Проблема легітимації еліти козацької України в зовнішньополітичній діяльності Гетьманату: стосунки з Росією та Річчю Посполитою (1654 - 1665 рр.)

та Кримського ханства.

Зрив же процесу налагодження українсько-кримських стосунків навесні 1661 р. значною мірою обумовили як енергійні контрзаходи польського керівництва (зокрема, активізація польсько-кримських контактів та свідома дискредитація гетьманського уряду), так і - політично недоцільні військові акції запорозьких козаків на чолі з І. Сірком і частини правобережних козаків під командою М. Ханенка відповідно в Криму та Валахії.

У п’ятому розділі “Пошуки компромісу Війська Запорозького та Речі Посполитої в умовах внутрішньої соціально-політичної дестабілізації” досліджуються політичні взаємини Гетьманату з королем і станами Польсько-Литовської держави першої половини 1660-х рр., зокрема, акцентовано розглядаються можливі варіанти пошуку соціополітичного компромісу козацтва та родової еліти Речі Посполитої в умовах істотного загострення внутрішньої ситуації в Польщі та Україні, реконструюються концептуальні погляди керівництва Війська Запорозького, королівського двору та шляхетської опозиції на перспективи розвитку українсько-польських взаємин.

Неможливість реалізації альтернативних напрямів зовнішньополітичної діяльності підштовхує правобережну еліту до інтенсивних пошуків шляхів легітимації Гетьманату в контексті сеймової боротьби 1661 р. на основі постанов Гадяцької 1658 р. та Чуднівської 1660 р. угод. Добрі надії на можливість успішної ратифікації вальним сеймом загалом вигідних для Війська Запорозького угод породжувало усвідомлення того, що в умовах подальшого загострення протистояння в Речі Посполитій королівський двір нагально потребував започаткування тісної політико-військової співпраці з козацтвом і, навіть, легітимації Війська Запорозького в якості службової еліти республіки, допущення його представників до участі в королівській елекції. Проаналізовані в роботі документи дають підстави стверджувати, що територіально роз’єднане й істотно послаблене у військово-політичному відношенні правобережне козацтво, на відміну від часів формування гадяцьких постулатів, було готове відмовитися від вимог надання Україні політичної автономії в обмін на гарантування реєстровому козацтву статусу своєрідного “колективного шляхетства” - форми соціальної організації, поширеної зокрема в Придунайському регіоні, на цивілізаційному кордоні християнського та мусульманського світів, де так звані “напів-рицарі” (секеї, гайдуки, мешканці ринкових міст) отримували змогу користуватися шляхетськими привілеями не в межах усієї держави, а лише на певних територіях і в межах привілейованих соціальних корпорацій.

Проте й цього разу становий егоїзм шляхетського загалу Речі Посполитої та його тверезий розрахунок того, що підвищення соціального статусу Війська Запорозького об’єктивно посилюватиме королівську владу на шкоду шляхетській демократії, завадило створити умови для політичного розв’язання конфлікту. Як і раніше, серйозним каменем спотикання виступали вимоги козацтва щодо задоволення потреб православної церкви та ліквідації церковної унії.

Непоступливість правлячої еліти Речі Посполитої у справі задоволення політико-соціальних потреб Війська Запорозького, продемонстрована в ході сеймової боротьби початку 1660-х рр., на тлі намагань реанімувати дореволюційні соціальні відносини та подальшого розгортання в коронному, а згодом і литовському військах опозиційних по відношенню до королівської влади настроїв, спричинили вкрай важливі для розвитку соціально-політичних процесів в Україні наслідки, а саме: 1) втрату правобережною старшиною важливих політичних і військових аргументів у справі приєднання Лівобережного гетьманату; 2) загострення суспільних протиріч у регіоні та зростання тут антипольських настроїв; 3) поширення на Правобережжі кримських позицій та переорієнтації певної частини козацької еліти на співпрацю з Кримським ханством.

Прихід до влади П. Тетері лише на короткий час дещо стабілізував ситуацію, яка вже в умовах походу Яна Казимира на Лівобережжя взимку 1663/64 рр. набула вибухонебезпечної форми. Прояви невдоволення соціальною політикою Речі Посполитої екстраполювалися на ставлення до гетьманської влади, породжуючи не лише стихійні вибухи ксенофобії та охлократії, але й активізуючи зусилля тих українських політиків, котрі, розчарувавшись у політиці співпраці з офіційною Варшавою, а перед тим - Москвою, роблять цього разу ставку на допомогу Стамбула.

В умовах загострення соціально-політичних протиріч на Правобережжі та спалаху тут антипольських та антигетьманських повстань, лояльна до польського короля частина козацтва, формулюючи свої вимоги на вальний сейм 1664 р., робить наголос на застереженні соціального статусу Війська Запорозького в дусі норм колективного шляхетства, щоправда, на досить обмеженому просторі Південної Київщини та незначному кількісному складі козацького реєстру - пропонувалося зберегти шість козацьких реєстрових полків, загальною чисельністю 12 тисяч осіб. Майже повністю нівелюється блок політичних вимог, зводячи тим самим статус Війська Запорозького до становища станової автономії, щоправда, із збереженням лідируючих позицій у царині захисту прав православної церкви та культурно-освітніх запитів руського (українського) народу.

У шостому розділі “Політичний сепаратизм козацької еліти Лівобережжя у фокусі зовнішньополітичних, регіональних, кланових і особистих протистоянь” реконструюється перебіг соціально-політичної боротьби в Лівобережному Гетьманаті в першій половині 1660-х рр. Зокрема, аналізуються соціальні, політичні, кланові та особисті підстави політичного сепаратизму лівобережного козацтва; встановлюється характер переделекційної боротьби 1661-1663 рр. ; досліджується владна ситуація на Лівобережжі, що склалася після Ніжинської ради 1663 р., а також з’ясовуються обставини укладення Батуринських (1663 р.) та Московських (1665 р.) статей І. Брюховецького, їх політико-правовий зміст.

Аналіз суспільно-політичної боротьби на Лівобережжі на початку 1660-х рр. переконує в тому, що політичний сепаратизм лівобережної еліти формувався головним чином під впливом дії фактору наявності гострого майнового конфлікту між новими земельними власниками - козаками та старими - шляхтою і магнатами. Досить важливу роль у цьому контексті відігравали й обставини військової присутності російських військ на Лівобережжі чи в безпосередній близькості до нього. Як фактор суб’єктивний, але досить впливовий, варто класифікувати владні