Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

Для набуття влади над дружиною, яка складала ще суттєву ознаку шлюбу, необхідна була форма, яка зовнішньо вказувала на підпорядкування дружини. Дисертант вважає, що такою формою став usus – форма виникнення шлюбу в силу закінчення річної давнини співжиття чи, точніше, давнини володіння дружиною. Він з'явився ще тоді, коли на дружину дивилися, принаймні de jure, як на річ, якою можна було володіти, чи як на свою власність. Вважається, що утворення і розвиток поняття про давнішнє придбання дружини відбувалось паралельно з розвитком давнішнього придбання речей чи лише трохи відставало від нього. За допомогою цього давнішнього володіння римлянин привласнював собі владу над дружиною. У римському праві ми знаходимо підтвердження правильності наших висновків. Шлюб з підпорядкуванням дружини чоловіку – невільний шлюб (cum manu) – спочатку був заснований на придбанні дружини без згоди на те будь з ким. Такий був голий факт життя. Він мав потребу в правовому виправданні, і поступово у Стародавньому Римі виникли освячені правом і релігією способи укладення шлюбу: принесення урочистої жертви (confarreatio), удаваний продаж (coemptio) і давнина (usus). Мета усіх цих способів полягала в тому, щоб так чи інакше на релігійній чи правовій підставі передати жінку з-під влади одного домовладики під владу іншого домовладики. Ця юридична зміна влади і складала основу невільного шлюбу в Римі, його сутність.

Варто звернути увагу ще на особливий спосіб, у який користувалися римляни для фактичної зміни влади над видаваною заміж жінкою. Про цей спосіб згадувалось вище. Це – зобов'язання, укладене в урочистій, релігійній формі, для однієї сторони – віддати жінку з рідної сім'ї в чужу в заміжжя, а для іншої – увести її в нову сім'ю в заміжжя (sponsalia). Звичайно, цю договірну угоду розглядають як попередній договір про укладання у майбутньому шлюбу і переводять “sponsalia” словом “змова” чи “заручини”.

Шлюбний договір про передачу жінки в історичній наступності покликаний був замінити собою насильницьке заволодіння жінкою, викрадення. І те й інше вело лише до фактичного володіння жінкою, і те й інше потребувало ще юридичного (usus) або релігійного (confarrtatio) обґрунтування. Проте, з виникненням у житті шлюбного договору (sponsalia), становище заміжньої жінки в її новій сім'ї чоловіка різко змінюється. Правда, ще і тепер жінка не творить сама для себе об'єктивного права, але це право шляхом приватної угоди почав творити за неї і для неї її домовладика... Так колись, при викраденні, від волі лише викрадача залежало, чи вважати придбану силоміць жінку за дружину чи за рабиню. При укладенні угоди (sponsalia) виразно встановлюється мета передачі жінки в нову для неї сім'ю. Ця мета – віддання й одержання жінки у заміжжя. Шлюбний договір, що укладався у формі удаваного самопродажу жінки, піддався, з часом, зміні убік встановлення вільного шлюбу.

Потрібно мати на увазі той тип шлюбних договорів, який був уживаний головним чином, у Фівах. Але, на противагу договору удаваного самопродажу з перерахуванням у ньому, головним чином, обов'язків дружини, у фіванському контракті ми знаходимо виклад переважно обов'язків чоловіка. Так, у цьому контракті, звичайно, говориться: 1) про узяття жінки як дружини; 2) про величину шлюбного дарунка (вена дівоцтва) ; 3) про призначення сина її спадкоємцем усього нинішнього і майбутнього майна чоловіка; 4) про неустойки на випадок невірності чоловіка, припинення шлюбу за його бажанням і узяття ним іншої дружини (полігамія) ; 5) чоловік не може ні прогнати свою дружину, ні образити її, ні дурно поводитися з нею; 6) чоловік зобов'язаний давати дружині щорічне утримання, що сплачується щомісячно грошима і продуктами харчування, або, замість одержання від чоловіка щорічного утримання, дружина мала право користуватися частиною майна

чоловіка, що ставала, тому спільною частиною подружжя (часткова спільність). З перерахованих ознак Фіванського контракту випливає, що ним установлюється власне вільний шлюб. Система майнових відносин, як вона дана Фіванським контрактом, частково нагадує нам систему Талмуда (стародавньоєврейське право) : чоловік утримує дружину; у винагороду за це утримання він користується її майном.

V зв'язку з інститутом приданого в сучасній науці висловлено здогад про походження “пробного” шлюбу: він не супроводжувався умовою про придане і визначення майнових відносин подружжя. “Пробний” шлюб був тому цілком вільним шлюбом. Батько не втрачав при цьому права витребувати свою дочку від чоловіка у будь-який час. Отже, у “пробному” шлюбі дружина не належала до сім'ї чоловіка.

Прусський ландрехт становить собою начебто музей старожитностей. У ньому зустрічаються знайомі риси: 1) невільного шлюбу і 2) шлюбу вільного. У цьому відношенні прусський ландрехт, що з'явився на порозі XIX століття, є для нас ніби ще живим свідком тих порядків в галузі шлюбного права, з якими ми познайомилися вище. У ландрехті ніде не говориться, що чоловік купує владу над дружиною, але, з іншого боку, деякі його постанови говорять про повне особисте і майнове підпорядкування дружини чоловіку. Так, чоловік є “главою шлюбного суспільства”, а рішення його в загальних справах подружжя має перевагу над рішенням дружини. Тому дружина зобов'язана слідувати за чоловіком при зміні ним місця проживання. Далі, чоловік зобов'язаний захищати судом і поза судом