Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

армії і флоту та фактично окремим інститутом у державі і церкві воно стало за Петра І під час підготовки та проведення затяжної шведської кампанії. Тоді виникла політична потреба укомплектувати нові полки та судові команди не просто освіченими проповідниками, але ієреями, освітній ценз яких «по своей культурности более пригодный для западной России и западной Европы, ставших театрами военных действий»23. З цієї нагоди 1719 р. князь Рєпнін у своєму листі з Риги до митрополита Стефана (Яворського) вимагав відрядити до діючої армії «добрых и благочестивых священников на перемену тем, которые там в его полках весьма роспились и безчинствуют с немалым соблазном и в своем звании отнюдь не пребывают»24. Крім цього князь просив «начальника над попами такого прислать, который бы и слово Божие проповедывал, и попов надсматривал, и безчинных смирял всяким образом»25. Оскільки на той час рівень освіти випускників малоросійських духовних шкіл та академій був набагато вищий, ніж у московського духовенства, то й найбільший контингент військових священиків та ієромонахів флоту постачала саме тогочасна Україна. Це переважання серед кадрового складу вихідців з України стало стійкою традицією, яка зберігалася до ліквідації самого інституту військового духовенства у 1918 р. 26.

Управління військовим духовенством у мирний час було складовою частиною місцевого єпархіального управління і належало до компетенції архієрея тієї церковно-адміністративної одиниці, де квартирувався полк. Але під час військових походів флоту або армії для нагляду за духовенством призначалися обер-ієромонахи або обер-священики (від нім. «ober» – старший). Вдосконалення управління військовим і морським духовенством відбулося у період правління Павла І. Указ від 4 квітня 1800 р. перетворив посаду польового обер- священика на постійну і підпорядкував йому весь штат духовенства армії та флоту. Останній отримав право самостійно призначати, переміщувати, звільняти та робити подання для нагороди священнослужителів свого відомства. Для військових пастирів визначили обсяг регулярного державного утримання та пенсії. Також указ наділив першого обер-священика П. Озерецьковського унікальними повноваженнями: окрім призначення членом Св. Синоду, він отримав право особистої аудієнції у імператора без відома й посередництва обер- прокурора та врегулювання кадрових питань безпосередньо з єпархіальними архієреями, не доповідаючи Синоду27. В 1815 р. було утворене окреме управління обер-священика Головного штабу та військ гвардії, яке згодом, увібравши гренадерські полки, стало практично незалежним від Синоду. У 1835-1883 рр. обер-священики очолювали придворне духовенство та були духівниками імператора.

Нова реорганізація відбулася у 1890 р. Закон «Про управління церквами й духовенством військового відомства» підпорядкував служіння цієї категорії кліру військово-духовній управі на чолі з головним військовим священиком – протопресвітером військового і морського духовенства. Під час Першої світової війни останній протопресвітер Г. Шавельський знаходився у Ставці головнокомандуючого і вперше отримав право бути присутнім на військовій раді.

Відповідно до штатного розкладу з 1889 р. ієрархічна градація серед військового кліру відповідала градації військових рангів. Так, головний священик гвардії гренадерів за своїм становищем та обсягом прав знаходився на одному щаблі з генерал-лейтенантом, штатний протоієрей та благочинний відповідали чину полковника, ієрей – капітана, диякон прирівнювався до поручника, позаштатний дяк – до підхорунжого28. Відтак полковий священик знаходився у подвійному підпорядкуванні: у церковних справах підлягав протопресвітеру, в інших питаннях – військовому керівництву. Подібно до практики заміщення архієрейських кафедр у Російській православній церкві, тривала служба клірика в одному й тому ж полку російської армії також була явищем рідкісним. Зазвичай священнослужителів переміщували з полка у полк і з одного кінця імперії в інший кожні п’ять років. Якщо серед парафіян стаціонарної полкової церкви були цивільні особи, священик перебував у підпорядкуванні трьох відомств: Військового і Морського відомства, протопресвітера армії і флоту та архієрея тієї єпархії, на території якої знаходився храм. З огляду на специфіку підпорядкування, військове керівництво нерідко сприймало духовних осіб як своїх пересічних підлеглих і часто втручалося у питання призначення священиків або безпосередньо у процес виконання їхніх пастирських обов’ язків: редагуючи тексти проповідей, визначаючи теми позабогослужбових бесід або призначаючи клірикам покарання за проступки. Фінанси полкової церкви перебували під спільним наглядом настоятеля та призначеного командиром полку ктитора, а витрачалися за їхньою обопільною згодою і з дозволу командира. Тож навколо церковної каси нерідко спалахували конфлікти між духівництвом та командуванням військових частин. Атестація священика у формулярних списках також була прерогативою військового керівництва: від останнього залежали представлення і отримання нагород, просування по службі та обсяг грошового утримання священнослужителя.

Утримання кліриків військового відомства складалося з грошового окладу, квартирних, столових коштів, прибутків від виконання треб. За службу у віддалених регіонах імперії і вислугу 10-ти та 20-ти років у відомстві вони з 1875 р. почали отримувати спеціальну надбавку до окладу. З 1829 р. духовенству, що супроводжувало військо в походах за межами Росії, держава призначила подвійний оклад асигнаціями. З нагоди збільшення обсягу утримання офіцерському складу у 1899 та 1911 рр. військовим та морським священикам також виділили додаткові кошти. Причому збільшення утримання у 1911 р. поширювалося тільки на стройові офіцерські кадри, стройове і фортечне духовенство. З 1 січня 1917 р. держава підняла фінансування морського духовенства до рівня 1911 р., а псаломщикам Морського відомства виділила додаткове утримання обсягом