Предмет, методологія та завдання історії економіки та економічної думки

Мілль та інші. У своєму розвитку класична політекономія пройшла чотири етапи. І етап – кін. 17 до поч. ІІ пол. 18 ст. Це етап суттєвого розширення сфери ринкових відносин, аргументованих розвінчувань ідей меркантилізму. Головні представники даного етапу – У. Петті (Англія) та П. Буагільбер (Франція). Вони незалежно один від одного першими в історії економічної думки висунули трудову теорію вартості, згідно якої джерелом і мірою вартості є кількість затраченої праці на виробництво тієї чи іншої товарної продукції. Засуджуючи меркантилізм, основу багатства і блага ці вчені бачили не у сфері обігу, а у галузі матеріального виробництва. Завершила 1-й етап розвитку класичної політекономії французька школа фізіократії, розповсюджена у Франції в середині 18 ст. Найвідоміші представники цієї школи – Ф. Кене та Ж. Тюрго дотримувалися тієї думки, що джерелом національного багатства і доходу є земля і праця, прикладена до неї. Вони ще далі від Петті та Буагільбера заглибилися в аналіз сфери виробництва і ринкових відносин, хоч їх дослідження, в основному, стосувалися галузі виробництва сільськогосподарського. ІІ етап охоплює період останньої третини 18-го ст. і пов’язаний з іменем і працями А. Сміта – центральної фігури серед представників класичної школи. Завдяки його вченню впритул до 30-х рр. 20 ст. безперечним вважалося положення про повне невтручання урядових законів у вільну конкуренцію. Класичними вважаються відкриті Смітом закони розподілу праці і зростання її продуктивності. На його теоретичних розробках ґрунтуються у значній мірі сучасні концепції про товар і його властивості, про прибуток і капітал. III етап припадає на першу половину 19 ст., коли в низці розвинутих країн Європи відбувся перехід від мануфактурної стадії до машинного виробництва. Це знаменувало завершення промислового перевороту. Впродовж цього періоду послідовники і учні Сміта піддали поглибленій розробці і переосмисленню його основні ідеї і концепції, збагатили школу принципово новими теоретичними положеннями. Серед представників даного етапу особливо виділяються Ж. -Б. Сей та Ф. Бастіа (Франція), Д. Рікардо, Т. Мальтус, Н. Сеніор (Англія) та інші. IV етап – завершальний у розвитку класичної школи. Він охоплює період другої половини 19 ст., протягом якого Дж. С. Мілль і К. Маркс узагальнюють кращі досягнення школи класичної політекономії. Необхідно зауважити, що на цю пору в європейській економічній думці формується новий, більш прогресивний напрям, названий пізніше неокласичною економічною теорією. Класична політична економія в Англії і Франції. В. Петті вважається засновником класичної політичної економії в Англії. Народився він у сім’ї ремісника-суконщика на півдні Англії. Свою трудову діяльність розпочав корабельним юнгою. Талановита і неординарна особистість, у подальшому він – лікар, доктор фізики, професор анатомії, економіст-теоретик, політичний діяч Англії. Свої економічні погляди і розмірковування він виклав у працях, опублікованих впродовж 60-80-x роках 17-го ст. Найважливіші серед них: “Трактат про податки і збори” (1662), “Політична анатомія Ірландії” (1672р.), “Політична арифметика” (1676), “Дещо про гроші” (1682). Економічні погляди Петті представляють перехідну епоху від меркантилізму до класичної школи. Він старається проникнути в суть економічних явищ і процесів, виявити їхні внутрішні залежності і закономірності. На відміну від своїх попередників-меркантилістів, він доходить розуміння того, що джерело багатства не у грошах, не у зовнішній торгівлі, а в праці. На думку Петті матеріальною основою багатства є земля, природа, а створює саме багатство праця у різних сферах матеріального виробництва. Торгівля ж тільки розподіляє блага, створені працею. Розмірковуючи таким чином, мислитель висловив думку, популярну і в наші дні: “ Труд – батько і найактивніший чинник багатства, а земля – його мати». Петті є засновником трудової теорії вартості. До проблеми визначення вартості він підходить з позицій з’ясування пропорцій при обміні і заявляє, що вони визначаються витратами праці на виробництво товарів і залежать від продуктивності праці в різних галузях. Петті розрізняє ринкову і “природну” ціну, під останньою він фактично розуміє вартість товару. Вчений розмірковує, що вартість товару створюється працею по добутку срібла і є його “природною” ціною; вартість же товарів, визначена прирівнюванням до вартості срібла, є їх ринковою ціною. Отже, на думку Петті, вартість створює праця, витрачена на виробництво золота і срібла. Інші товари проявляють свою вартість, прирівнюючись до грошей (золота і срібла). Таким чином, у Петті немає чіткого розмежування між споживчою вартістю і міновою вартістю товарів. Заробітну плату Петті розуміє як ціну праці робітника, що надає мінімум засобів для існування його і членів його сім’ї. Він розуміє, що робітник отримує тільки частину створеної ним вартості, а решту присвоює власник підприємства. Таким чином, положення про те, що робітник одержує не всю створену ним вартість, а лише мінімум засобів для існування, стало основою постановки питання про додаткову вартість. Основною, загальною формою додаткової вартості у Петті виступає земельна рента. На думку вченого її величина становить різницю між вартістю сільськогосподарської продукції і витратами виробництва (тут Петті не проводить чіткої межі між рентою і прибутком фермера, уніфікуючи поняття “рента”). Родоначальником класичної політичної економії у Франції став П. Буагільбер. Він різко критикує меркантилістів, протиставляючи їм своє бачення багатства, яке проявляється не у фізичній масі грошей, а в наявності корисних благ і речей. Французький мислитель, розглядаючи багатство нації, вперше застосував поняття “національний дохід”, розуміючи під ним сукупний дохід від сільського господарства. Таким чином, головним завданням