Поняття художньої мови в літературному творі. Художня мова – основний засіб втілення художнього образу». Дон Кіхот – перлина творчості м. Сервантеса.

Ось якою постає Дульсінея в уяві лицаря: «Врода в неї надлюдська, бо в ній поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети раси, якими поети поети ущедряють своїх коханих: волосся її – то щире золото, чоло – Поля Єлісейські, брови – веселки, очі – сонця, личко – троянда, вуста – коралі, зубоньки – то перлоньки, шия – любайстер, перса – мармур, руки – мов кість слонова, уся вона – мов сніг біла, а ті частини тіла, що цнотливість од ока людського приховує, такі, думаю собі і уявляю, що ними можна лише безмірно захоплюватись і годі до будь-чого рівняти»[11, c. 156].

І хоч би якими надуманим не було почуття героя, але воно надає йому міці та енергії. Чисту пристрасть Дон Кіхота до Дульсінеї Тобоської можна назвати справжнім коханням, це почуття морально підтримує лицаря з Ламанчі та вносить у внутрішній світ гармонію. У скрутних обставинах Дон Кіхот може шукати підтримки лише у своїй високій мрії, адже в реальному світі він самотній.

Ім’я для зброєносця Лицаря Сумного Образу Сервантес, як гадають, запозичив з іспанської приказки: «там Санчо їде на своєму віслюкові». Прізвище Панса (исп. Panzza) означає в перекладі «черево», «живіт». Вибір зброєносця для лицаря – дуже відповідальна справа, адже зброєносець – повинен розділити з ним усі труднощі та перешкоди, на його відданість треба покладатися стовідсотково. Чому ж саме Санчо Пансу запросив Дон Кіхот до себе за джуру? Мабуть, Алонсо Кіхано виходив із тої думки, що «був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові»[11, c. 189].

Санчо Панса – це хазяйновита, практична і простосердна людина, що дбає насамперед про свої інтереси і мріє збагатитися. Це бідний чоловік, який зазнав за життя злиднів й утисків, тому він легко спокушається на пропозицію Дон Кіхота, сподіваючись дістати з цього матеріальну користь. На противагу своєму панові, Санчо відправляється у мандри не заради високих ідеалів – він мріє про губернаторство, і його мрія ґрунтується на глибокій вірі у власну людську гідність [16].

Спочатку образ Санчо Панси в романі виконує лише пародійну роль, але з розвитком сюжету зміст його поширюється і збагачується. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого іспанського землероба, сповнений глибокого соціального і етичного змісту. Сам Сервантес у «Передньому слові» до роману писав, що в образі Санчо Панси, він «згромадив до купи всі чесноти, що оздоблюють джуру, тоді як у тих пустодзвонних лицарських романах вони трапляються лише по одинці»[16].

Коли Дон Кіхот та Санчо Панса потрапляють у володіння герцога, той вирішує поглузувати з мандрівного лицаря та його зброєносця і призначає Санчо Пансу губернатором острова. Та кепкування герцога і його слуг не досягають цілі і розбиваються об повну серйозність, з якою Дон Кіхот та Санчо Панса сприймають таке призначення. Якраз до герцога відносяться слова Серванетса про те, що кожна людина, яка поводиться безчесно, навіть великий сеньйор чи герцог, мають бути залічені до «черні». Таким чином, письменник вкладає в своє слово «чернь» не становий, а культурний та гуманний зміст.

Поради, які Дон Кіхот дає Санчо при вступі на посаду губернатора, являють собою приклад служіння високим ідеалам людства: «Як схитнеться в тебе часом жезло правосуддя, краще нехай потягне його не вага приносів, а милосердя»; «… ти заслуговуєш бути правителем хоч і на тисячі островів: маєш добру душу, без якої всі знання нічого не варті»; «Будь справедливим у всіх справах, які тобі притрапляться, бо небо сприяє благим намірам»; «свобода Санчо, найнеобхідніша умова існування людини…»[15, c. 523].

Високі гуманістичні думки, висловлені Сервантесом вустами свого героя знайшли відгук у творах майже всіх видатних письменників і породили у світовій літературі своєрідну донкіхотіану, цілу галерею образів схожих на Дон Кіхота.

Зміст та високе ідейне наповнення роману передається не тільки сюжетною лінією, а й мовними засобами. Роман насичений символами, жодна назва і ім’я не використовується автором без додаткового змістовного навантаження. Тож, художня мова твору зумовлює підсилення основного ідейного змісту.

 

«Дон Кіхот» – це книга про книгу, їй властивий постмодерністський ефект, описаний Ю. Лотманом, щось на зразок нескінченності, яку створюють наставлені одне на одне дзеркала. Дон Кіхот, який читає Сервантеса, Сервантес, який переказує рукопис Сіда Ахмета Бен-Інхалі, славні лицарі, яких із пафосом або ж з іронією наслідують герої книги.

М. Сервантес звільняє свого героя від вузьких рамок жанру. Про це свідчать художні засоби, використані в романі. Автор знаходить оригінальне, суто літературне рішення: він дозволяє Дон Кіхоту вільно змінювати жанрові парадигми твору. З власної волі головний герой створює міф про свою приналежність до лицарського ордену. Ця трансформація реальної людини в ідеального лицаря відбувається на очах у читача: худа шкапа перетворюється на бойового коня, стрий таз для гоління – в лицарський шолом, а ім’я Кіхана – в гордовите Дон Кіхот Ламанчеський.

Загальновідомо, що твір «Дон Кіхот» виник як пародія на лицарський роман. Сам М. Сервантес засвідчує це у пролозі та в заключній частині книги. Пародія яскраво виражена в основних фігурах твору: лицаря, його зброєносця, коня та прекрасної дами. Підкреслення пародії відчутно уже в сонетах, якими М. Сервантес розпочинає роман, який є пародіюванням традиції авторів лицарських романі розпочинати книгу сонетами та посвятами. Ці сонети – звернення героїв лицарських романів до героїв «Дон Кіхота». Амадіс Гальський звеличує Дон Кіхота, сеньйора Ореана, кохана Амадіса, виражає заздрість та захоплення чеснотами Дульсінеї, а у заключному сонеті кінь Сіда веда розмову з конем іспанського лицаря.

Мотив подорожі (як у фізичному, так і в духовному плані), що передбачає остаточне формування особистості є основним сюжетотвірним елементом лицарського роману, який пародіюють М. Сервантес та М. Йогансон. Як відзначає М. Бахтін, дорога «особливо вигідна для подій керованих випадковістю… На дорогу виїжджають герої середньовічних лицарських романів, і часто всі події роману відбуваються або на дорозі, або сконцентровані навколо неї»[16, 396]. Дон Кіхот вирушає у подорож вдягнувши іржаві обладунки, верхи на старій шкапі, з метою прославити своє ім’я, захищати скривджених та знедолених, як і належить славетному лицарю. У пролозі до своїх новел М. Сервантес розмістив карту подорожей Дон Кіхота. Маршрут дивакуватого лицаря графічно вражає: це крива лінія, що мотається з боку в бік і поступово повертається до висхідної точки, замикаючи коло – безнадійне, замкнене коло, таке природне в пошуках справедливості.

Головний герой роману – це етична особистість, що потрапила в певні історичні умови. Найсуттєвіше в романі – не вчинки Дон Кіхота (у цьому він мало чим відрізняється від героїв лицарських романів), а особлива форма світобачення, характер сприйняття та оцінок оточуючих людей подій та власних вчинків. Саме це й передається за допомогою мовних засобів. Дон Кіхот бажає чинити як герой лицарських романів і уже тому постає перед читачами як особистість. Реальна дійсність руйнує його замисли, гостро відкриває неспівпадіння мрій з реальністю.

 

1. Бахтин М. М Эстетика словесного творчества. – М. : Искуство, 1979. – 423с.
2. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе // Бахтин М. М. Вопросы литературы и естетики. – М. : Худож. Лит., 1975. – 456с.
3. Богуславская Г. П. Языковая картина мира и культура народа // Язык и культура: Четвертая международная конф. Материалы. – К. – 1996. – 272с.
4. Гончарова Е. А. Антропоцентризм хронотопа как концептуальная основа художественного текста // Категоризация мира: пространство и время: Материалы науч. конф. – М. : Диалог-МГУ, 1997. – 122с.
5. Гурская Ю. А. Личное имя как особый языковой знак // Язык и культура: Третья международная конференция. Доклады и тезисы докладов. К. – 1994, – 146с.
6. Денисенко В., Костюк В. Модерн як поле експерименту (Комічне, фрагмент, текстуальність). – К. : Наукова думка, 2002. – 176с.
7. Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію // Вибрані твори / Передмова Р. Мельникова. – К. : Смолоскип, 2001. – 516 с.
8. Кожинов В. Происхождение романа. – М. : Советский списатель, 1963. – 440 с.
9. Кубрякова Е. С., Александрова О. В. Виды пространства текста и дискурса // Категоризация мира: пространство и время. Материалы науч. конф. – М. : Диалог-МГУ, 1997. – 123 с.
10. Кузнецова И. В. К вопросу о культурологическом аспекте в интерпритации художественного текста // Актуальні питання романо-германської філології – Житомир: Поліграфіка. – 432 с.
11. М. де Сервантес Сааведра. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. К. : Дніпро, 1995. – 704 с.
12. Мелетинський Е. Введение в историческую поэтику эпоса и романа. – М. : Наука, 1986. – 320 с.
13. Пискунова С. И. «Дон Кіхот» – динамическая поэтика // Вопросы литературы. – 2005. – № 1. – 348 с.
14. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Переклад Миколи Лукаша. – Київ: Дніпро, 1995. – 710 с.
15. Сервантес М. Дон Кихот // Сервантес М. Собр. соч. : В 5 т. – М. : Правда, 1961. – Т. 1. – 598 с.
16. Скобельська О. Лицар в іржавих обладунках. Матеріал до вивчення роману Сервантеса «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» – К. : Смолоскип, – 2008, – 256 с.
17. Цимбал Я. Творчість Майка Йогансена в контексті українського авангарду 20-30х років: Автореферат. – Київ., – 20с.
18. Чернец Л. Хализев В. Висшая шк.. – «Академия», 1999. – 556с.
19. Штейн А. Дон Кихот – вечний спутник человечества. – М. : Едиториал УРСС, 2002. – 96с.
20. Потебня О. О. З лекцій теорії словесності. – X., 1930; – 127 с.
21. Виноградов В. В. О языке художественной литературы. – М., 1959. – 344 с.
22. Чичерин А. В. Идеи и стиль. М., 1968. – 245 с.
23. Лотман Ю. М. Структура художественного текста. М., 1970. – 320 с.
24. Фролова К. П. Аналіз художнього твору. К., 1975. – 427 с.
25. Бахтін М. М., Проблеми поетики Достоєвського, 3 видавництва, М., 1972. – 389 с.