+3 8(066) 185-39-18
fнайбільш повним позитивістським наративом української історії. Приблизно в такому ж методологічному ключі підготовлено й ранні праці М. Петровського.
З початком 1930-х рр., з моменту остаточного утвердження партійного контролю за історичною наукою СРСР, з історичних праць повністю зникають згадки про державницькі аспірації української козацької еліти, домінуючими стають твердження щодо соціально-економічної мотивації війни, котра навіть класифікується як “селянська революція” (М. Покровський). Розвиток українсько-російських взаємин розглядається у контексті прагнення до приєднання України до Росії, відповідно стосунки з Польщею - як безальтернативний зворотній процес.
У польській історіографії міжвоєнної доби інтерес до проблематики польсько-українських стосунків помітно згасає. Тим не менше, дослідження В. Конопчинського, В. Томкєвича, А. Гнілко та інших проливають світло на ряд таких аспектів, які до цього часу розглядалися лише маргінально. Щоправда, умови ідеологічного та політичного протистояння Польщі та СРСР не сприяли деконструкції застарілих заідеологізованих історіографічних схем та відмові від однобокого трактування винуватців збройного конфлікту.
Принципово інші тенденції утверджується в післявоєнний час. Власне вже після чергового погрому вітчизняної історичної науки 1947 р. радянська історіографія класифікує об’єднання України та Росії як найліпшу перспективу для українського народу (перед тим мова йшла як “про найменше зло”), а замість терміну “приєднання” узаконюється - “возз’єднання”. Урочисте святкування в 1954 р. 300-ліття Переяславської угоди знаменує собою остаточне утвердження безальтернативного погляду на історію українсько-польсько-російських взаємин як вияв прагнення українського народу до “возз’єднання” з народом російським. Урочистості стимулюють появу цілого ряду здебільшого маловартісних праць, серед яких однак побачили світ і такі, що відкривали якісно нові грані проблеми, уводили до наукового обігу незнані джерела та способи їх інтерпретації (дослідження І. Крип’якевича, Ф. Шевченка, В. Голобуцького, О. Компан, О. Апанович).
Мотиви ідеологічного протистояння в умовах “холодної війни” провокують зворотну реакцію тих істориків, які жили і працювали на Заході. Крім діаметрально протилежних оціночних характеристик історичних подій, діаспорна історіографія, на противагу радянській, яка розвивалася на ґрунті народницьких концепцій, розвиває ідеї державницької школи. Сфера її наукових зацікавлень у цей час охоплює історико-політологічний і правовий зріз українсько-російських взаємин середини ХVІІ ст., насамперед увага приділяється політико-правовим аспектам угоди 1654 р., змісту і суті української державності. Посилення інтересу до вивчення українсько-польських стосунків провокують урочистості з приводу 300-ліття Гадяцької угоди 1658 р.
Певною знаковою подією в розвитку польської історіографії стала публікація в 1960 р. монографії З. Вуйціка “Дикі Поля у вогні. Про козацтво в давній Речі Посполитій”, в якій було поставлено під сумнів історіографічні міфи стосовно винятково позитивної ролі польського просування на Схід та виняткову вину української сторони в ескалації польсько-українського конфлікту. Чимало нового в дослідження проблеми польсько-українсько-російських взаємин внесли В. А. Сєрчик та Я. Качмарчик. Перший відомий передовсім синтетичним викладом курсу української історії та рядом монографій з козакознавчої проблематики, другий - монографічним дослідженням біографії Б. Хмельницького, розвідками, присвяченими проблемам формування політичної програми козацтва, змісту гадяцького мирного процесу тощо. Окремі, дотичні до проблеми дисертаційного дослідження, питання розглядались у працях В. Чаплінського, Л. Подгородєцького, А. Керстена, А. Мироновича, В. Маєвського, С. Охманн, Г. Віснера, А. Рахуби, Є. Янаса.
Загалом же польська історіографія другої половини ХХ ст. накопичила значний фактологічний матеріал і запропонувала ряд перспективних напрямів наукового пошуку, результати яких дозволяють серед іншого переосмислити й історію розвитку польсько-українського конфлікту в ранньомодерні часи. З середини 1950-х рр., в умовах примусової інтеграції Польщі до СРСР, в польській історіографії для означення подій середини ХVІІ ст., використовується термін “народно-визвольна війна”; з другої половини 1970-х рр. - події трактуються переважно як козацьке повстання, поволі відроджується погляд на польське просування на Схід як на вияв “цивілізаторської місії”.
Різко контрастують з такими тенденціями напрями розвитку сучасної української історіографії, в якій з початком 1990-х рр. домінуючих позицій набула державницька (новодержавницька) концепція. Провісниками кардинального повороту в оцінках українсько-російських взаємин середини ХVІІ ст. стали праці М. Брайчевського та О. Апанович. В. Смолій та В. Степанков, аргументовано заперечивши існуючу концепцію Визвольної війни, що штучно обмежувала її хронологічні межі 1654 р., а подієві, відповідно, “боротьбою українського народу за возз’єднання з російським народом”, обґрунтували власне бачення складного комплексу національно-визвольних, міжконфесійних і соціальних процесів, що протікали в Україні в середині - третій чверті ХVІІ ст. Нова концепція знайшла своє відображення в працях, присвячених реконструкції соціально-політичного портрету Б. Хмельницького, аналізу розвитку української державної ідеї та узагальнення досвіду Української революції ХVІІ ст.
Ґрунтовні джерелознавчі пошуки Ю. Мицика знайшли відображення в ряді статей, присвячених проблемам формування політичної концепції Б. Хмельницького, суспільно-політичній і військовій діяльності його наступників. Проблемам зовнішньополітичної діяльності Війська Запорозького в гетьманування Б. Хмельницького, впливу Хмельниччини на формування національної свідомості українського народу, з’ясування ролі Москви в дестабілізації суспільно-політичного життя в Україні тощо присвячено праці Я. Федорука, В. Сергійчука, В. Борисенка, О. Путро, А. Бульвінського, В. Газіна, Н. Савчук. Персоналії цілого ряду представників вищої козацької старшини дослідили В. Брехуненко, А. Гурбик, О. Гуржій, Я. Дашкевич, М. Крикун, Л. Мельник, Т. Чухліб та інші.
Сучасна зарубіжна україністика розвивається на ґрунті елітаристських концепцій В. Липинського. Найбільш вагомими у контексті досліджень проблем, дотичних до сфери наших