+3 8(066) 185-39-18
fсистеми регіональних взаємин, що склалася на осінь 1656 р. в результаті укладення Російською та Польсько-Литовською державами перемир’я у Вільно та підписання Швецією, Трансільванією та Бранденбургом антипольського трактату в Радноті; визначається місце Війська Запорозького в принципово новій системі міжнародної взаємодії.
Аналіз міжнародної обстановки, яка склалася в Центрально-Східній Європі на середину - другу половину 1653 р., а також перспектив застереження політико-соціальних потреб Війська Запорозького в діалозі з польським королем і Річчю Посполитою переконливо свідчать про те, що укладення союзницької угоди з російським царем на початку 1654 р. з точки зору теорії раціонального вибору вповні відповідало інтересам козацтва, як нової політичної еліти України, і створювало сприятливі умови для подальшого розвитку української державності. Українсько-російська угода 1654 р., визнавши за Військом Запорозьким права політичної автономії, легітимізувала існуючу в козацькій Україні модель соціальних відносин, закріпила за козацтвом права народу політичного. Підписання союзної угоди з царем надало боротьбі Війська Запорозького з Річчю Посполитою принципово нового звучання в політичному плані та переважило співвідношення мілітарних потуг на користь союзників у боротьбі з Короною Польською та Великим князівством Литовським - у військовому.
Щоправда, зближення з Росією та успішні спільні українсько-російські військові операції супроти Речі Посполитої остаточно розладнало військово-політичну співпрацю Гетьманату з Кримом, яка протягом 1648-1653 рр. виступала одним з головних пріоритетів зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду, та погіршило перспективи розвитку стосунків з Оттоманською Портою.
Як другу хвилю геополітичних перегрупувань, спричинених укладенням Переяславсько-Московського договору 1654 р., варто класифікувати оголошення Шведським королівством війни Польщі, яке мало на меті недопущення істотного посилення позицій Росії в Центрально-Східній Європі та її проникнення на Балтику.
У післяпереяславський час українська зовнішня політика носила чітко виражений антипольський характер. Вступ у війну проти Речі Посполитої Швеції офіційний Чигирин розцінив як сигнал до розширення антипольської коаліції. Причому, в контексті цієї тенденції активізував свої контакти не лише з офіційними представниками Карла Х Густава, а і його союзниками - Трансільванією та дружніми з останньою Молдавією та Валахією. У зносинах з офіційною Москвою гетьманський уряд Б. Хмельницького в цей час послідовно відстоював думку щодо необхідності військово-політичної кооперації Росії, Швеції та України. Аналогічні пропозиції висловлювалися і представникам шведського короля.
Політичні обставини підпорядкування шведським королем Корони Польської, а саме: добровільне визнання його значною частиною польської еліти як свого протектора, змушують Карла Х Густава трактувати Військо Запорозьке в якості підданих польського короля та Речі Посполитої, а також відмовляти Чигирину в праві контролювати всі етнічно українські землі, чим істотно гальмується розвиток українсько-шведських взаємин і обумовлюється звернення урядом Б. Хмельницького уваги на проблему пошуку шляхів порозуміння з Кримським ханством і, навіть, - тактичних відступів у взаєминах з польським королем. За конкретних військово-політичних умов, що склалися на кінець 1655 - початок 1656 р., українське керівництво демонструє бажання зберегти позиції Яна Казимира як самостійного, хоч і значно послабленого, політичного гравця. Прагнення не допустити на західноукраїнські землі шведських чи московських гарнізонів виступає одним з головних мотивів припинення Західного походу 1655 р.
Проте нова геополітична реальність, детермінована російсько-польським зближенням на антишведському ґрунті (Віленське перемир’я 1656 р.), створюють необхідні умови для налагодження військово-політичної співпраці Війська Запорозького з членами Раднотської коаліції - Швецією, Бранденбургом, литовською опозицією, Трансільванією, а через останню - з Молдавією та Валахією. Зближення носило чітко виражений антипольський характер, а стосунки офіційного Чигирина з Москвою відзначалися зваженістю та відсутністю кроків у напрямі розриву союзницької угоди 1654 р. Політичне протистояння між Україною та Росією в цей час носить локальний характер і стосується переважно проблем підпорядкування Південно-Східної Білорусі та узгодження принципового змісту зовнішньополітичних акцій, передовсім ставлення до Речі Посполитої, Шведського королівства та його союзника й одного з претендентів на польський трон - трансільванського князя Д’єрдя ІІ Ракоці.
У третьому розділі ““Річ Посполита трьох народів” як засіб політичного примирення польської та української правлячих еліт” розглядаються витоки, зовнішні та внутрішні передумови появи концепції Великого князівства Руського, з’ясовується її вплив на характер взаємин Війська Запорозького та Речі Посполитої; а також реконструюються обставини реалізації Гадяцької угоди 1658 р., насамперед, протидія цьому з боку внутрішньої опозиції в Україні і Польсько-Литовській державі та - зовнішніх опонентів.
Кардинальна зміна характеру українсько-російських взаємин відбувається на зламі 1657-1658 рр., коли в умовах загострення соціально-політичних протиріч всередині Війська Запорозького московське керівництво намагається обмежити суверенітет Гетьманату, а царські воєводи в Україні свідомо чи підсвідомо провокують подальшу ескалацію громадянського протистояння. За таких умов уряд І. Виговського прагне відновити союзницькі стосунки з Кримським ханством, аби мати змогу залучити Орду до приборкання внутрішньої збройної опозиції. А це неминуче ставить на порядок денний зовнішньополітичної діяльності Гетьманату питання налагодження взаємин з Річчю Посполитою, оскільки між королем і ханом і надалі зберігає чинність союзна угода 1654 р., яка довела свою життєздатність навіть у трагічні для Польщі роки шведського “Потопу”.
Гостра зацікавленість польського керівництва в поверненні Війська Запорозького під зверхність короля, що дозволило б Варшаві рішуче перехопити стратегічну ініціативу як у протиборстві з Росією, так і Швецією, а також зміцнити позиції королівської партії всередині країни, детермінує