Предмет, методологія та завдання історії економіки та економічної думки

„Дорога до рабства” (1944), „Індивідуалізм і економічний порядок” (1948), „Основний закон свободи” (1960) та ін. В цих працях автор, проповідучи економічну свободу, займається, крім економічної теорії, і економічною філософією. Хайєк представляє крайнє праве крило неолібералізму, прихильники якого не допускають практично ніякого втручання держави в економіку. Слід зауважити, що погляди Хайєка сформувалися під впливом видатного представника „другого покоління” австрійської школи, учня Бем-Баверк та Людвіга фон Мізеса (1881- 1973). Ці вчені, активно вступаючи в полеміку з прихильниками державного втручання в економіку, розвивали тезу про те, що відмова від вільного ринку насправді підриває можливості ефективного розвитку народного господарства. Саме висунуті ними ідеї отримали назву „неоліберальної хвилі”, а перша конференція неолібералів була проведена в Парижі в 1938 році. Деякі вчені справедиво називаютьм Фрідріха фон Хайєка „батьком неолібералізму”. Ключовою ідеєю австро-британського економіста є концепція „спонтанного порядку”, який виникає не в результаті того чи іншого плану, а стихійно, в процесі повсякденного слідування „традиційним і моральним практикам”. Хайєк негативно відноситься до макроекономічного аналізу, він впевнений, що раціональне саме проб’є собі дорогу, воно не потребує свідомого впровадження: „Ми можемо певною мірою зрозуміти зв’язок між явищами, але не можемо управляти ними”. Пріоритет свободи людини Хайєк проголошує головним принципом суспільного життя, а гарантом свободи він називає приватну власність. Будь-яке втручання держави в економіку він називає „адміністративним деспотизмом” і категорично заперечує його, висуваючи, наприклад, ідею про те, що державі варто відмовитися навіть від контролю над грошовою політикою Водночас Хайєк визнає і обгрунтовує активну роль держави у створенні умов для вільного і успішного функціонування економіки на засадах приватної власності, індивідуалізму, конкуренції. Тобто, держава повинна контролювати сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль). Фундатором французької школи неолібералізму (дирижизм) вважають Ж. – Л. Рюефа. Свої позиції він висвітлив у праці „Соціальний породок” (1945), де підкреслює, що оптимальний „соціальний порядок ”знаходиться на межі лібералізму і авторитаризму. Проте перевага повинна належати неоліберальній „раціональній економічній політиці”. Суть її в тому, що держава повинна виступати активним організатором ринкового механізму ціноутворення. Узальненого вигляду французька неоліберальна модель суспільного розвитку набуває в працях М. Алле. Варто виділити основні складові цієї моделі: • формування економічно незалежного суспільства здійснюється державою на основі особливої державної структурної політики; • ринкові конкурентні відносини підпорядковуються загально – суспільним інтересам, наслідком чого може бути розбалансування економіки. Важелем збалансування має стати державне (індикативне) планування в особливій формі, що не суперечить ринковим відносинам; • соціальна політика держави є похідною від її економічної політики і заежить від успіхів ринкової економіки. Проте її можна розглядати також і як чинник економічного розвитку. Слід нагадати, що цю теоретичну модель було використано на практиці урядом де Голля, як основу „політики модернізації”. Чиказька школа. Альтернативою кейнсіанства в США стала чиказька школа неолібералізму, або монетаризм, який зародився ще в 20-х роках в Чиказькому університеті. Особливого розвитку монетаризм набув з кінця 50-х-поч. 60-х років з появою низки публікацій М. Фрідмана, який став лауреатом Нобелівської премії 1976 року в галузі економіки. Суть свого вчення М. Фрідман виклав у фундаментальній праці „Монетарна історія США. 1867-1960” (1963). Монетаризм, грунтуючись на неокласиці, виходить з того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання, і єдиним, що може зруйнувати цю здатність – це диспропорція між темпами зростання продукції і темпами зростаня грошової маси в обігу. Таким чином, монетаризм – це економічне вчення, згідно якого: • головним засобом регулювання економіки є монетарна (грошова) система; • тільки грошове регулювання (а не бюджетне) здатне розв’язати економічні проблеми суспільства. Дежавне регулювання зводиться до мінімуму, воно обмежується контролем над грошовою сферою. Монетаристська концепція грунтується на кількісній теорії грошей. Її суть: ціни товарів визначаються кількістю грошових засобів. Збільшується грошова маса – ціни ростуть, і навпаки, скорочується грошова маса – ціни знижуються. Тобто при однакових умовах товарні ціни змінюються пропорційно кількості грошей. Ідеї Кейнса про те, що основним завданням економічного розвитку є забезпечення максимального рівня зайнятості, монетаристи на чолі з М. Фрідманом протиставляють ідею забезпечення стабільності економіки. Держава, яка має за мету сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмана, може скористатися лише одним інструментом впливу на економіку – грошовою емісією. Фрідман сформулював т. зв. „грошове правило” збалансованої довгострокової монетарної політики держави, згідно якого збільшення грошової маси має бути систематичним, стабільним і планованим процесом, незалежним від кон’юнктурних і циклічних коливань. Правило: „зростання грошової маси повинно йти темпом, який би забезпечував стійкість цін і відповідав би динаміці ВНП”. Інакше: приріст грошей в обігу повинен відповідати приросту ВНП. При виборі темпу зростання кількості грошей Фрідман пропонує ввести правило „механічного” приросту грошової маси, який (приріст) відображав би два фактори: рівень очікуваної інфляції і темп приросту суспільного продукту. Фрідман вважає, що середньорічний темп приросту грошової маси слід встановлювати в розмірі 4-5%. Звідси випливає основний принцип монетарної політики: досягнення стабільних темпів приросту грошової маси, яке на основі ринкового саморегулювання покликане забезпечити зростання виробництва і високу зайнятість. Монетарна концепція була апробована урядом США при президенті Ніксоні. Але найбільше застосування монетарні „рецепти” знайшли при президенті Р. Рейгані (рейганоміка). Зрозумі, що вони використовувалися поруч з іншими заходами, а саме: із стимулюванням