Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

ризами були просто звичайними людьми, що дуже по-різному виконували свої пастирські обов’ язки. Поряд із самовідданим служінням, нерідко траплялось і протилежне. Протопресвітер армії і флоту Г. Шавельський із цього приводу зазначав, що надходили «скарги на декого зі священиків, котрі не бажали ні поділяти небезпеки війни зі своєю паствою, ані належним чином служити їй»81. Тож, намагаючись дисциплінувати кадри, у зверненні до підвідомчого духовенства він наголошував: «Усіх священиків, котрі під час бою залишаються у запіллі або взагалі далеко від санітарних пунктів; залишають під час битви загиблих – без поховання, помираючих – без настанови, стражденних – не втішеними, воюючих – без підбадьорення, -... вважатиму такими, що не бажають виконувати свій пастирський обов’язок, злочинцями перед Богом та Батьківщиною»82.

Лютневу революцію військове духовенство, як і переважна більшість православного кліру, зустріло якщо не співчутливо, то, принаймні, спокійно. Вочевидь, позначилася спроба Миколи ІІ стати Всеросійським патріархом часів Передсоборного присутствія 1906 р. та затягування ним справи скликання Всеросійського помісного собору. Вже 9 березня 1917 р. в усіх військових храмах зачитали акти зречення Миколи ІІ та послання Синоду з цієї нагоди. ІІ Всеросійський з’їзд військового духовенства (липень 1917 р.) вітав революцію, як «важливий історичний момент, що відкрив перед російським народом світлі перспективи оновленого політичного та церковно-суспільного життя, побудованого на євангельських засадах свободи, любові, рівності, братерства»83.

Як і слід було чекати, світлі революційні гасла швидко обернулися гіркими розчаруваннями у реальному житті. Порівняно з попереднім роком у війську збільшилася кількість агітаторів від різних політичних партій. Звичні богослужіння і позабогослужбові бесіди змінилися мітингами та дискусіями на політичні теми. Видана солдатським радами «Декларація прав солдата» оголосила відвідування богослужінь та домашні молитви у казармах необов’ яз- ковими і, таким чином, звела їх відвідуваність до мінімуму: з 200-400 осіб приходило від трьох до десяти84.

Негативу у ставлення армії до полкового священства додала підтримка урядової ідеї зберегти вірність зобов’язанням Росії перед союзниками по анти- німецькій коаліції. 11 травня 1917 р. за участю протопресвітера Г. Шавельського, священиків І. Єгорова та О. Боярського (які пізніше стали засновниками та активними учасниками обновленського руху в РПЦ) відбулася нарада у Ставці, на якій Відомство протопресвітера армії і флоту офіційно приєдналося до пропозиції О. Керенського зберегти вірність міжнародним зобов’язанням Росії85. Хоча за війну до перемоги висловилася більшість єпархіальних з’їздів духовенства і мирян, що відбулися навесні-влітку 1917 р., включно з тими, що стояли на українських національних засадах, а у липні того ж року – Всеросійський з їзд духовенства і мирян. У середовищі єпископату перспективам продовження «війни до переможного кінця» також давали абсолютно реальну оцінку: на початку червня 1917 р. Київський митрополит Володимир (Богоявленський) зупинив роботу над проектом масштабного Собору на честь перемоги над Німеччиною87.

Патріотична підтримка урядового курсу протопресвітером у Ставці вкрай ускладнила пастирську діяльність польового священства, що перебувало серед парафіян в одностроях. Адже настрої солдатського загалу повністю розходилися з планами уряду та закликом з’ їзду, а оприлюднювати цю інформацію у полках було обов’язком кліру. Атмосфера у війську досягла такого рівня напруги, що вигнання та навіть убивства священиків стали нерідкісним явищем. З цього приводу головний священик Чорноморського флоту протоієрей Г. Спаський писав: «Матроси – більшість з робітників, «свідомі». Багато з них захоплені сектантством... Політика, що захопила флот, постійні мітинги, релігійна свобода одразу звели майже нанівець церковне життя на кораблях. Де-не-де вдавалося звершити обідниці, та й то лише у присутності 10-20 осіб (із 800-1000) з випадковими півчими. З великими труднощами у свята над кораблями піднімався молитовний прапор. Щоб виявляти релігійність, треба було мати певну мужність. Нечисленних відвідувачів молитви, що зробилась необов’язковою, на деяких кораблях просто цькували; з них постійно знущались безвідповідальні крикуни: «Попівські прихвосні!», «Дурні!» тощо летіло їм навздогін. Багато хто потай приходив до священика у каюту і говорив: «Перехреститися не можемо, засміють». Псаломщик із матросів, прийшовши у неділю вранці до священика, заявив: «Не буду більше ставити церкву на палубі. Женуть і лаються брудною лайкою». Нестерпне становище офіцера, якому не довіряли, а ще нестерпніше становище «попа», якому не лише не довіряли, але й ставилися до нього з презирством.. Наближаються часи, коли пастирство та сповідництво стануть тотожними. «Будемо терпіти – доводилося говорити братам-ієреям – будемо терпіти за історичні гріхи церкви, за свою власну недосконалість, а головно, за прикладом нашого Великого пастиреначальника Ісуса Христа»«88. Іноді солдатське презирство переростало в убивство. Так, 16 червня 1917 р. на російській позиції, неподалік від штабу полка знайшли вбитим благочинного 185-ї піхотної дивізії священика М. Петровського, котрий три роки прослужив разом із полком. З панотця зняли чоботи, брюки, капелюха, годинник, золотий жетончик- погон полка, забрали кишенькові речі89. У таких умовах повсякденна пастирська діяльність перетворилася майже на подвиг.

Під час липневих подій 1917 р., коли за наказом генерала Л. Корнілова в армії закрили більшовицькі газети та вилучили агітаційну літературу, саме полковим священикам доводилося проводити контрпропагандистську роботу й активно пояснювати причини поразки. 12 липня газета «Всероссийский церковно-общественный вестник» у статті «Отечество в опасности»