові псалми” в перекладі Шашкевича одержали назву “Русланові псалми». Спроби його перекладів Святого Письма тогочасною галицькою мовою також не реалізувалися. Спробував дати своєму народові можливість читати Святе Письмо рідною мовою, здійснену українським письменником і фольклористом Володимиром Александровим. За фахом він був військовим лікарем, за чином — генералом, але в душі — українським патріотом. Це й спонукало його у віці 53 роки засісти за вивчення староєврейської мови, аби з оригінальних текстів створити україномовну версію біблійної історії. Великий намір йому вдалося реалізувати лише частково. 1877 року у кількості 20 примірників вийшла друком його “Книга Іова, на малоруську мову переложена”. Цей автор написав також кілька віршових переказів біблійних легенд, з-поміж яких — “Притча про Христа-сіяча. Переклад Пантелеймона Куліша: Задум приступити до перекладу Святого Письма в Куліша визрів у роки його державної служби чиновником з особливих доручень царського уряду у Варшаві (1864-1867). Маючи безпосереднє відношення до заснування у Львові літературного журналу “Правда”, він спочатку публікує там перші частини своїх перекладів — Книгу Іова, Псалтир. Пізніше праця під назвою “Святе Письмо Нового Завіту. Мовою русько-українською переклали П. А. Куліш і Д - р І. Пулюй була видрукувана у друкарні Наукового товариства ім. Шевченка у Львові 1886 року Обсяг цього видання — 464 сторінки. Переклад Івана  Огієнка: 936 року Закордонне Біблійне  товариство укладає з українським ученим-емігрантом угоду на повний переклад і видання україномовної Біблії. 
 
12. Видавничий репертуар періоду УНР. Камянець-подільський як видавничий і книгознавчий центр УНР
     
2 серпня 1914 року — буквально другого  дня після початку Першої світової війни — російська влада в Києві забороняє видавати
газету “ Рада” . Така ж доля незабаром спіткала і журнал “Українська Хата”. А вже з початком наступного року, за наполяганням військових, спеціальним розпорядженням київського губернатора призупинялася діяльність усіх редакцій газет, що виходили “на малоросійському наріччі”. Під це розпорядження потрапила ціла низка періодичних друкованих органів, що утворилися після обнародування царського маніфесту від 17 жовтня 1905 року, зокрема найтиражніші місячники  “Літературно-Науковий Вісник” , “Україна” “Дзвін”, “Світло”, “МолодаУкраїна” та інші. 1914 року друкарня Першої Київської друкарської спілки випускає у світ підготовлену видавництвом “Час” невелику брошуру “Життя Тараса Шевченка”, а також солідне дослідження С. Єфремова “Шевченко”. Наступного року у Києві побачив світ науковий збірник, присвячений роковинам народження Тараса Шевченка. На додаток до цього видання тут і в інших містах України поширюється випушена в Одесі ще 1912 року велика за обсягом (320 сторінок) збірка “із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів” з передмовою, упорядкуванням і примітками відомого українського бібліографа і критика М. Комарова — “Вінок Т. Шевченкові”. У 1916 році виникло, зокрема, видавництво “Друкарь” у Петрограді. На початку університет не мав своєї друкарні, тому доводилося ректорові виступати замовником на друк у кількох видавництвах, зокрема у “Дністрі”. 1919 року починає свою роботу Кам'янець- Подільська філія знаного в Україні та поза її межами Українського видавництва в Катеринославі. Керувати нею було доручено професорові університету В. Біднову. В університеті засновуються періодичні часописи “Нова думка” і “Наше життя”. Перший більше орієнтувався на публікацію сучасних творів красного письменства як світової, так і вітчизняної літератури. Часопис “Наше життя” у контексті історії рятування видавничої справи цікавий тим, що в  ньому започатковувався постійний розділ «Книгознавство”. Саме в публікаціях цієї рубрики планувалося робити серйозний аналіз книговидавничої справи в Україні, яка лише формувалася, Архівні документи засвідчують про чималі ук р а їн с ьк и х труднощі, які виникли в Кам'янці-Подільському з друкуванням книг після переїзду туди уряду: брак коштів, паперу. Рятівну руку допомоги протягують своїм коллегам видавці з Києва. Видавництво “Час” 1919 року виступає з ініціативою утворити при Кам'янець-Подільському університеті Фонд українських видавництв і зібрати для цього необхідні кошти. Цю ініціативу підтримують видавництва “Вернигора” , “Дзвін” , “Українська школа” , “Сіяч” , “Друкарь”.
 
11.Еволюція  видавничої мережі радянського типу. Особливості діяльності редактора і видавця в умовах тоталітарного суспільства
 
Перше радянське видавництво було відкрите у Києві у лютому 1918 Тоді  більшовики, захопивши на короткий час столицю, встигли створити Видавництво робітничо-селянського уряду України. На початок 1923 року радянська влада розгорнула в Україні діяльність близько 50 видавництв. Географія їх була такою: Київ — 19, Харків — 17, Одеса та Катеринослав — по 6. Найбільшими стають Держвидав України, “Пролетар” (суспільно-політична література), “Книгоспілка”, “Український Робітник» (масова політична та професійна література). На середину 70-х років в У країні остаточно завершується процес формування структури книговидання. До цього спонукала вказівка Москви “про необхідність приведення чисельності видавництв у республіці у відповідності із загальносоюзними показниками”. Відповідно до наказу Держкомвидаву УРСР “Про уточнення переліку видавництв Української PCP”, остаточно затверджувалася така книговидавнича мережа.
Республіканські видавництва у Києві: 1.Політвидав України. 2.Видавниче об'єднання Вища школа. 3. “Техніка”. 4. “ Будівельник”. 5. “Урожай” 6. “Здоров'я ”. 7. “ Радянська школа”, та інші.
Республіканські видавництва в областях:
1. “Донбас” (Донецьк). 2. “Каменяр” (Львів). 3. “Карпати” (Ужгород, філія у Чернівцях). 4. “М а я к ” (Одеса). 5. “Прапор” (Харків). 6. “Промінь” (Дніпропетровськ). 7. “Таврія” (Сімферополь). Така мережа книговидання Української PCP проіснувала практично до кінця 80-х років. Вже напередодні розвалу Радянського Союзу до неї були внесені незначні зміни. Наприкінці 1989 року рішенням Ради Міністрів УРСР видавниче об'єднання “Виша школа” було розформоване. На його базі утворювалися чотири самостійні республіканські видавництва — “ Виша школа” і три видавництва при університетах у Києві, Львові та Харкові. На початковому етапі становлення Редакторської редакційно-видавничої системи активно проводилися заходи шодо організаї  самого творчого процесу редактора, спроби надання цьому процесові якоїсь системи вимог і правил. Комітет при Раді Міністрів СРСР 1967 року розробляє нове “Типове положення про підготовку рукопису до видання”. Детальна регламентація редакторської праці сприяла незабаром формуванню радянської школи редагування. В редагування було покладене суворе дотримання наявних для видавничих працівників інструкцій, принципу однаковості в редагуванні текстів, мовних правил, радянських стандартів, які все активніше стали запроваджуватися у видавничу практику, ряснота цитат з творів класиків марксизму-ленінізму до видань буквально будь-якої тематики.  Між 1969 і 1980 роками частка журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46 до 19 відсотків; між 1958 та 1980 роками відсоток книжок, що публікувалися українською мовою, впав з 60 до 24. Така цілеспрямована політика не могла не відбитися передусім на наукових виданнях, що виходили тоді переважно при університетських видавництвах. Ріщенням міністерства вищої та середньої спеціальної освіти переважна більшість міжвідомчих наукових збірників, починаючи з кінця 70-х років, стала видаватися російською мовою. Так, з україномовного в російськомовний статус були переведені, скажімо, наукові збірники Київського університету ім. Т. Г. Шевченка: “ Питання наукового комунізм у” , “Філософські проблеми сучасного природознавства”, “Питання політичної економії”, “Економічна геофафія”, “Фізична географія”, “Охорона, вивчення та збагачення рослинного с в іт у ” та ряд інших.
 
9. Становлення друкарні  Київського університету Св. Володимира. Роль М. Максимовича в розвитку нукової книги. Тематичний аспект наукового книговидання
 
Офіційною датою заснування друкарні варто вважати 1835 року. Саме тоді на засіданні правління університету було внесене на обговорення і затверджене рішення Про влаштування друкарні, Першим директором університетської друкарні став Павло Камінський. Перші друкарі університетської друкарні були військові — всього сім чоловік: Університетська друкарня поповнилася обладнанням друкарні, шо залишилася після закриття Полоцького піарського училиша. Цей факт знаменний тим, шо до Полоцька верстати з усім начинням були переведені з вільненської друкарні пов'язаної не лише з іменем видатного білоруського першодрукаря Франциска Скорини, а й з львівськими майстрами-книжниками. Залишки друкарні, слід якої веде до Львова  й Острога, були передані Київському університетові  1838 року.
Однією з перших солідних за обсягом і власних творів змістом книжок, що побачила світ в університетській друкарні, стало дослідження  М. Максимовича “Звідки йде руська земля.За переказом Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими" (1837 ). Це була перша смілива спроба автора відійти від офіційної концепції історії Росії, за якою все , що відбувалося на київських землях в докняжу і княжу епохи, вважалося ро сійським , й відважитися нагадати про право українців на свою власну історію. “Історія стародавньої руської словесності” (1839 ) — ще одна неординарна і досить смілива на той час праця Михайла Максимовича, видана друкарнею університету Св . Володимира. До видання в університетській друкарні готувався ще один твір Михайла Олександровича — “Сказання про Коліївщину”. Саме за чітку авторську позицію, яка проявилася у виправданні народного пов стання, і в детальному змалюванні його жертв, праця була заборонена царською цензурою. Паралельно з виданням у друкарні університету Св. Володимира цілого ряду своїх праць М. Максимович прагнув
започаткувати випуск різних за характером і адресністю періодичних друкованих органів. Так, одразу після заснування друкарні він запалюється ідеєю заснувати науковий журнал“Ученые записки ”, розробляє його програму, організовує звернення до відповідних інстанцій, обгрунтовуючи необхідність такого видання. В історію українського друкарства Михайло Максимович увійшов не лише як досвідчений і небайдужий до цієї справи  видавець, вправний редактор (а редагував “Обозрение могил, валов и городищ в Киевской губернии” Фундуклея (1847) , видані також у друкарні Ки ївського університету), а й як автор власного варіанта українського правопису, яким певний час послуговувалася не лише друкарня Київського університету, а й інші книгодрукарі. І не лише в Києві.
Окрім значного масиву замовних видань в універси тетській друкарні від початку її діяльності видавалося немало книг для потреб самого університету, авторами яких були переважно тамтешні професори й викладачі. Варто бодай фрагментарно  оглянути тематику тих творів, які відкривали першу книжкову полицю історії університетського книговидання. Постійно видавалися наукові й науково-популярні книги з історії релігії та церкви: “ Краткое содержание истории церкви” професора Скворц ова, “Собрание рассуждений студентов Киевской духовной академии” , “ История Церкви ветхозаветной и история Церкви новозаветной” тощо. Короткий огляд друкованої продукції цього періоду був би неповним, якщо не згадати кількатомний звід “Памятников” , що готувалися до друку Тимчасовою к ом іс ією для розгляду стародавніх актів. Це видання, без перебільшення, можна назвати вершинним не лише в історії друкарні К и їв ськ ого університету, а й усього українського друкарства X IX століття. Як уже зазначалося, серед перших виданих  книг були твори з чітко визначеним українським “слідом ”. Цікаво, що подібна т ем а тика аж до Валуєвського антиукраїнського цензурного циркуляру 1863 року, все ж продовжувалася, що надавало “обличчю” ціє ї друкарні сво єр ідності, виділяло її серед інших університетських друкарень Росії. З -поміж найпомітніших видань цього напряму — збірник дум (українською мовою) під назвою “Україна” , упорядкований молодим учителем П. Кулішем, його ж прозова збірка “Михайло Чернишенко або Малоросія 80 років тому” , збірка поетичних творів Л. Глібова, “Київський народний календар” на 1845 рік.
 
5. Найдавніші осередки раннього українського друкарства 15-17ст. Видавнича діяльність Києво-Печерської друкарні 15-17ст.
 
Чернігово-сіверський видавничий осередок 15-17 ст. Серед найголовніших осередків раннього українського друкарства можна виділити такі: • галицько-волинське; • києво-печерське; • чернігівське. Лаврські першодруки стали першими з українських книжок, які офіційно почав забороняти царський уряд, починаючи з 1686 року, спочатку для ввезення в Москву й Петербург, а потім і для поширення по всій Росії. Саме з діяльністю друкарні Києво-Печерської лаври пов'язана поява першого антиукраїнського цензурного акта, підписаного 5 жовтня 1720 року Петром І. Друкування книжок у Києві заборонялося передусім через те, шо тут їх “печатают несогласно с велико- россійскими печатми” , тобто тогочасною українською мовою. Переконливе документальне свідчення про заснування Києво-Печерської друкарні відноситься до 1615 року. Саме тоді настоятель Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький купив і перевіз до Києва із галицького села Стрятин все обладнання тамтешньої друкарні. Таким чином, перевезена за ініціативою Єлисея Плетенецького до Києва 1615 року Стрятинська друкарня поклала початок не лише славній Києво-Печерській друкарні, а й цілому київському друкарству. Першою книгою була  Часослов, майже одночасно з Часословом у друкарні приступили й до повного Анфологіона, робота над книгою тривала три роки. Розкішно прикрашений грубезний том більше ніж на тисячу сторінок побачив світ у січні 1619 року. Виникнення в першій половині 17 ст. поважного осередку друкарства на Лівобережній Україні пов'язане з ім'ям відомого церковного, освітнього діяча, ученого і друкаря галичанина Кирилла Ставровецького. Він у 1626 році опиняється  зі своєю пересувною друкарнею у Чернігові.  На новому місці ця друкарня видала свою першу (і останню) книгу (1646 року) збірка повчань і настанов богословсько-педагогічного призначення Ставровецького “Перло многоцветное».  Таким чином, відзначившись у 1646 році однією, протее дуже вагомою в історії української культури книгою, чернігівське друкарство (та й лівобережне в цілому) завмирає на цілих чверть століття. Відновити його вже на постійно належало ще одному відомому церковному, політичному і літературному діячеві Лазарові Барановичу: Письменницький хист і любов до друкарства в цього діяча проявилися ще під час його викладання в Київській братській  школі, ректором якої він став 1650 року. На його очах відбувалося становлення друкарні Києво-Печерської лаври. Читаючи надруковані передмови до книг своїх колег, він сам незабаром береться за перо, а потім пропонує друкарні і свої перші твори. Однак надрукуватися на печерських пагорбах Лазарю Барановичу не пощастило. Прийнявши 1657 року у Яссах чернечий постриг і висвятившись на єпископа, він виїздить до Новгорода-Сіверського, відкривши при тамтешньому. Преображенському монастирі єпископську кафедру. Там і приходить ідея закласти власну друкарню. Обладнання для Новгород-Сіверської друкарні було придбане 1671 року. Однак з організацією роботи в друкарні почалися тривалі клопоти. Найперше, Барановичу не щастило з друкарем Семеном Ялинським.  Перебравшись 1672 року на єпископську кафедру до Чернігова, Баранович залишає друкарню в Новгороді-Сіверському без нагляду 1 цим скористався Ялинський. Він, все ж запустивши друкарський верстат, видає по тисячу примірників Граматики, Часословця та Псалтиря. Але виявляється невдячним до власника друкарні — свого благодійника: ці книги продає без його відома, поділивши виручені від продажу кошти з новгород-сіверським архімандритом.
Будучи невдоволеним таким перебігом подій. Лазар Баранович вирішує перевезти друкарню до Чернігова. Однак до Чернігова друкарня тоді не доїхала. На перешкоді реалізації наміру стала несподівана хвороба архієпископа. Лазар Баранович перевозить свою друкарню до Чернігова 1679 року Вже через рік тут виходять у світ великими накладами Псалтир \ “Буквар”. Місце неслухняного і недисииплінованого друкаря Ялинського через певний час займає прибулий з Вільни Лукаш, а після його смерті тут працюють ченці. За період урядуванням друкарнею Лазарем Барановичем побачили світ близько півсотні книг. Передусім, це праці самого Барановича: “Меч духовний”, “Труби словес проповідних”, збірки полемічних творів та поезій. З маркою Чернігівської друкарні вийшов ряд творів Іоаникія Галятовського і Дмитра Туптала (Ростовського). А збірка останнього
про чудеса від Богородиці Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря “Руно Орошенное", скажімо, виходила тут аж сім разів. Обмеження в діяльності Чернігівської друкарні починаються після виходу першого антиукраїнського цензурного указу Петра І 1720 року. Через рік вона вже нічого самостійно не могла випускати, оскільки повністю перейшла під контроль Москви і ще певний час друкувала невеликі замовлення Синоду Російської православної  церкви, але вжезгідно з “московскими печатми”.
 
8. Цензурні обмеження і заборони українського друкованого слова
 
Основні антиураїнські цензурні циркуляри та їх вплив на  друкарство. Петро І, який відомим указом від 5 жовтня 1720 року підпорядкував усі вільні друкарні в Україні цензурі духовної колегії і заборонив друкування в Києві і Чернігові книг, “ не согласных с российскими печатми” , тобто, тогочасною українською мовою. У загальній формі цей указ був повторений 1721 року. Остаточно діяльність вільних друкарень заборонила 1796 року Катерина ІІ. За її в к а з ів к ою всі друкарні в Україні були опечатані. Згідно з її розпорядженням, засновувалася о соблива цензура з однієї духовної і двох світськи х осіб , у столицях — за віданням сенату, в інших місцях — за наглядом губернських начальств. Таким чином, було покладено початок цензури як цілком самостійного відомства , на яке покладалися обов'язки дозволяти чи забороняти книги. 8 лютого 1838 року було прийнято рішення про відкриття Комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті Св. Володимира і“обслуговував” практично всі друкарні, що  входили до Київського навчального округу. До відкриття в Києві університету дозвіл на друк будь- якої книги видавався лише з Петербурга. Валуєвський циркуляр: “Внаслідок представленн я від 2 7 минулого червня за № 3 4 2 пропоную Київському цензурному комітету зробити р о з порядження, аби до друку дозволялися лише такі твори на малоросійському наріччі, які відносяться до галузі красного письменства, пропуск же книг тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для початкового читання н а роду, призупинити до розв'язання піднятого з цього предмету питання в установленому порядку, про що комітет буде сво єчасно поставлений до відома”. Екмський указ(1876 або Закон Юзефовича):Заборона ввезення і друк україномовних книг , окрім історичних пам яток (утримувався правопис першоджерел); дозвіл на друкування інших творів давався лише після розгляду в головному управлінні в справах друку. У 1881 році російський імператор Олександр ІІІ вніс незначні доповнення до попереднього указу, які зробили умови існування україн. слова взагалі нестерпними.  
Революційні заворушення в Росії наприкінці 1905 року зірвали, нарешті, кайдани з українського слова. Проголошувалася також свобода друку. Наставало бурхливе відродження українського друку. Так, на початок 1906 року в Україні вже працювало 17 українських видавництв, з яких 13 знаходилися в Києві. Вже 1907 року з метою обмеження ввезення україномовної літератури з Галичини до Росії особливим циркуляром було запроваджене непомірно високе мито. Ще жорсткіші обмеження введені додатково у 1909 році. Приводом посилення цензурного тиску на українське друковане слово послужили два документи тодішнього міністра внутрішніх справ П. Столипіна у 1910 та 1911 роках.
 
37. Види видавництв: специфіка роботи, видавнича продукція
 
Видавництво- це створене у відповідній організаційно-правовій формі підприємство, головним змістом діяльності якого є підготовка, випуск і реалізація різних друкованих, електронних та комбінованих видань. На основі вивчення українського та зарубіжного досвіду книговидання можна визначити наступні типи сучасних видавництв та їх систем. За формою власності (державне, комунальне, що діє нана основі комунальної власності територіальної громади, приватне та колективне); за формою об'єднання майна засновників (акціонерне тов-во АТ, ТОВ – товариство з обмеженою відповідальністю, тов.-во з додатковою відповідальністю); за способом формування статутного фонду (унітарні – створені одним засновником та корпоративні); за обсягом випущеної продукції (великі, середні, малі); за тематичним репертуаром видань (вузькоспеціалізовані – працюють з чітко визначеним видом фахової літератури / навчальна шкільна, наукова /; специфічної тематики та універсальні); за читацьким колом ( для дітей / веселка, абабагаламага, котигорошко /, для школярів /ранок, для молоді); за знаковим принципом творення видань видавництва спеціалізуються на випуску текстових, електронних, нотних,картографічних видань; за структурною підпорядкованістю (самостійні видавництва, філії, представництва).
 
7. Тематичний репертуар стародруків
 
Структура ранніх книжкових видань. Редакторські та видавничі нововведення, спонукані друкарством. Вже з середини XVI століття можна говорити про формування такої тематики видань: богослужебні; полемічні (наукові); навчальні; інші. Богослужебні:Однією з причин стрімкого поширення друкарства в XV—XVII століттях була гостра потреба в таких виданнях передусім з боку церкви. Адже за християнськими канонами, скажімо, православна церква могла діяти за умови, якщо в ній було не менше восьми богослужебних книжок. Чи не кожна друкарня бралася за підготовку перекладів оригінальних видань або перевидань як великообсягових, так і невеликих видань. Значна кількість накладів і перевидань книг пояснюється тим, що в тогочасному українському суспільств складалася традиція купувати їх для домашніх потреб, дарувати. Особливо це стало популярним серед козацької старшини, заможних мішан, учених. Найскладнішими і найвідповідальнішими в роботі друкарів були тексти Святого Письма для загального і окремого Богослужіння; Апостол, Євангеліє, Псалтир. За ними, шодо кількості видань, ідуть книги із загальними богослужбами: Служебник (Літургіон), Часослов, Тріодь пісна і цвітна. Крім того, ряд друкарень брався й за складання текстів з окремими богослужіннями: Акафістик, Молитвослов. Останні охоче купували віруючі. Полемічні: Збільшення кількості полемічних видань церковно-релігійного і національно-політичного змісту спонукалося Берестейською унією, коли посилилася віросповідна боротьба між прихильниками двох християнських течій — православ'ям і католицизмом. У відповідь на опубліковані 1577 та 1586 роках польською мовою полемічні брошури де вказувалося на недоліки православ'я, незабаром були опубліковані такі ж полемічні праці з іншого боку, в Острозі, — Ключ царства небесного Г. Смотрицького та Про єдину істинну православну віру  Суразького. Вершиною книжкових видань цього напрямку вважаються богословсько-полемічні твір  “Тренос ” М. Смотрицького. Навчальні: Друковані тексти навчальних видань, як і видання богословських, беруть свій початок з рукописних грамматик. З кінця XVI століття українські друкарі відразу зреагували на прагнення учених очистити тогочасну мову від чужих слів і приділили більше уваги виданню граматик. 1596 року у Л ьвові виходить у світ, зокрема, “Граматіка словенска ”Лаврентія Зизанія-Тустановського. Син першого ректора Острозької академії Герасима Смотрицького Мелетій Смотрицький, який став відомим письменником-проповідником, ученим і церковним діячем, увійшов в історію укра їнсько ї видавничої справи передусім сво єю навчальною книгою-підручником — “Граматіки славенская правилное сунтагма... ” (1 6 1 9 ). Для подальшого розвитку вндавничої справи ця книга мала неабияке значення, адже в ній чи не вперше унормовувалися правописні вимоги до написанняі видання різних наукових трактатів. Варто згадати ще про один навчальний твір, який сприяв удосконаленню організації роботи видавців у мовному плані. Йдеться про твір українського друкаря і письменника, лексикографа Памви Беринди “Лексикон славеноросскій альбо імеен толкованіє'' (К и єво-П еч ерськ а друкарня, 1627). Це — результат багаторічної роботи автора як коректора і редактора в ряді друкарень. Сло вн ик містить близько щість тисяч слів церковнослов'ян ськ о ї і їхніх відповідників тогочасної української мови. Цю книгу можна назвати першим довідником для друкарів і видавців. Складові внутрішньої структури книги, які поступово стали запроваджувати, як обо в'язковий елемент, вітчизняні видавці в ранньому періоді існування друкарства: • передмови; • післямови; • посвяти; • титульні сторінки; • покажчики; • повідомлення про помилки. Передмови: Їх можна умовно поділити на дві групи. До відносяться короткі звернення до читача, що мають такі заголовки; “Чительнику”, “Передмова до чительника”; Іншу групу додатків до основного тексту  складали великі за обсягом і глибокі за змістом цілі наукові трактати. Наявністю таких передмов особливо відзначаються лаврські друки. Сааме такі передмови-трактати, викладені нерідко в полемічному стилі, викликали підвищений інтерес до традиційно бо гословських книг (авторами передмов були Петро Могила, Памва Беринда, інші вчені з Острозької чи Київської академій) Післямови: У них здебільшого йдеться про те, у яких умовах і за яких обставин проводилася робота над цією книгою. Нерідко складачі й автори просять вибачення у вимогливого читача за певні недоліки, які можуть зустрітися на деяких сторінках. Посвяти:  Більшість видань мають свої посвяти. Тут ідеться про людей, які матеріально прилучилися до появи таких книг, у віршованій чи прозовій формі висловлюється їм довічна вдячність і захоплення їхнім благородним вчинком. Серед меценатів, скажімо, києво-печерських друків зустрічаємо імена Костянтина Долмата, Дмитра Голіцина, інших багатих можновладців. Титульні сторінки: Наслідуючи приклад західних колег, українські друкарі поступово вводять до своїх друків титульну сторінку. Щоправда, роблять це з великим запізненням — з кінця XVI століття, тоді як на Заході цей книжковий елемент в водиться друкарями на сто років раніше. В українських виданнях титульний аркуш вперше віднаходимо в “Читанці” Івана Федоровича острозького видання 1578 року, а згодом — у Острозькій Біблії.
 
45. Макет  анатованої каталожної картки
 
Макет анотованої каталожної картки — це елемент вихідних відомостей видання, що є створеним і наведеним у відповідності з певними вимогами записом, який містить найголовніші відомості про видання. Правила оформлення цього елементу регламентується відповідними стандартами (ГОСТ 7.4–86).  Його уміщують у нижній частині звороту титулу. У разі його переповнення іншою інформацією може переноситися на прикінцеву сторінку видання. 
Складові макета анотованої каталожної картки є такими: 
бібліографічний опис; анотація; 
авторський знак; міжнародний стандартний номер видання (ISBN, чи ISSN); УДК(ББК). 
Макет картки виконується мовою оригіналу видання. Але якщо видання виходить в Україні не українською мовою, видавець зобов'язаний додатково подати анотацію державною мовою. Макет анотованої каталожної картки повинен містити не більше 16-ти рядків, враховуючи всі елементи бібліографічного запису. Стандарт встановлює такі розміри макета анотованої каталожної картки: довжина — 75 мм, ширина — 125 мм. У виданнях малого формату можливе зменшення розмірів, але зі збереженням пропорцій довжини і ширини, щоб під час копіювання картку можна було збільшити до встановлених розмірів. 
Використання кеглів шрифта в макеті анотованої каталожної картки та шифрі зберігання видання. 
Елементи бібліографічного запису та шифр зберігання видання Кеглі шрифта 
Заголовок бібліографічного запису* 10 півжирний 
Бібліографічний опис 10 світлий 
Авторський знак 10 світлий 
Анотація 8 світлий 
Шифр зберігання видання 10 світлий 
ББК/УДК 8 півжирний 
 
До складання макету анотованої каталожної картки слід ставитися з особливою відповідальністю. Особливо до тексту анотації — короткої характеристики змісту видання, його особливостей та призначення. Читач, який братиме до рук нову книгу, починає знайомитися з нею з анотації.  
В окремих випадках макет каталожної картки можна не подавати. Це стосується мініатюрних, малоформатних, поліпшених і видань малого обсягу, підручників для середніх шкіл, а також видань для дітей (дошкільнят і школярів початкових класів).
 
41. Поняття про стилістичний алогізм
 
Різновиди стилістичних алогізмів. В лексичній і синтаксичній стилістиці "алогізм- це стилістичний прийом, навмисне порушення логічних зв'язків в літературному творіз метою підкреслити внутрішнє протиріччя даного положення (драматичного або комічного). Алогізм (грец. а — префікс, що означає заперечення, відсутність, і logismos — судження, вислів) — що-небудь нелогічне, нерозумне, навіть безглузде; сполука суперечливих понять, порушення логічних зв'язків задля створення певного смислового й стилістичного ефекту. Визначають наступні механізми утворення алогізму: невідповідність синтаксичної і смислової структури мови; порушення логічного зв'язку (логічний розрив) між мовними зворотами, фразами, репліками, окремими частинами діалогу; протиставлення предметів та властивостей, які не містять у собі нічого протилежного, або протиставлення предметів і властивостей, які позбавлені будь-якої схожості; неправильний абсурдний умовивід; напрям розмови за випадковими асоціаціями; руйнування причинних зв'язків; беззмістовне чи несуттєве висловлювання. Отже, синтаксичні чи смислові порушення в структурі мови літературного твору, протиріччя предмета і події з нашими звичними уявленнями, співставлення суперечливих понять та інші порушення логічного перебігу подій у художньому творі, ініційовані задля створення певного стилістичного та смислового ефекту, ми відносимо до алогізмів. 
 
44. Вихідні відомості в книжковому стандарті
 
Вихідні дані — це елемент вихідних відомостей, які вказують місце, назву видавництва чи ім'я видавця та рік випуску видання. Вони знаходяться у нижній частині титулу. 
Назва видавництва, видавничої організації чи видавця, незалежно від їх організаційно-правової форми, подається так, як зазначено в посвідченні, виданому державним реєстраційним органом. Слово «видавництво» вказується лише у випадках, коли в його офіційній назві немає ключового образного слова: Видавництво Житомирського державного університету імені Івана Франка; Видавництво Івана Тиктора
Коли ж ключове образне слово в назві присутнє, то слово «видавництво» опускається: «Ґенеза», «Мистецтво», «Наукова думка».
Ознаку організаційно-правової форми видавничої організації можна подавати в абревіатурах: замість Науково-видавничий центр — НВЦ; замість Акціонерне товариство — AT (відповідно до стандартів бібліографічних скорочень). 
Якщо книгу випускають у філії якогось видавництва, на початку зазначається назва самого видавництва, а після — назва його філії або відділення: «Знання», Львівське відділення
Як оформляти вихідні дані у тому випадку, коли видавець — фізична особа, яка має право на видавничу діяльність? Перед іменем видавця (ініціалами та прізвищем чи псевдонімом) наводиться слово «Видавець». Видавець А. Шевчук
Рік випуску подається лише арабськими цифрами, приписки рік або р. до такої цифри є недоречними. Місце видання — це назва населеного пункту без додаткових приписок місто, селище. Таким чином, у комплекті вихідні дані можуть виглядати так:
Київ 
"Вища школа" 
2005 Чернівці 
НВЦ "Ратуша" 
2004 Житомир 
Видавництво Житомирського державного університету імені Івана Франка
2007 
або в один рядок: 
Київ "Вища школа" 2005 
Чернівці НВЦ "Ратуша" 2004 
Житомир Видавництво Житомирського державного університету імені Івана Франка 2007 
 
26. Типологія довідкових видань та специфіка роботи ред. над їх упоряднням
 
Довідкові видання містять інф-ію наукового або прикладного характеру, яка розміщена в зручному для швидкого пошуку порядку. Типи довід-х в-ань: словники (енциклопедичні, термінологічні, тлумачні); довідники (наукові, виробничо-практичні); енциклопедії (універсальні, галузеві); довідково-інформаційні видання (телефонні довідники, розклади руху транспорту). Усі довідкові видання мають архівну композицію. Редакторський етап роботи залежить від типу довід-го вид-ння. Словники укладають у формі упорядкованих за алфавітним принципом словникових статей, які є найменшими композиційними одиницями видання. Кожна словникова стаття містить заголовкове слово (вокабулу) з його поясненням, тлумаченням, перекладом на іншу мову. Довідники складаються із довідкових статей, в яких описується винесене в заголовок словосполучення чи слово, що є поняттям, назвою тощо. Довідк. стаття має прикладний характер і практичне спрямування. Енциклопедію формують енцикл-чні статті, які, на відміну від словників, містять детальний опис явища, поняття чи факту. Наприкінці кожної енцик-ої статті упорядники вказують бібліографічний опис джерел, що найповніше і найбільш точно описують той чи інший заголовок. енцикл. Укладаються за алфавітним або систематичним принципом. На підготовчому етапі редактор готує каркас (скелет) основної частини видання. Він визначає приблизну кількість статей. Редакторський етап розпочинається після того, як від авторів надійшли статті. Редактор переглядає надані матеріали перед тим, як почати їх систематизувати. Повнота відомостей, змістове наповнення, наукова глибина свідчитимуть про якість редакторської роботи над виданням. 
 
13. Редакторський і видавничий досвід Івана Огієнка
 
Іларіон, митрополит (Огієнко Іван Іванович) - визначний український учений, державний, громадський, релігійний діяч, редактор, видавець, автор першого повного канонічного перекладу українською мовою Біблії. Народився на Київщині. Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира. У 1918 року урядом гетьмана П. Скоропадського І. Огієнко призначається ректором щойно утвореного Кам'янець-Подільського державного українського університету. 1919 року, при уряді Директорії, приступає до виконання обов'язків міністра освіти УНР зодночасним залишенням на посаді ректора. 1921 року Іван Огієнко з дружиною і дітьми назавжди полишає Україну. Під час перебування у Варшаві розгортає активну просвітницьку і видавничу діяльність: засновує науково-популярні щомісячники “Рідна мова” (1933-1939), “Наша культура”(1935-1937), приступає до видання 30-томної “Бібліотеки українознавства”, тритомного збірника “Визволення України”, пише й видає цілий ряд своїх наукових праць. Після смерті дружини професор Огієнко приймає рішення про чернечий постриг 1940 року й обирає ім'я Іларіона – на знак спадкоємності духовного подвигу першого митрополита Київського часів Ярослава Мудрого - митрополита Іларіона, того ж року стає архієпископом, а 1944-го – митрополитом Холмським і Підляським православної Варшавської митрополії.  У липні 1944 року у складі керівного духовенства Української православної церкви, що діяла на теренах Польщі, митрополит Іларіон покидає цю країну. Після кількох місяців митарств воєнними дорогами Західної Європи він опиняється у Швейцарії (30 квітня 1945), відновлює діяльність свого видавництва “Наша культура” і разом зі своїм спільником із Парижа Павлом Сомчинським налагоджує друк і поширення по Європі й Америці україномовних книжок. На запрошення православної громади собору Св. Покрови у Вінніпезі переїздить до Канади (16 вересня 1947), де починає працю священика при цій парафії. Під час роботи Собору Української православної церкви Канади (8-9 серпня 1951 року) Іларіона обирають предстоятелем цієї церкви - “митрополитом Вінніпегу і всієї Канади”, де він залишався на цьому посту до своєї смерті. Митрополит Іларіон відновлює перервану воєнними діями в Європі активну наукову і видавничу діяльність. (“народний християнський місячник “Слово Істини”, “Віра й Культура”видає такі праці, як “Історія української літературної мови”, “Українська церква за час Богдана Хмельницького”, “Іконоборство”, “Книга нашого життя на чужині” Ці та інші твори ученого містять у собі принципові для нашої науки концепції, заборонені раніше тоталітарним режимом, щодо тих проблем сучасного українознаства, з яких і сьогодні тривають наукові дискусії. Йдеться, зокрема, про концепцію виникнення і розвитку українського друкованого слова в контексті поширення друкарства у слов'янських народів, про українську приналежність створених на наших землях рукописних книжкових шедеврів періоду Х-ХІУ століть та концепцію виникнення і розвитку української мови, літератури, культури в цілому. У 60-х роках справу видання колосальної Огієнкової спадщини перебирає на себе Товариство “Волинь” та Інститут дослідів Волині. 12 червня 1962 року здійснилася мрія життя митрополита Іларіона – з Лондонської друкарні на його вінніпезьку адресу було прислано розкішно виданий том – повний канонічний переклад українською мовою Біблії. Це був результат 40-річної праці українського вченого, яку доводилося виконувати у надзвичайно несприятливих житейських умовах. Помер митрополит Іларіон після тяжкої і тривалої хвороби 29 березня 1972 року. Відповідно до юридично офрмленого заповіту, здійсненого 15 квітня 1967 року, весь свій колосальний архів і книгозбірню він передав на зберігання Колегії Св. Андрія з тим, щоб із постанням вільної і незалежної України всю цільну колекцію переслати на Батьківщину. 
 
6. Діяльність Івана Федорова Видатний східно-слов'янський друкар, продовжувач справи Швайполя Філя та Франциска Скорини, художник-гравер, інженер, ливарник
 
Організатор чотирьох перших слов'янських кириличних друкарень у Москві, Заблудові, Львові, Дермані, Острозі. Першим почав видавати книги кирилицею. Найбільш значимі поліграфічні досягнення Івана Федорова відбулися на Рівненщині  - в культурно-просвітницьких осередках Дермані і Острозі. Тут, під егідою князя Костянтина Острозького Федоровим була видана одна з найвеличніших книг всіх наступних епох - Острозька Біблія. Здобув освіту в Польщі, де у 1532 році одержав ступінь бакалавра Ягеллонського університету в Кракові. З 1550 року Іван Федоров - диякон церкви Миколи Гостунського при Московському Кремлі. 1551 року московський цар Іван Грозний та російський Стоглавий Собор, вирішили з метою уникнення помилок при переписуванні в церковних книгах, запровадити друкування книг на взірець тих, що виходили в Греції та Італії, заснувавши Московський Печатний Двір. Облаштування типографії було доручене диякону Гостунської Кремлівської церкви Івану Федорову, досвіченому граверу-художнику, палітурнику, переписувачу рукописних книг. У 1564 року випустили першу книгу московського друку «Апостол». Це перша друкована російська книга, про яку відомо, хто, де, коли і навіщо її надрукував. Ці відомості містяться в літописі на титульному листі книги та в післямові Івана Федорова. Через рік 1565 року в  Московському Печатному Дворі була видана ще одна знакова книга - «Часословець». Іван Федоров надрукував  ще близько 20 літургійних церковно-слов'янських книг. Після смерті  московського митрополита Макарія, протектора друкарської справи, почалися конфлікти між конкурентами - переписувачами книг і новозаснованою друкарнею, що переросли в ворожнечу і підпали, які закінчились вигнанням друкарів з Москви. На початку 1566 року Іван Федоров та Петро Мстиславець їдуть до Литви, де звертаються до гетьмана Великого князівства Литовського Григорія Хоткевича, мецената і просвітителя, який планував заснування друкарні в Заблудові з проханням прийняти їх на життя та роботу. У 1568 році в новій друкарні виходить «Учительне Євангеліє» (Заблудівське) З 1569 по 1570 роки були надруковані «Псалтир» та «Часословець». В Заблудові Федоров змінює своє московське прізвище на Федорович. У 1569 році друкарню покинув Петро Мстиславець, заснувавши власну справу. З 1670 року друкування книг у Заблудові припинилось у зв'язку з тяжкою хворобою Хоткевича та погіршенням  його фінансових справ. В нагороду за друкарську працю гетьман дарує Федорову село, де першодрукар мав змогу жити достатньо заможно. Проте він відмовляється від осідлого життя. Бувши людиною віруючою, та вважаючи свою друкарську діяльність апостольським служінням, переїздить у 1572 році до Львова. Там, у 1573 - 1574 роках у монастирі Святого Онуфрія, за допомогою духівництва, міщан та ремісників «друковане занедбане обновил», як сповіщає напис на його могилі у Львові. Разом із сином своїм, Гринем Івановичем, з лютого 1573 року працює над новим виданням «Апостола». 1574 року «Апостол» побачив світ - перша в Україні точно датована друкована книга. У післямові до видання Федоров розповідає про свою друкарську діяльність в Москві і Литві, про переїзд до Львова. В тому ж 1574  році, він уперше надрукував книгу для дітей - «Азбуку» («Буквар»), перший навчальний посібник з історії та граматики слов'янської мови. В 1575 році Івана Федорова запрошує до себе князь Костянтин Острозький. У 1577 році відкривається для повноцінної роботи Острозька друкарня. За допомогою Лавріна Поповича, Федоров відливає металеві літери. Праця в Острозькій друкарні була найбільш плідною. Випробовуючи нове устаткування друкар у 1578 видає острозьку  Азбуку (зберігся один її примірник). Першими з великих своїх задумів Костянтин Острозький розпорядився надрукувати Новий Завіт та Псалтир, які стали першими книгами друкарні і були видані у 1580 році. Після багаторічної підготовчої роботи 1581 року побачила світ найважливіша книга, надрукована в Острозі - Біблія. Видання цієї книги стало важливою подією в історії культури східнослов'янських народів. Містить 628 аркушів. Текти розміщені двома стовпцями, Художнє оздоблення книги репрезентоване гербом князя Костянтина Острозького. Сім'я друкаря не мала достатнього матеріального статку. На початку 1583 року Федоров разом із сином Гринем Івановичем знову повертається до Львова, де закладає нову друкарню, але за браком власних коштів так і не зміг розпочати роботу. І, коли фінансові обставини склалися для нього зовсім несприятливо, Іван Федоров йде на службу до польського короля Стефана Баторія й береться відливати гармати за своєю власною технологією. Наприкінці весни Федоров від'їжджає до Відня, щоб запропонувати австрійському імператору Рудольфу ІІ швидкострільну багатоствольну гармату. Проте, багато грошей за свій винахід Федоров не здобув. 1583-й рік був трагічним і останнім в житті Івана Федорова. Не здобувши достатньо коштів ні у Римі, ні у Відні, він потрапляє у скруту, його майно, друкарське обладнання, книги описують за борги. Не витримавши цього, Федоров захворів і в ніч на 6 грудня 1583 помер на руках свого сина Івана в домі у Підзамче (Львів). Похований у монастирському дворі  Святого Онуфрія у Львові. 
 
52. Основи редакторського аналізу тексту
 
Редакторський аналіз - це розгляд рукопису і його всебічна характеристика, до яких вдається редактор з метою вдосконалення змісту й форми твору. Мета аналізу- визначення реальної цінності рукопису, сприяння якнайповнішому втіленню авторського задуму й підвищенню ефективності видання. Під час своєї праці над текстом редактор постійно здійснює уявний чи фізичний його поділ на окремі частини. Ця операція дозволяє оцінити з якогось погляду окремі ділянки тексту й певні зв'язки між ними. Редагування спрямоване не тільки на оцінювання, але й на виправляння тексту, тому ця операція може поєднуватися зі зміною, зі своєрідним "ремонтом" виокремлених таким чином частин і їх наступним об'єднанням. Отже, редакторський аналіз передбачає вирішення трьох взаємопов'язаних професійних завдань: дослідження твору, його оцінювання й вироблення практичних рекомендацій авторові. Даючи характеристику рукопису, редактор базується на загальних критеріях оцінки творів публіцистики, белетристики тощо й на аналізі додержання конкретних вимог, що продиктовані специфікою певного виду текстів і певного видання, засобу масової інформації. Редакторський аналіз - це критика, звернена насамперед до автора. Мета її - вказати на конкретні хиби, сприяти вдосконаленню рукопису. Це-докладний розгляд тексту, потрібний і самому редакторові, оскільки визначає його дальшу роботу з підготовки твору до оприлюднення. Редакторський аналіз має низку специфічних особливостей. Ставлячи перед собою завдання якомога конкретніше й дієвіше допомогти авторові поліпшити його працю, редактор не тільки розглядає готовий твір, а й немовбито відтворює сам процес написання тексту, прямуючи від авторського задуму до його втілення. Тому під час вивчення особливостей редакторського аналізу можна використати численні спостереження, нагромаджені внаслідок узагальнення прийомів і методів праці автора-письменника, публіциста, науковця. Водночас редактор ні на хвилину не забуває про таку специфічну категорію, як сприйняття тексту (читацьке, слухацьке, глядацьке). Завдання полягає в тому, щоб під час розгляду тексту передбачити можливі впливи твору на конкретного читача, слухача, глядача. Тут ідеться про багатоманітні комунікативні функції, які майбутній твір виконає успішніше, якщо читач, слухач, глядач точніше зрозуміє не тільки основну думку, концепцію автора, а й кожне твердження, визначення, оцінку, навіть мотиви висловлювання. Структура редакторського аналізу багато в чому залежить від особливостей (видових, жанрових тощо) твору й від типу видання, засобу масової інформації. Однак можна виокремити й загальні аспекти: тематичний, змістовий, мовностилістичний, композиційний, редакційно-технічний тощо. Тут варто зауважити, що у зв'язку зі сказаним вище одним із ключових понять для теоретичного узагальнення аналітичних операцій редактора є поняття структурної одиниці тексту. В.І.Свинцов зазначає, що "в будь-якому випадку аналіз тексту передбачає виокремлення певних його одиниць (змістових, граматичних, графічних і т.д.) і вивчення певних зв'язків між ними. Треба зауважити; що поняття "одиниця тексту", взяте в загальному вигляді, досить невизначене: його статус у кожному окремому випадку визначається конкретними особливостями певного фрагмента тексту й завданнями аналізу. Тривалість тексту, що робить його саме текстом (надає якомусь уривкові мовлення "текстовості", "текстності"), не можна точно позначити й обмежити математичною величиною: часом тривалості мовлення, кількістю фраз, сторінок, метрів стрічки. Тут можна висловити лише досить банальну думку, що ця тривалість не повинна дорівнювати нулю, тобто що сам по собі мовленнєвий акт усе-таки має існувати. Поняття тривалості набуває реального змісту лише за порівняння текстів, різних за обсягом, і особливо виразно виявляється в зіставленні якого-небудь цілого тексту з його ж частиною. Взятий як щось самостійне, будь-який фрагмент будь-якого тексту можна розглядати як ціле, однак, зіставляючи його з усім текстом, бачимо, що він є лише частиною цього тексту. Базуючись на тому, що не можна точно в кількісному вимірі визначити текст і його межі, одиницею тексту, вважає В.І.Свинцов, може бути й окреме слово, і абзац, і навіть розділ. І остаточний висновок дослідника: "Таким чином, одиницю тексту можна визначити як будь-яку частину тексту, яку виокремлюють з нього й зіставляють з певною метою з іншими частинами (одиницями) тексту. Під час редакторського аналізу тексту різні дослідники теорії та практики редагування пропонують предметом пильної уваги редактора зробити ті чи інші аспекти.  М.Д.Феллер пропонує під час редакторського аналізу давати оцінку "літературних достоїнств повідомлення і тексту". Зокрема, визначати оригінальність чи банальність повідомлення, органічність твору, пропорційність структури повідомлення, інтелектуальну насиченість тексту й емоційну насиченість повідомлення. До "літературних достоїнств" тексту дослідник відносить його простоту, ясність, зв'язність, точність, цікавість, доступність, виразність, дохідливість, доказовість, переконливість, правдоподібність, стрункість, ритмічність, різноманітність, яскравість, жвавість і гнучкість.
 
31. Логічні помилки в тексті: їхня природа і різновиди
 
Причини лог. пом. (пов'язані з умисними чи неусвідомленими діями автора):; недостатній чи надлишковий матеріал; незнання чи неглибина знань окремих понять; небажання однозначно відповісти на питання. Найбільш загальні причини – недостатня культура мислення автора, небажання чи неможливість довести твір до належного рівня. Логічні помилки бувають двох типів: помилки в результаті неточного визначення предмета і поділу понять та помилки у структурі силогізму. Логічні помилки в результаті неточного визначення предмета і поділу понять. До цієї групи логічних помилок належать такі: 1. Суперечності в самому визначенні. Цю помилку мають у собі вислови про поняття, що містять протилежні ознаки, які не можуть одночасно в ньому бути (холодне полум'я, квадратне коло). 2. Визначення невідомого через невідоме. Така помилка трапляється тоді, коли промовець не знає освітнього рівня, пізнавальних можливостей слухачів і посилається наприклад на те, чого вони не знають. В результаті не виникає сподіваного ефекту пізнання і зворотного зв'язку, крім запитання: а це що таке. 3. Заперечення замість визначення — така помилка трапляється тоді, коли, не знаючи точної дефініції, йдуть від протилежного (чорне — це не біле; доведи, що ти не ведмідь). 4. Тавтологія тобто двічі відтворюється те саме, не поповнюється новою інформацією. Тавтологія може бути риторичною фігурою. 5. Плеоназм— надлишок, надмірність)—близька до тавтології помилка. Різниця між ними полягає в тому, що тавтологія—це повний повтор, а плеоназм—частковий, при якому зміст одного поняття є частиною іншого, здебільшого ширшого поняття: місяць березень (березень тільки місяцем і є),рівна половина (якщо половина, то вже рівна) тощо. Плеоназм також може бути риторичною фігурою. 6. Полісемія (гр. polysemos — багатозначний) також може стати причиною помилки, якщо обрати з двох чи кількох значень не те, що треба, що відповідає меті спілкування. 7. Номінативна підміна (fallacia secundum dictionem) також може стати помилкою, коли позначене певним словом поняття на наступному етапі вже позначається іншим словом (продукти — їжа — харчі). 8. Непорівнювані поняття (notiones disparatae) — ця помилка трапляється при аналогійній аргументації, коли предмет порівнюється з дією або дія з обставинами тощо. 9. Порівняння замість визначення (via negationis) — ця помилка трапляється тоді, коли мовець, не знаючи точного визначення, намагається приблизно пояснити через порівняння з чимось, чого також точно не знає (кава — це щось як наркотик). 10. Змішування суттєвого з випадковим (fallacia accidentis) трапляється тоді, коли промовець не знає категоріальних, обов'язкових ознак та факультативних, тимчасових, додаткових і ці додаткові представляє як основні, але це не є так (Всі жінки люблять телевізор). 11. Називання роду замість виду і виду замість роду, перенесення предмета з одного роду чи виду в інший — такі помилки трапляються тоді, коли промовець не володіє таксономією предмета розмови і не вміє розрізняти рід та вид. 12. Побудова лінійних ланцюжків там, де мають бути ієрархічні: дерева і яблуні зацвіли; ми і люди уважно слухали. Помилкова основа поділу або класифікації (fundamentum divisionis) приведе до несуттєвих ознак (жінки романтичні, чоловіки — ні) або до суперечливих висновків.
 
30. Лінгвістичні норми редагування Норми орфоепії
 
Відхилення від норм літературної вимови під час передачі повідомлень на радіо й телебаченні іноді може спотворити інформацію. Тому перед тим, як диктори подадуть повідомлення в прямому ефірі, редактори радіо й телебачення повинні належним чином їх відредагувати: Для усіх частовживаних слів знаком наголосу (') слід вказати правильний варіант наголошення, а для рідковживаних, — крім наголошення, ще й вимову, використовуючи для цього нормативну літературу; У власних назвах — антропонімах (іменах, прізвищах), топонімах (назвах географічних об'єктів, крім водних) і гідронімах (назвах водних об'єктів) — слід вказати правильний наголос згідно з нормами української фонетики; Поряд із чужомовними словами, які в оригіналі не перекладені (наприклад антропоніми, назви фірм тощо), треба подати їх транскрипцію максимально близькими за вимовою літерами української мови. Для встановлення фонетичного звучання редактор повинен звертатися до транскрипцій у словниках відповідних мов або до спеціалістів у галузі цієї мови: поряд із абревіатурами, що утворені з початкових літер слів, редактор повинен записувати їх звучання так, як ці літери вимовляють в алфавіті; У випадках, коли речення залежно від поділу на синтагми може набувати різного змісту, редактор повинен вказувати необхідність паузи між словами спеціальним знаком (/); Якщо між окремими повідомленнями, які розташовані послідовно й внаслідок цього можуть бути сприйняті як одне ціле, а тому можуть викликати в реципієнтів небажані асоціації, то після повідомлення слід вказувати необхідність великої паузи (//) або змінити послідовність їх подання. Перелічені вище норми не розповсюджуються на мову недикторів, тобто інтер-в'юйованих, доповідачів, співбесідників тощо. Якщо у вимові недикторів є грубі відхилення від норми (такі, що ображають гідність реципієнтів), редактор повинен видаляти ці фрагменти з повідомлення. Редактор повинен вибірково контролювати нормативність вимови дикторів у прямому ефірі й повідомляти їх про допущені помилки. Норми орфографії. Норми для рівня графем фіксують у формі правил орфографії та у формі укладених на їх основі різноманітних орфографічних словників (словників загальновживаних слів, власних імен, географічних назв, чужомовних слів, термінів, а також скорочень тощо). Обидва паралельні способи задання норм написання — у формі правил та у формі словників — для редактора є однаково чинними. Написання імен. Правильність написання українських власних імен слід перевіряти за словниками власних імен людей. Слід також мати на увазі, що у словнику 1967 р. подано деякі застарілі норми. Так, ім'я Вячеслав написане без апострофа, хоча сучасний четвертий правопис встановлює, що імена такого типу слід писати тільки через апостроф — В 'ячеслав. Написання прізвищ: написання найуживаніших українських прізвищ слід контролювати за довідниками прізвищ. Крім таких довідників, у складних випадках редактор може контролювати прізвища за енциклопедичними виданнями, коли аналогічні прізвища там є (слід надавати перевагу вже усталеним варіантам написання прізвищ). Написання географічних назв (топонімів). Стиль повідомлення. Дослідники подають найрізноманітніші класифікації стилів: за частотою вживання лінгвістичних одиниць (наприклад, морфем, слів, синтаксем тощо). За цією ознакою лінгвістичні одиниці поділяють на частовживані (ядерні), середньовживані (розширені) та рідковживані (периферійні). Ядерні одиниці мають нульову стилістичну маркованість і утворюють нейтральний стиль: вони належать до міжстильових, а тому їх можна використовувати в будь-яких стилях, не ризикуючи порушити стильову однорідність повідомлення. Середньовживані та, особливо, рідковживані одиниці майже завжди є стилістично забарвленими, а тому, на відміну від нейтрального, утворюють марковані стилі; Другою основою для поділу є належність лінгвістичних одиниць до усної мови. За цією ознакою вирізняють усний та письмовий (іноді його ще називають "книжковий") стилі, а в усному — два його підвиди: розмовний та ораторський (основою для такого поділу служить кількість реципієнтів); Третьою основою служить використання у повідомленні образів та понять. Тут виділяють стшіь художній), публіцистичний (використовують і образи, і поняття) та понятійний. У кожному з цих стилів існує ще низка своїх підстилів. Так, у художньому виділяють підстилі поетичний, драматичний та прозовий; у публіцистичному — художньо-публіцистичний, газетний і радіотелевізійний; у понятійному — діловий, науковий і технічний. Четвертою ознакою для поділу є належність лінгвістичних одиниць чи їх характеристик до повідомлень того чи іншого автора. За цією ознакою розрізняють авторський і колективний стилі. Рідко, але все ж трапляються випадки перехрещення одночасно кількох стилів. При редагуванні лінгвістичних одиниць повідомлення редактор насамперед повинен чітко встановити його стильові характеристики. Повідомлення повинно бути стилістично однорідним. Наявність цієї норми зобов'язує редактора видаляти з повідомлення всі лінгвістичні одиниці, які належать до інших стилів. 
 
32. Поняття про алогізм. Різновиди алогізмів. Причини виникнення алогізмів
 
Алогізм (грец. а - префікс, що має заперечне значення, logismos - судження, вислів) - спеціальна продумана внутрішня суперечність у тексті, що вживається з метою показати складний непрогнозований душевний стан персонажа, аби за допомогою протилежних, парадоксальних чи алогічних думок створити певний психологічний або комічний ефект. В лексичній і синтаксичній стилістиці "алогізм - це стилістичний прийом, навмисне порушення логічних зв'язків в літературному творі з метою підкреслити внутрішнє протиріччя даного положення (драматичного або комічного)"  В літературних творах, так само як і в реальному житті, алогізм має двосторонній характер: люди або стверджують щось несумісне з вимогами логіки, або діють неправильно. Поняття "алогізму" походить від грецького "logнsmуs" - "розум" та додавання заперечного префіксу "а". Електронний словник логіки пропонує наступне трактування: "…хід думок, який порушує будь-які закони і правила логіки і тому завжди містить логічну помилку" [30]. Крім цього, слід відзначити, що в філософії під алогізмом розуміють не лише логічну помилку, а й заперечення логічного мислення і логіки як засобу досягнення істини. Алогізм тісно пов'язаний з абсурдом і нонсенсом.
В книзі В.Я. Проппа "Проблеми комізму і сміху" зазначається, що алогізми бувають двох видів: явні та приховані. Це утруднює виділення алогізму як стилістичного прийому, оскільки він може бути прихованим під формальною правильністю. Алогізм часто застосовують з установкою на гротеск, іронію, ірраціональне. Визначають наступні механізми утворення алогізму:невідповідність синтаксичної і смислової структури мови; порушення логічного зв'язку (логічний розрив) між мовними зворотами, фразами, репліками, окремими частинами діалогу; протиставлення предметів та властивостей, які не містять у собі нічого протилежного, або протиставлення предметів і властивостей, які позбавлені будь-якої схожості; неправильний абсурдний умовивід; напрям розмови за випадковими асоціаціями; руйнування причинних зв'язків; беззмістовне чи несуттєве висловлювання. Крім того, результати дослідження дають можливість виокремити кілька підвидів алогізмів. Перший - це алогічні відповіді на питання, які утворюються внаслідок руйнування причинних зв'язків між  окремими репліками, тобто в результаті порушення постулату релевантності. До другого підвиду відносимо алогічні пояснення, які, як правило, супроводжуються утворенням абсурдного умовиводу і є наслідком порушення всього спектру максим - від максими якості до максими способу. Отже, синтаксичні чи смислові порушення в структурі мови літературного твору, протиріччя предмета і події з нашими звичними уявленнями, співставлення суперечливих понять та інші порушення логічного перебігу подій у художньому творі, ініційовані задля створення певного стилістичного та смислового ефекту, ми відносимо до алогізмів. В художньому творі алогізм буде виступати в основному як результат порушення максими релевантності, тому що наявність цього стилістичного прийому робить будь-який внесок до розмови невідповідним.
Фото Капча