Поняття художньої мови в літературному творі. Художня мова – основний засіб втілення художнього образу». Дон Кіхот – перлина творчості м. Сервантеса.

Відомо, що в художньому творі немає німих імен. Кожне ймення є певною підказкою читачеві на те, які риси та якості героя автор хоче актуалізувати. Тому при вивченні кожного художнього тексту необхідно звертати увагу на імена персонажів, адже літературне ім’я у конденсованому вигляді містить максимум інформації: національність, вік, профессія, морально- духовна подоба, соціальне положення та ін.

Ім’я героя Кіхот – вводило читача у світ лицарства: з іспанської воно означало настегенник, тобто частину лицарських обладунків, тому можна було припустити, що головний герой книги був лицарем.

Але у словосполученні Дон Кіхот з Ламанчі є певний комізм. Які подвиги можна здійснити в Ламанчі, це зовсім не героїчна область в Іспанії: там завжди палить сонце і немає іншого пейзажу, окрім нудної рівнини, перерізаної червоними пагорбами??

Пригоди в цій місцевості не могли обіцяти нічого цікавого. До того ж у побутовій мові «la mancha» – це «пляма», «шматок землі». Таким чином ім’я головного героя роману буквально звучало як дон Настегенник зі Шматка Землі. Це ім’я повинно було приводити до тями захоплених шанувальників Бельяністів Грецьких, Пальмерінів Англійських, Амадісів Гальських. Без сумніву, сучасники Сервантеса етимологію дивного імені героя Сервантеса відчували досить добре.

Ім’я Дон Кіхот завдяки своїй хрестоматійності, настільки глибоко входить до культурологічного простору сучасних мов і літератур, що давно стало загальним іменем. Зокрема в англійській мові це ім’я набуло властивості морфологічного словотвору: Quixote – quixotic (quixotical) – quixotism [16, c. 176]. З когнітивної точки зору дане ім’я – це усталений символ, який несе точно окреслену систему значень.

У романі Г. Гріна семантика імені Monsignor Quixote відразу набуває цікавих особливостей. У ній спостерігаються два паралельно реалізовані пласти; з одного боку, це дійсно ім’я персонажа роману, який за задумом автора, є прямим нащадком легендарного лицаря. Це, так би мовити, поверхнева семантика, але водночас асоціативно – когнітивна діяльність читача вносить до неї той комплекс узагальнених значень, джерелом яких є персонаж роману сервантеса [16, c. 182]

Інша, глибинна семантика цього імені лежить на поверхні тексту, а актуалізує асоціативні зв’язки всередині уявного світу, що створений автором [5, c. 64]. Тобто мовна картина одного твору вступає в звя’ зок з мовною картиною другого твору: Monsignor Quixote – такий самый парія в оточенні священнослужителів 20 століття, як і Дон Кіхот – у дворянинському оточенні 16 століття. На прикладі імені Дон Кіхот (М. Сервантеса) ми спостерігаємо третю фразу існування імені (за В. О. Ніколаєвим), антропономічну, коли воно починає жити своїм життям, потрапляє до мовленнєвого середовища, стає надбанням мови і виражає суспільну оцінку носія цього імені.

У тексті роману є інші цікаві випадки семантичних змін при називанні персонажів з використанням алюзій, в основі яких лежить своєрідний метафоричний та метонімічний перенос.

Метафоричний перенос спостерігаємо у випадку називання Санчо, друга й супутника отця Кіхота. Це також літературна алюзія з того самого джерела. Але ця алюзія також трансформована; у Сервантеса Санчо – служник, людина з низів.

Названі вище персонажі – це основні персонажі роману. Весь подійовий простір цього роману – це простір навколо цих персонажів. Кожний раз, коли відбувається їх називання, спостерігається збудження всієї гами асоціацій [10, c. 28].

Нарешті звертало на себе увагу сполучення титулу «дон» зі словом «гідальго», що означало людину хоч і благородну, але не дуже високого походження. Недарма перші читачі роману, односельці сервантівського лицаря, такі ж бідні гідальго, як і він, були обурені тим, що він назвав себе без усяких на те прав «доном».

Отже, Сервантес використав в назві своєї книги принципи художньої творчості, що ґрунтується на наслідуванні зразків минулого. Тільки це наслідування було пародійним.

Начитавшись лицарських романів, Дон Кіхот озброюється заіржавілими рештками збруї своїх предків, сідає верхи на жалюгідну шкапу з претензійним іменем росинант (rocin (ісп.) – «шкапа», «робочий віл», ante – «майже») та вирушає встановлювати справедливість у світі і здобувати подвиги на честь своєї дами серця, прекрасної красуні принцеси Дульсенії Тобоської, яка насправді є простою селянкою з сусіднього села Тобоссо [16, c. 76].

Сервантес пародіює куртуазній етикет лицарського служіння дамі, сонети і славу, що намагається здобути Дон Кіхот для своєї коханої. Герой будь-якого твору завжди випробовується письменником на спроможність кохати. Здатність на чисті й глибокі почуття характеризує натуру палку, вірну і шляхетну

Герой Сервантеса закоханий у дульцінею не тому, що він і справді закохався в неї, а тому що «мандрівний лицар без лібові – то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі». Колись давно йому подобалася сільська дівчина Альдонса Лоренсо, от Дон Кіхот і вирішив зробити її своєю дамою серця і присвячувати їй усі свої перемоги і подвиги. Гадаючи, як назвати свою даму (до речі, Альдонса в іспанських прислів’ях нерідко виступає дівчиною легкої поведінки) лицар з Ламанчі вигадує для неї вишукане ім’я – Дульсінея Тобольська. Етимологія цього імені доволі цікава: “dulce” в перекладі з іспанської означає «солодка», «ніжна», а суфікс «нея» надає простому імені благородного, «лицарського» звучання. Додаток до її імені – Тобоська – повинен буб би означати «володарка, принцеса Тобоських земель». Насправді