+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
36
Мова:
Українська
що точилися ще у часи Св. Отців, і досі не знайшли остаточного вирішення. З одного боку вбивство – смертний гріх; з іншого – «іноді вбивство прирівнюється до правди, саме тоді, коли не будемо просто судити про справу, але будемо уважно вникати в час, причину, намір, у відмінність осіб і в усі інші обставини» (Іоан Золотоустий). Відтак злочин убивства розрізняється як такий, що вчинений зі злого наміру та ненавмисний.
Убивство, звершене намірено, має бути покараним суворою єпитимією, «невільне ж убивство визнане достойним поблажливості, але не похвальним»62. «Не дозволяється вбивати, але вбивати ворогів на полі битви і законно, і похвали достойно»62. Тому звичайний солдат, що вбивав ворога під час війни, мав три роки утримуватися від прийняття Св. Тайн64. Священнослужителям та ченцям 83-є правило Св. Апостолів та 7-е правило ГУ Вселенського Собору забороняє військову службу зі зброєю65. Але в усі часи з різних причин деякі священики та ченці, як легендарний святий Ілля Муромець, чиї нетлінні мощі перебувають у Києво-Печерській Лаврі, зі зброєю у руках боронили фортеці та монастирі. Не стали винятком і поля битв Першої світової: серед духівництва знайшлося чимало бажаючих добровільно служити в армії зі зброєю у руках. У 1915 р. Св. Синод категорично заборонив священикам іти до армії на недуховні посади66.
На теренах України також знайшлося чимало добровольців виконувати пастирські обов’язки. За підрахунками Б. Кандідова, на фронтах знаходилося 6% псаломщиків, 5% дияконів, 4% священиків, щонайменше 2% ченців та послушників монастирів від загального складу кліру українських єпархій РПЦ. Загалом діюча російська армія нараховувала у своїх лавах до 1200 кліриків – вихідців з України67. Тільки з Києво-Печерської Лаври, братія якої на 1914 р. складала 1117 осіб, добровольцями на фронт пішло 316 послушників та 20 священиків68. Слід зазначити, що ієрархія РПЦ досить послідовно і наполегливо боронила принцип добровільного поповнення пастирського корпусу в армії, відкинувши урядову пропозицію запровадити військову повинність для семінаристів69.
Активну підготовку до мобілізації відомство протопресвітера армії і флоту розпочало ще у квітні 1914 року, скликавши у Петербурзі перший з’ їзд військово-морського духовенства. Форум визнав основним обов’язком військового пастиря піднесення бойового духу російської армії70. Суспільна вага пастирської роботи та міра її впливу на особовий склад підкреслювалася публікаціями у церковній періодиці. Г. Шавельський у статті «Священник на войне» переконував підлегле духовенство, що «та жива справа, на яку перетворюється війна після пастирського слова, настільки зрозуміла, що ні про яке розслаблення волі й мови не може бути. Навпаки, ясно зрозуміла мета боротьби робить останню випробуванням, що гартує характер воїна, привчаючи його до серйозного виконання обов’язку, який стоїть поза особистими інтересами. Живе слово священика перетворить суспільне служіння на особисту справу й значно поглибить його... «71.
Однак, служба у діючій армії зазвичай не обмежувалася власне виконанням пастирських обов’язків. Чимало кліриків разом з офіцерами та солдатами перебувало в окопах, виявляючи солдатську відвагу. В 1914-1917 рр. священнослужителі нерідко очолювали піші та кінні атаки, але без зброї, тільки з хрестом у руках. До літа 1917 р. у бойових діях постраждав 181 священнослужитель, у полоні побували або продовжували перебувати 104 православних клірики. Керуючий Кіровоградською єпархією (1958-1962 рр.) митрополит Нестор (Анісімов), будучи у 1914 р. ігуменом, пішов добровольцем у діючу армію, організувавши санітарний поїзд «Первая помощь под огнем врага». Сам владика про це згадував так:
«Я отримав дозвіл [від свого єпархіального архієрея – Т. Є. ] надавати посильну христолюбиву допомогу пораненим воїнам у лазаретах і на передових позиціях діючої армії. Я сформував і очолив санітарний загін (у складі лікаря та санітарів), після чого приступив до надання першої медичної допомоги воїнам кавалерійських та інших частин на фронті, але найбільше моєму санітарному загонові довелося потрудитися при лейб-гвардії драгунському полку. Мені, як начальнику санітарного загону, доводилось їздити верхи на коні вздовж лінії вогню і керувати не лише санітарним персоналом, а й обозом з медикаментами. Не раз випадало дивитися в очі смерті й під зливою куль, серед фугасів та снарядів, що гулко розривалися, втішати останньою молитвою помираючих російських воїнів-страстотерпців, а пораненим полегшувати страждання оперативною медичною допомогою. Любов до ближнього і Батьківщини перемагали, притлумлювали у мені спалахи страху перед смертю і людськими стражданнями. З таким же жертовним настроєм я нерідко виконував покладені на мене командуванням військові доручення, відправляючись на передові позиції зі сторожею. Доводилось чимало часу перебувати в окопах серед солдатів, настановляючи їх молитвою на воїнський подвиг за Батьківщину, за руську землю. Досить часто мені доручали, як вістовому, терміново, під смертоносним вогнем перевозити секретні донесення, а також бувати у розвідці і брати участь у кінній атаці. Протягом двох воєнних років я терпляче витримував увесь тягар фронтового життя. За участь у бойових операціях у період перебування в діючій армії, а також за організацію санітарного загону я отримав найвищу для священнослужителя військову нагороду: Хрест на Георгіївській стрічці, а також ордени св. Анни ІІІ та ІІ ступеню, св. Володимира IV і, затверджений імператором у період війни, орден св. Миколая (всі з