+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
36
Мова:
Українська
розцінити вчинки тих, хто сам собі завдає поранень, аби утекти від святої справи захисту Батьківщини і повернутися додому з гідністю людини, яка пролила кров за Вітчизну? Це не просто зрадники. Ні це гірше. Це – найзапекліші негідники і пройдисвіти, що обманюють Царя, Вітчизну, рідних і друзів, сміються над Богом. Таких злодіїв, котрі втратили і совість, і сором руський народ має право розтоптати ногами, як ядовитих гадів і мерзенних плазунів»53.
Стосовно встановлення миру: «. Тільки зрадники Царя, віри і Вітчизни можуть бажати тепер миру й говорити про нього, і нехай будуть вони прокляті і на цьому, і на тому світі. Мир може бути тільки тоді, коли злочинне плем’я розбійників буде дощенту розбите, так, щоб і ста років йому мало було, щоб оговтатися. Не про мир з німцями тепер потрібно вести розмову, а про страшну, безжальну боротьбу до останньої краплини крові, до останнього подиху останнього чоловіка, який може тримати зброю, останньої жінки, яка може вдарити ворога хоча б каменем».
Від часів Петра І держава, в особі монарха, зобов’язала усіх православних мешканців імперії витримувати всі належні пости, причащатися Святих Таїн та ходити до сповіді у священика свого парафіяльного храму щонайменше один раз на рік. Для контролю над цивільною паствою та виконанням пастирських обов’язків у 1722 р. запровадили спеціальні «сповідальні розписи» на основі яких щороку клірики складали звіти. Тогочасний державний службовець мусив також щороку надавати довідку від священика про виконання обов’ язку сповіді і причастя. За пропуск сповіді накладали штраф, а до неплатоспроможних осіб застосовували тілесні покарання. З 1765 р. їх замінили духовними, а з 1801 р. замість штрафу призначали публічну єпитимію55. В армії вимога тримати пости, причащатися Святих Таїн, ходити до сповіді й відвідувати кожне богослужіння була закріплена уставом, а перед святами обов’ язково підтверджувалася наказами по військах. Від часу встановлення інституту військового духовенства за відсутність на богослужінні до пересічного солдата застосовували тілесні покарання, на офіцера накладався штраф грошима56. Зрештою практика відвідання церковних служб за наказом призвела до того, що за його відсутності навіть фельдфебель не вважав за потрібне вести підлеглих до церкви.
Офіційний примус до «належного» сповідання «офіційного православ’я», помножений на тягар війни, у 1917 р. позначився катастрофічним чином на ставленні не лише до духовенства у війську, але й до церкви та християнської моралі загалом. «Я таким дурненьким був, що лягаючи спати, руки на грудях хрестом складав: на випадок, якщо уві сні переставлюсь. А тепер ні Бога, ні чорта не боюся!»; «На Румунському фронті на початку війни як гаряче молились, зі сльозами на очах, на колінах, ревно, через те, що дуже вже важке становище було: ні окопів, ні обмундирування доброго, ні харчів. А потім почали лаятися: і в Бога, і в Богородицю, і в усіх святих, раз від них жодної допомоги немає. Лаялися, але спочатку остерігалися – не покарав би Господь. А потім і боятися перестали, і дуже віра у нас послабшала. Піп – навіть не показуйся» – згадували ветерани цієї кампанії57.
Тож діяльність агітаторів різних політичних партій, котрим у березні 1917 р. відкрився безперешкодний доступ у роти, знаходила в армії сприятливий ґрунт і солдатські ради й комітети почали визначали поведінку солдатських мас на передовій та у запіллі. Випуск радами «Декларації прав солдата», яка оголосила відвідування богослужінь у храмі та домашні молитви у казармі необов’язковими, звів до мінімуму і без того непевну християнську дисципліну військовослужбовців. Один із гарнізонних благочинних у рапорті відзначав із цього приводу: «На жаль, не так багато з військових чинів відвідували служби і бесіди, оскільки – за невеликим винятком – вони були зайняті організацією зборів, мітингів та інш., а тому на пастирські нагадування не забувати Бога та церкву нерідко відповідали: «Тепер немає вільного часу»58. «Настали часи усіляких свобод і жодних обов’язків» – сумно констатував у своєму річному (за 1917 р.) звіті священик 113 бригади державного рушення59. Як наслідок, багатомільйонна царська армія почала розповзатися і вчорашні захисники Вітчизни перетворилися на озброєних бандитів. Описуючи дії дезертирів під час літнього відступу 1917 р. на Південно-Західному фронті, генерал П. Скоропадський занотував у своїх спогадах: «Грабунки, вбивства, насилля і всілякі інші неподобства стали звичайним явищем. Не жаліли жінок і маленьких дітей»60. Тож, попри особисту доблесть більшості військових пастирів, зупинити розкладання армії духовенство не змогло. Генерал А. Денікін згодом напише про це так: «Духовенству не вдалося викликати релігійне піднесення в армії. У цьому, звісно, воно аж ніяк не винне, адже у світовій війні, в яку було втягнуто Росію, відігравали роль надзвичайно складні економічні і політичні причини, й зовсім не було місця для релігійного екстазу. Однак, серед моральних елементів, які підтримували дух російської армії, віра не стала чинником, що спонукав би її на подвиг або стримав би згодом розвиток у неї звірячих інстинктів»61.
Захист Вітчизни в усі часи для усіх народів вважався святою справою. Однак православна покаянна дисципліна не має однозначного підходу до цієї проблеми. Дискусії,