+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
36
Мова:
Українська
У нарисі аналізуються особливості пастирського служіння православного військового духовенства у контексті відносин держава – церква – суспільство.
Ключові слова: військове і морське духовенство, протопресвітер армії і флоту, військове керівництво, тилове ополчення.
Серед кліру та у структурі дореволюційної РПЦ існувала особлива категорія священнослужителів і спеціальний підрозділ: військове і морське духовенство Відомства протопресвітера армії і флоту на чолі з головним військовим священиком – протопресвітером армії і флоту. Цю категорію духовенства партія більшовиків у 1918 р. ліквідувала найпершою, єдиним законом позбавивши соціального статусу, місця служіння, грошового утримання, пенсій та навіть кількамісячної допомоги через втрату роботи, на яку мали право промислові робітники. Українські уряди гетьмана П. Скоропадського та С. Петлюри намагалися комплексно вирішити проблеми полкових панотців, але стала на заваді коротка тривалість української державності. Штучно атеїзоване радянське суспільство забуло про існування інституту військового і морського духовенства, адже формування кадрового складу військових підрозділів Червоної армії не передбачало його наявності. Функції, які в царській армії виконувало духовенство, звісно, з поправкою на потреби комуністичної влади, взяв на себе інститут червоних комісарів. Цікаво, що сам термін «комісар» хоча й прийшов до лексики російських комуністів з історії Великої французької революції, мав «церковне» походження. У часи розквіту католицької інквізиції «коміссаріями» називалися призначені інквізитором до будь-якого міста підконтрольної округи заступники (вікарії) котрі мали широкі повноваження і право діяти в інтересах Конгрегації віри незалежно від місцевого єпископа. Коміссарії від імені інквізиції слідкували за особами, підозрюваними у єресі, проводили арешти, допитували і піддавали ув’язнених тортурам, ухвалювали їм вироки1.
Проблематика військового духовенства залишилася практично поза увагою дослідників історії церкви повоєнного часу та вітчизняних науковців доби незалежності. На сьогодні пастирське служіння, відносини з владою та суспільством – у війську до жовтневого перевороту 1917 р., а потім з комуністичною владою та штучно атеїзованим суспільством є однією з найменш досліджених наукових проблем. Його історія присутня лише у вигляді порівняно невеликих за обсягом сюжетів у комплексних працях, присвячених іншим проблемам історії церкви в Україні першої третини ХХ ст. Наприклад, у монографіях В. Ульяновського2, Б. Андрусишина3, Г. Надтоки4, А. Стародуба5 Т. Євсєєвої6, Ю. Хитровської7.
Дещо більше уваги проблематиці військового духовенства приділили російські історики. Загалом їхні роботи можна поділити на три групи: праці дожовтневого, радянського та пострадянського періодів. Праць істориків першої групи загалом близько сотні й стосуються вони історії військових пастирів від часу створення самого інституту до кампанії 1914-1917 рр. Основна увага авторів зосереджена на висвітленні вірності пастирським обов’язкам та жертовності полкового священства.
Кількість праць, що вийшли у період з 1918 по 1990 рр., дуже невелика – лише 31. Коло висвітлених проблем також дуже обмежене – це діяльність військового духовенства у період воєн 1812 р., 1904-1905 рр., 1914-1918 рр., 1941-1943 рр. Найпомітнішими серед них є праці Б. Кандідова та О. Василенка8, присвячені кампанії 1914-1918 рр., революції 1917 р. та громадянській війні. Вони містять значний обсяг фактичного матеріалу, але пастирське служіння під час військових дій й, особливо, проблематика позабогослужбових бесід, під час яких відбувались зіткнення християнства та комуністичної доктрини у реальних умовах, висвітлена фрагментарно. Основна увага зосереджена на настроях у війську в період від зречення імператора до більшовицького перевороту та службі тієї частини духовенства, що приєдналася до Білої гвардії.
Останню і найчисленнішу групу складають дослідники, чиї монографії вийшли вже після розпаду СРСР. Це переважно військовослужбовці пострадянської Росії. Звертатися до проблематики історії інституту військового і морського духовенства їх примусив крах комуністичної ідеології і потреба обґрунтування моральних основ служби в армії. Одними з перших були публікації В. Галайко і В. Новікова, які практично дублювали дореволюційні видання. З часом інтерес до даної тематики різних історичних періодів виявили фахові історики. Наукові статті та монографії Т. Г. Фруменкової10, Л. В. Жу- кової11, Е. В. Ісакової12, Л. В. Мельникової13, С. В. Алєксєєвої14, С. Л. Фірсова15, А. А. Кострюкова16 вирізняються аналітичним підходом. З 2000-х років почали з’ являтися дослідження з історії мусульманського, інославного та іновірного духовенства у російській армії, а також праці, присвячені міжконфесійному миру і толерантності в армії та на флоті. У 2008 р. побачила світ велика монографія російського дослідника К. Капкова «Памятная книга российского военного и морского духовенства ХІХ – начала ХХ веков. Справочные материалы», а 2009 – її скорочена версія «Очерки по истории военного и морского духовенства Российской империи ХУШ – начала ХХ веков: Итоги к 1917 году»17. В «Памятной книге» автор подав історію православного і неправославного військового та морського духовенства від кінця ХІХ ст. до часу ліквідації самого інституту в 1918 р., висвітливши різні її аспекти – від побуту, освіти, умов пастирського служіння і до військових нагород у кампанії 19141918 рр. Окремі розділи цієї фундаментальної роботи присвячено персоналіям Відомства протопресвітера та православним військовим і морським храмам, а також ґрунтовному аналізу архівних джерел з історії військового кліру.
Джерела з історії військового і морського духовенства від початку ХУШ