Польська повоєнна проза пограниччя: ідентичність, часопростір, катастрофізм

Елементи модерністського світогляду й естетики в літературі пограниччя постають у «реквізитному» та «проблемному» вимірах. Про перший можна говорити у зв’язку з художньою реконструкцією (засобами іронії, перверзійно-гротескної образності) матеріальних знаків міфу «старої Австро-Угорщини», вкоріненого в культурі європейського декадансу. Другий визначає візія творчого акту, критерій невідтворюваності, в основі якого – відхід від міметизму на користь інтерпретації дійсності, перехід від ідеї до гри сенсів і цінностей. 

Для «кресової» прози характерні гетерогенність тексту, тематизація принципів його побудови, що, зокрема, є результатом впливу на художній дискурс інтимно-автобіографічного, репортажно-документального жанрів і есеїзму (в окремих випадках можна говорити про наближення до жанру «сильв» (Р. Нич)). Поетика «відкритого твору» (у розумінні У. Еко) та «поліфонічність» (М. Бахтін, Л. Бучковський) цієї літератури є реакцією на ідеологічний утилітаризм і пов’язані з ним традиційні прозові форми та засвідчує поєднання принципів катастрофізму і різнорідності. 

У другому розділі «Дискурс Іншого у прозі пограниччя» через аналіз образної системи, структури нарації, етнічних стереотипів, авторського позиціонування з’ясовано місце і спосіб трактування Іншого в даному комплексі прозових творів. 

У підрозділі 2.1 «Категорія Іншого як теоретична проблема» висвітлено контексти її функціонування та зв’язок з проблемою культурного пограниччя. Згідно з антропософією М. Бахтіна, пограниччя – місце-акт зустрічі з Іншим – це єдино можливий простір здобуття ідентичності. Культура для відкриття власних глибин потребує дзеркала інших культур (В. Топоров) – необхідного підґрунтя для формування амбівалентної аксіологічної картини світу (С. Ульяш). 

У дисертації розкривається зміст категорії Іншого в екзистенціалізмі Ж.-П. Сартра й Ґ. Марселя, феноменології Б. Вальденфельса (теорія респонзивності), культурології М. Бубера, з його поняттями зустрічі, горизонтального відношення Я-Ти, та Е. Левінаса (Обличчя Іншого).

З’ясовується сутність сучасних напрямів досліджень, розвиток яких пов’язаний з «культурним зламом» у літературознавчих студіях ХХ ст. і для яких проблематика Іншого в його етнокультурному вимірі виконує конститутивну роль: імаґологія аналізує образи (іміджі) культурної Чужості та Іншості і їхнє значення для образу власної культури народу/етносу, постколоніальні студії вивчають механізми формування й функціонування імперських дискурсів, в яких Іншість підміняється нав’язаною ідентичністю. Осмислення Іншості як інонаціонального перетинається також з предметом ґендерних досліджень, психоаналізом Ю.Крістевої та літературно-антропологічними студіями Ц.Тодорова. 

Пограниччя є продуктивною зоною формування етнокультурних стереотипів, що виникають на стикові «свого» й «чужого» досвідів. Письменники апелюють до цих уявлень про Іншого з різною метою: усталити їх або деконструювати. Інший у прозі пограниччя найчастіше постає у взаємовіддзеркаленні стереотипу й автостереотипу, таким чином руйнуючи обидва. 

Моментом, навколо якого нерідко організовується конфлікт у творах, є ситуація зустрічі із Чужим-ворожим та Іншим-своїм. Інший – форма прийняття і згоди на відмінність, Чужий – знак відсторонення й агресії: межа між Чужим та Іншим тут дуже тонка й мінлива, саме вона є специфічною рисою пограниччя і створює напругу в дослідженні різнорідності.

У підрозділі 2.2 «Мультикультуралізм у «Вертепах» Л. Бучковського» розглядається продуктивність категорії пограниччя у вимірах конкретного художнього твору. Повість «Вертепи», конфіскована цензурою 1937 р. (вийшла 1947 р.), змальовує одвічний цикл сільського життя в його «трагічній красі». Наратор – «наочний свідок» етосу спільноти, не дає оцінок дійсності, творить її в процесі оповіді, залучаючи до дискурсу неосвоєне «чуже слово» з пограничного ідіолекту. Згідно з Е. Саїдом, самé перетворення Іншого на «зрозуміле» для Я вже є формою дискурсивного поневолення, тож у повісті Л. Бучковського різнонаціональні Інші мають власний голос, непідлеглий авторському наративу. 

Подільські села Долинощасна й Засереття – терен культурного пограниччя, де внутрішні етнічні межі практично не грають ролі в окресленні ідентичності. Знаком національності у творі іноді стає лише прізвище/прізвисько, рід діяльності. 

Недискретність начал Я та Іншого призводить у «Вертепах» до формування особливої форми ідентичності – «тутешності», знаку приналежності до локальної громади, яка у своїх межах випрацьовує власні цінності і є герметичною стосовно зовнішнього світу. Отже, діалектика «свого» й «чужого» тут не має етноцентричної мотивації, а переноситься на опозицію тутешнє-нетутешнє. Герої на рівні мови, обряду, традиції, побутової етики виражають синтезований варіант пограничної культури. Віросповідання, що найчастіше лежить в основі ксенофобії, не є у «Вертепах» ознакою розмежування: греко-католицька і римо-католицька громади становлять єдине ціле, а перехід в іншу віру не містить ознак злочину. Поняття, витворені в просторі «тутешності», – понадіндивідуальний код, доступний членам даної спільноти, а багатомовність – форма зрозумілої всім «людської мови». Натомість, «нелюдською» є мова міських чиновників, які нав’язують етнічно недиференційованій громаді тенденційні моделі поведінки стосовно «ворожих» українців. 

Міжетнічна толерантність у повоєнній польській прозі переважно функціонує як складова Габсбурзького міфу, проте у Л.Бучковського гармонійна поліетнічність не міфологізується, а включається в натуралістичний порядок речей і свідчить про «дивність» світу.

Ідейно-естетичні схеми, сформовані в літературі романтизму та прозі Г. Сенкевича, що вплинули на формування образу «кресів» у літературі міжвоєнного двадцятиліття (коли писалася повість), загалом не позначилися на образі пограниччя у «Вертепах». Митець прагне передати «дивовижну звичайність» повсякденного людського буття, його містерію, розмаїття,