Практична імунологія

 Окрім зміни функціонування гіпоталамо-гіпофізно-наднирникової системи, при стресі також активізується обмін катехоламінів. Типовим для розвитку психоемоційного стресу є швидке підвищення рівня адреналіну, що приводить до підвищення концентрації ацетилхоліну в прегангліонарних нейронах, які інервують наднирники, де синтезуються  катехоламіни. У результаті цього підвищується секреція епінефріну, норепінефріну і допаміну в мозковій речовині наднирників, що вказує на розвиток генералізованої симпатичної реакції, яка «готує» індивідуум до стресу. Епінефрин складає 80% від всіх катехоламінів, які виробляються в наднирниках. Норепінефрин знаходиться в нервових закінченнях симпатичної нервової системи і в ЦНС. Епінефрин відноситься до «великих» нейротрансміттерів. У плазмі крові 70% епінефрину, норепінефріну та  95% дофаміну знаходяться в кон'югованому неактивному стані. Період півжиття катехоламінів становить 2 хвилини. Дія епінефріну і норепінефріну опосередковується α- і β-адренорецепторами.

IL-1, який виконує роль базового фактору щодо співпраці імунної системи з віссю гіпоталамус–гіпофіз–наднирники, володіє наступними властивостями:

•індукує виділення з гіпоталамусу кортиколіберину; 

•сприяє стимуляції синтезу гіпофізом адренокортикотропного гормону кортиколіберином (класичний механізм) та додатково збуджує кортикотрофи (клітини гіпофізу, які синтезують АКТГ);

•безпосередньо впливає на кору наднирників.

 

Аналогічним впливом володіють ІЛ-6 та TNF-α.

Ослаблена активність вісі гіпоталамус–гіпофіз–наднирники, яка вимірюється рівнем виділених гормонів корою наднирників, може призвести до формування гіперреактивного стану імунної системи. Доведено, що в хворих на ревматоїдний артрит у відповідь на стрес вивільняється менше кортиколіберину та глюкокортикостероїдів. У дітей, які хворіють на атопічний дерматит або бронхіальну астму, формується значно слабша імунна відповідь на стрес, яка визначається за рівнем глюкокортикостероїдів у слині.

 

 Гарячка та цитокіни

 Гарячка відноситься до одного з перших сигналів, які вказують на початок боротьби імунної системи організму з інфекційними збудниками, травмою чи запаленням. Ініціюють гарячку група ендогенних пірогенів, до яких входять IL-1, IL-6, TNF-α та інтерферони. Цитокіни можуть індукувати гарячку прямо, подразнюючи центр терморегуляції у гіпоталамусі, та опосередковано, посилюючи вивільнення простагландинів PGF2α та PGE2 та кортиколіберину у мозку.

Виникає питання - який цитокін є головним пірогеном? Детальний аналіз функцій цих цитокінів вказує на те, що це IL-6, синтез якого на периферії стимулюють  IL-1 та TNF-α. IL-6 діє на нейрони центру терморегуляції в передній частині гіпоталамусу. При проведенні експериментальних досліджень виявлено ще один пірогенний механізм. Виявилося, що гарячка розвивається протягом кількох хвилин після введення тварині ендотоксину. Тривалість цього періоду занадто коротка для того, щоб місцево синтезовані цитокіни потрапили до центру терморегуляції в мозку. Доведено, що в цій ситуації працює “експрес”-поєднання з блукаючим нервом. Місцево синтезований IL-1 діє на параганглії, які передають сигнал до блукаючого нерва, що може стимулювати синтез IL-1β в мозку, подаючи таким чином відповідний сигнал до центрів терморегуляції в гіпоталамусі.

 

 

Стрес та його вплив на імунітет

Стрес визначають як негативний емоційний стан, який викликаний новою ситуацією і здатністю адаптації даної особи до неї. Стресогенними чинниками можуть бути фізичні (травма, інфекція, біль, тривале напруження) та психічні (депресія, страх, трагічна чи раптова подія) фактори. Окрім цього, стрес можна поділити на гострий, який триває хвилини – години, середньої тривалості - до одного місяця та хронічний, який триває місяці – роки.

Якщо фізіологічний стрес (еустрес) активує функцію органів і систем, підвищує резистентність організму до різних мікроорганізмів та є необхідною умовою існування індивідуума, то аномальний перебіг генералізованого адаптаційного синдрому (дистрес) викликає розвиток певних ендогенних процесів, які вимагають додаткової адаптації не тільки до стресового чинника, а й до  стрес-індукованим порушень. Це призводить до формування соматичних, психосоматичних реакцій (неспецифічні тривожні, астенічні, депресивні розлади на тлі ознак порушення функції імунної системи).

Реалізація функції вісі гіпоталамус-гіпофіз-наднирники під впливом стресових чинників здійснюється за наступною схемою: виділення гіпоталамусом кортикотропінрилізинг-гормону, який через судини попадає в передню долю гіпофізу, викликаючи збільшення секреції АКТГ → стимуляція продукції глюкокортикостероїдів корою наднирників → підвищення кортизолу в плазмі гальмує секрецію АКТГ у гіпофізі та кортикотропінрилізинг-гормону в гіпоталамусі. Зниження кортизолу в плазмі, навпаки, стимулює секрецію АКТГ. 

Велике значення має тип стресу, його параметри та здатність особи “дати собі раду” з конкретним стресом. Безперечно, стрес може змінювати функціонування імунної системи. Стрес активує вісь гіпоталамус–гіпофіз–наднирники, яка володіє гальмуючим впливом на імунну систему: 

•знижується активність NК-клітин;

•зменшується здатність лімфоцитів до проліферації; 

•зменшується синтез IL-2 та IFN-γ; 

•знижується інтенсивність реакції гіперчутливості сповільненого типу на антигени.

Вказані зміни показників активності імунної системи спостерігаються в людей, які втратили життєвого супутника, у людей, які опікуються хворими на онкопатологію, хворобу Альцгеймера, в студентів медицини вузів, які здають екзамени тощо. Окрім цього, на тлі стресової ситуації виявлений ослаблений поствакцинальний імунітет на щеплення проти гепатиту В та грипу. Іншим прикладом пригнічення активності імунної системи можуть бути особи з депресію, в яких виявлений підвищений титр специфічних антитіл проти латентних вірусів (вірусів простого герпесу, цитомегаловірусу), що може свідчити про активацію цих інфекцій.

Проводилися дослідження з метою виявлення механізмів, які в процесі стресу впливають на імунітет. Доведено, що глюкокортикостероїди та катехоламіни пригнічують синтез IFN-γ, підвищуючи при цьому синтез мононуклеарними клітинами IL-4 та IL-10. Це може свідчити,