Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

похідним, а другий – первісним способом придбання жінки. Врахувавши усі суперечливі думки, як вони дані нам у законах Ману, про законність, перевагу і недозволенність перерахованих вище восьми способів укладення шлюбу, приходимо до наступних висновків:

1. Викрадення, як спосіб укладення шлюбу, є кращою формою шлюбу для військової касти. Воїн міг і повинен був здобувати собі дружину силою. Усе це змушує думати, що у викраденні ми повинні бачити не тільки основний, але іноді і привілейований спосіб укладення шлюбу.

2. Договір купівлі-продажу, як спосіб укладення шлюбу, визнаний законним для всіх чотирьох каст, але, на думку знавців, купівля-продаж (спосіб асурів) є кращою для двох нижчих каст. Проте, цей спосіб завойовує собі, з розвитком цивільної громади, видатне місце. З одного боку, він витісняє викрадення, з іншого – веде до виникнення вищого, облагородженого способу укладення шлюбу у формі просто договору про передачу дочки її батьком нареченому.

Дисертант стверджує, що викрадення, купівля і договір про передачу дівчини у заміжжя суть три основні способи укладення шлюбу. У російському і стародавньоримському праві не знаходимо спадкоємного вираження цих трьох способів укладення шлюбу. У римському праві викрадення збереглося у вигляді обряду виконання договору про передачу нареченої (sponsalia), та, мабуть, у вигляді легендарного спогаду про викрадення сабінянок. Про купівлю-продаж нареченої, як дійсної, а не уявної угоди, не збереглося і цих слідів. Проте в римському праві ми знаходимо розвинутий договір (sponsalia) про передачу нареченої, уже відчужений від купівлі-продажу. Отже, у порівнянні із законами Ману, потрібно розглядати найдавнішу епоху римського права, про яку до нас дійшли ці зведення, як епоху панування вже більш досконалого третього способу укладання шлюбу, а саме, – договору про передачу.

Розділ 4 “Правове становище жінки в невільному і вільному шлюбі” розпочинається з дослідження питання (на прикладах із стародавньоєврейського, стародавньоримського, давньоруського прав; законів Хаммурапі, Ману, Стародавнього Єгипту і германського Ландрехту) про виникнення і еволюцію цих шлюбів, а також про засоби, які привели до поліпшення правового становища заміжньої жінки і як результат цього явища – перехід від невільного шлюбу до вільного.

Насамперед, є вказівки на існування у Стародавньому Єгипті невільного шлюбу, за якого, як нам відомо, дружина не тільки не панує над чоловіком або рівна з ним, але, навпаки, зовсім поглинається чоловіком як в особистому, так і в майновому відношенні. В одному написі епохи середньої історії Єгипту в числі предметів, що входять у спадщину сина, перелічується дружина спадкодавця. У листах чужоземних царів до фараонів згадується про дружин і синів і зовсім не говориться про дочок, чим підкреслюється, ймовірно, патріархальний лад сім'ї того часу. Крім того, збереглися сліди укладення шлюбу шляхом купівлі нареченої і слабкий натяк на викрадення нареченої. Відведення нареченої до будинку нареченого вночі і незнання з боку нарече-

ного своєї нареченої вказують, швидше за все, на невільний шлюб. Нарешті, навряд чи не найважливішим доказом невільного шлюбу в Єгипті служить уявна угода купівлі-продажу як форма укладення невільного шлюбу. В одному шлюбному контракті 525 р. до Різдва Христового наречена, звертаючись до нареченого, говорить: “Ти мені дав, і моє серце в тім задоволене, гроші за те, щоб я стала твоєю служницею. Я твоя служниця. Ніхто на світі не може мене віддалити від служби тобі. Я не можу піти від тебе. Я даю тобі все, чим я володію: до грошей і зерна (включно) усе моє майно, і дітей, що народяться в мене, і речі, що я придбаю, і одяг, що на моїй спині (з моменту цього договору) і назавжди”. Немає сумніву, що в даному контракті має місце удаваний самопродаж, який здійснювала жінка з чоловіком з метою встановлення шлюбу. Щось подібне ми маємо в римському праві, засвідчуване римськими джерелами.

У цьому розділі дисертант порівнює єгипетський і римський способи укладення шлюбу у формі уявлюваної купівлі-продажу і наводить деякі паралелі:

1. Як у Стародавньому Єгипті, так і в Римі жінка здійснювала удаваний продаж самої себе з метою укладення шлюбу.

2. Як у тому, так і в іншому праві, жінка за допомогою цього удаваного продажу більше формально становилась служницею, насправді – господаркою дому, матір'ю сімейства.

3. В особистому відношенні, у тому і в іншому праві, дружина та її діти надходили у повне підпорядкування чоловіка і батька.

4. Місце проживання чоловіка було місцем проживання дружини.

5. У майновому відношенні дружина позбавлялася права здобувати що-небудь для самої себе. Усе, що вона мала і здобувала, належало її чоловікові.

6. Угода купівлі-продажу, як форма укладення шлюбу, виникла в праві Стародавнього Єгипту і Стародавнього Риму шляхом угоди, а не в силу розпорядження закону чи судової практики.

Наведене порівняння стародавніх способів укладення шлюбу у формі уявлюваної купівлі-продажу вказує на існування в Єгипті невільного шлюбу. У формі самопродажу, що розглядається, жінка не була