Польська повоєнна проза пограниччя: ідентичність, часопростір, катастрофізм

У підрозділі 1.1. «Пограниччя культур: історія та міф у світлі сучасних досліджень» висвітлено історичний контекст, механізми функціонування польсько-українського культурного пограниччя, ідеї, що формують образ «кресів» у суспільній свідомості, простежено зміну статусу корелюючих понять «креси» – «пограниччя» у сучасному польському культурологічному дискурсі. 

Польське поняття «креси», що виникло у ХІХ ст. (поема «Могорт» В. Поля, 1854) та набуло статусу «аксіологічної категорії» у контексті романтичного регіоналізму, позначає колишні південно-східні окраїни Речі Посполитої, де в XVI-XVIII ст. нестабільність державного кордону і мілітарні міграції сформували відкритий регіон взаємодії різнорідних етнічних, релігійних груп. З цим феноменом пов’язана генеза важливих для польської самосвідомості уявлень, серед яких головні: Польща як antemurale christianitatis, ягеллонський міф багатонаціональної держави, суспільні ідеї «цивілізаційної місії» та «польського маєтку-форпосту на Сході», що особливо популяризуються в літературі міжвоєнного двадцятиліття ХХ ст. 

Питання культуротворчої ролі польсько-українського пограниччя та термінологічної доцільності («креси» чи пограниччя?) на зламі тисячоліть породили гостру дискусію в польських наукових колах, де, з одного боку, утримується жорстка полоноцентрична позиція стосовно історико-цивілізаційної місії титульного етносу (М. Котер, Б. Гадачек, Я. Кольбушевський), з іншого – акцентовано на анахронічності асиметричного ціннісного протиставлення центр-периферія, в якому ознакою «непольських» теренів є «маргіналізація, ізоляція і культурна стагнація». Поняття «креси» нині переосмислюється передусім як «напрямок експансії», «евфемізм, утворений задля приховування своєрідності підлеглого регіону» (К. Кваснєвський), у ньому підкреслюється «квазі-географічність», «потенційна релятивність» (Е. Касперський). Переоцінюється образ «людини пограниччя» в літературі: традиційно вона розглядається як поліфонічна особистість, сформована в умовах мультикультуралізму (Ю. Хлєбовчик), а насправді може сигналізувати й «національну індиферентність» мешканців регіону (А. Ф’ют). 

У підрозділі 1.2 «Роль біографізму в літературі пограниччя» з’ясовано функціональність життєпису в доробку А.Кусьнєвича (1904-1993), Л. Бучковського (1905-1989) та З. Гаупта (1907-1975), народжених на теренах Поділля й Галичини, яких об’єднує система багатонаціональної субкультури пограниччя. Визначальною рисою їхньої творчості є глибоке переплетення біографічного матеріалу з художнім вимислом (фікцією). А. Кусьнєвич практикує «стилізовані автобіографії» – варіанти можливих шляхів розвитку власної долі («автокреації», за Є. Яжембським). Мультикультуралізм Л. Бучковського постає в діалогізмі ранньої прози з її натуралістичним образом галицького села («Вертепи»). Для З. Гаупта епізоди власного життєпису – єдине джерело тем і матеріал рефлексії, він послуговується технікою застиглого в часі фрагмента дійсності, описова домінанта якого межує зі стоп-кадром фільму чи графічним ескізом, асоціативною нарацією. Його твори екзистенційні й відверті, написані «про себе» і «через себе». 

Відповідно до «багатоголосся» середовища у Л. Бучковського домінує «плебейська», фольклорно-лірична та «поліфонічна» картина «кресів», руйнація якої по війні втілиться в поетиці хаосу й деконструкції («Чорний потік», «Доричний кружганок»). А. Кусьнєвич свою аристократично-інтелігентську настанову поєднує з послідовною компрометацією «міфу поляка про власну велич» (засоби – самоіронія, карнавально-гротескна образність), що руйнує стереотип «польських кресів». З. Гаупт відкриває «мозаїчну поетику» (термін К. Вики), покликану відтворити різнорідність і «дивність» культури краю.

Художній образ пограниччя В.Одоєвського (нар. у Познані 1934 р.), зрощений з центральною темою етнічного протистояння, багато в чому визначили: візит на Поділля 1943 року (в період польсько-української війни) та засвоєна літературна традиція (романтизм, романістика Г.Сенкевича). Актуалізовані елементи романтичної (готичної) естетики та світогляду (фаталізм, топос українського «раю-пекла»), втілені в новаторській формі психологічної прози, апелюють до конститутивних елементів культурної свідомості співвітчизників. Мабуть, тому його твори є такими популярними. Доробок В. Одоєвського вписується в національно-історичну матрицю трактування теми пограниччя («креси» як проблема «ідеологічної вітчизни»), відмінну від поліетнічного образу («креси» «зсередини», як досвід «малої вітчизни»), характерного для стильової палітри А. Кусьнєвича, Л. Бучковського і З. Гаупта. 

Для прози пограниччя істотною є проблема «емпіричного автора»: питання зв’язку між Я біографічним і Я текстуальним. Згадане відношення завжди відсилає до «колективної біографії» поліетнічного краю, адже відбудова цілісного образу пограниччя довоєнного часу є для письменників формою реконструкції суті європейського простору культури, а разом з тим – віднайденням свого в ньому місця. 

У підрозділі 1.3 «Повоєнна проза пограниччя й особливості її функціонування» простежено ідейні та структурно-композиційні трансформації в літературі «кресів» по війні. 

У дисертації з’ясовано, що в повоєнній літературі пограниччя відбувся перехід від ідеологічного партикуляризму прози міжвоєнного двадцятиліття («креси» як частина Польщі) до універсалізму ціннісних орієнтирів. «Східна тема» змінює свої завдання й поетику, що зумовлено втратою «кресів», ідеологічним контекстом, повоєнною кризою світогляду європейського гуманізму.

Катастрофічна свідомість пограничної прози має насамперед морально-етичні джерела й пов’язана з почуттям «бездомності» (М.Бубер), крахом європейського цивілізаційного міфу, зруйнованого тоталітарними ідеологіями ХХ ст. Тому реінтерпретація цінностей гуманістичної антропології у повоєнний період – важлива компенсаційна функція цієї літератури, спроба відновити порушені важелі міжлюдської комунікації. 

Знаком «смерті цінностей» у прозі пограниччя стає деструкція як творчий принцип реставрації колишньої цілості. Утрата аксіологічного осердя відбивається на характері відношення «автор – герой» у художньому творі: автор не може перебирати на себе функцій морального судді, оскільки істини, що творили цілісність людини часів «до-Голокосту», вже не безсумнівні, у кожній з них може критися «узурпація місця Іншого» (Е. Левінас). Водночас, як і у світовій літературі повоєнного періоду, тут зникає «позитивний герой», а відтак відсутня модель людини, згармонізованої зі світом.

Поетика цієї прози базована на деконструкції дискурсу, переході від розгорнутого в часі