Польська повоєнна проза пограниччя: ідентичність, часопростір, катастрофізм

У підрозділі 2.3. «Пошуки ідентичності у прозі А.Кусьнєвича» визначено місце і роль Іншого в художній системі його творів. В основі прози А. Кусьнєвича, за Є. Яжембським, – реконструкція основ ідентичності через віднайдення цінностей, що заклали фундамент сучасного авторського Я. Аксіологія культурного пограниччя, в центрі якої – увага до Іншості – формує ідейно-естетичну тканину його прози. Кожна точка зору, що її виражають численні наратори, підважує усталені мисленнєві схеми. У повісті «Стан невагомості» герой, «підвішений» у меандрах власного родоводу на відтинку XVIII-XX ст., представляє ключові моменти історії народів Європи з точки зору Іншої – скривдженої сторони. 

У повісті «Знаки зодіаку» (перша частина повісті «Зони») втілено концепцію «відмінності у спільноті», яку уособлює «колективний наратор» – різномовний ретроспективний дискурс поліетнічного товариства підлітків (українці, поляки, євреї, німці), колишніх мешканців галицького містечка. Повість символізує повернення до «малої вітчизни» через «заклик» Інших голосів. Для героїв А. Кусьнєвича Інший є тією необхідною складовою власного (вже дорослого) Я, що дає повноту погляду на світ з відмінних перспектив та рятує від «самозакоханості без меж».

Оповідач А.Кусьнєвича позиціонується як представник «вищого» (нерідко гротескно вивищеного) класу, висміяного засобами іронії й пародіювання («На шляху до Коринфу», «Суміш традицій»). Обриси Іншого окреслюються в конотаційному полі між стереотипом й автостереотипом, значення яких взаємно віддзеркалюються, а іноді втілені в образах-атрибутах гротескної гри-боротьби заради «утвердження» культурної переваги «на тлі Іншого». Гра усталеними уявленнями про «польське (великопанське), українське (холопське), єврейське (екзотично-метафізичне)» часто має іронічно-викривлену версію, наближену до «боротьби з формою» В. Ґомбровича. Автор у парадоксальний спосіб зіштовхує також український і польський національно-патріотичні кодекси, втілені в образах польського учителя Богачевича та українського націоналіста Волошина («Зони»).

Стереотип у творчості А. Кусьнєвича постає в межах Я його темною, непізнаною сутністю – Іншим (за Ю. Крістевою). Як наслідок маємо своєрідне «вивертання стереотипів», застосоване щодо поширених ментальних уявлень про українця й поляка. Автор вдається також до прийому «цитованого стереотипу» («расова українка з чорним піднебінням» – Олена, «Богун-Влодек» тощо). Представлено амбівалентну постать українця Євгена з рисами геніальності, лідерства й старості – пересиченості знанням. Герой є знаком «двоїстої ідентичності», властивої для «людини пограниччя». Це той Інший, який у тексті є водночас дзеркалом польського Я та втіленим символом явищ пограничного регіону. 

У підрозділі 2.4. «Інший у прозі З. Гаупта» з’ясовується специфіка художнього образу етнічного сусіда та розуміння Іншості як епістемологічного критерію. Культура пограниччя формує у З. Гаупта чутливе ставлення до будь-яких форм домінації – як фізичної, так і дискурсивної. Пересторога від «поневолення словом» відчитується в наративі всіх його оповідань («Варіанти», «Полювання з Мопассаном»), виразною є інтенція пізнання світу через Іншого та настанова зайняти щодо кожного об’єкта матеріального чи духовного світу позицію порозуміння-зустрічі, а не пізнання-реїфікації (за М. Бубером) («Світи», «Чати», «Ентропія сягає нуля»).

Для З. Гаупта властива тематизація творчого процесу, рефлексія над проблемою виражальності художнього слова. Наратор символічно стає частиною описуваного світу, «розмножується» в розмаїтті його виявів, аби зафіксувати все «так, як було насправді». Текстуальне «втілення в Іншого» передається словами «це я сам» («Це я сам – Емма Боварі», «Нетота», «Що нового у кіно?»). 

Універсальність пограниччя як терену зустрічі різних народів і культур («полярна Іншість») звільняє «креси» З. Гаупта від однозначності полоноцентризму. Цінності «свого» світу письменник прагне віднайти у польсько-українській говірці («балак»), у польській, українській, єврейській топонімії й антропонімії, які були «найочевиднішою візиткою» цих культур на Поділлі, в етнографічному колориті місцевого побуту («Фрагменти», «Перстень з паперу», «Апострофа до Лятичівського повіту»).

Образи етнічно Інших позбавлені стереотипності, натомість, образ поляка змальований більш критично. В оповіданні «В Парижі і в Аркадії» у сцені зустрічі двох емігрантів простежуємо деміфологізацію стереотипу одвічної польсько-української ненависті. В оповіданні «З Роксоланії» (алюзія до Ш. Зиморовича, С. Кльоновича) автор ставить під сумнів літературний міф українського раю, створюючи і водночас руйнуючи штучний образ ідилії, в якому постаті українського селянина і недорозвинутої дівчини-пастушки далекі від буколічних. У творчості З. Гаупта провиною Польщі щодо Інших культур на «кресах» є небажання їх зрозуміти. «Золота Грамота» (в однойменному оповіданні), незрозумілість якої для українського простолюду призвела до трагедії, використана як епіграф та ремінісценція в рамках іншого сюжету. Вона стає універсальним символом непорозуміння, знаком нездатності сучасної людини встановити інтерперсональні контакти. 

У підрозділі 2.5 «Конфронтація та «присмерк світу» в прозі В. Одоєвського» розкриваються особливості моделювання дискурсу Іншого в «подільському циклі». Втілена у творах епопея Польщі-жертви визначає поляризацію світів: польського Я та українського Іншого. Останній набуває рис архетипного Чужого, локалізованого у сфері «темряви», уособлює метафізичне зло, ірраціональні деструктивні сили. Українці зображаються як натовп без ознак індивідуальності, а характеристика «Чернь!» в устах героїв В.Одоєвського набуває, поряд із соціальним, міфологічного забарвлення (чорне – уособлення зла). 

Утіленням ментального образу українця в циклі є герой-тип – «націоналістичний ватажок» Семен Гаврилюк, що конденсує в собі риси, виділені в межах збірних понять: «дикуни», «потолоч», «набрід», «роз’юшена юрба». В «українському характері» присутні елементи романтичних ремінісценцій, проте Гаврилюк В. Одоєвського позбавлений трагічної глибини романтичних героїв. Натомість, портретна характеристика – з концентрацією на східних рисах і демонічному погляді – пов’язує його з Богуном Г. Сенкевича. 

У творах В. Одоєвського відсутня оформлена