Проблеми соціально незахищених та їх правове розв'язання

Окрім забезпечення матеріально-побутового комфорту дітей, деякі урядові рішення визначали і професійне майбутнє вихованців. Так, на початку навчального року, 4 вересня 1953 р. було прийнято розпорядження (за № 1027-р) «Про прийом дітей-сиріт (хлопчиків) з освітою 7 класів, батьки яких загинули під час Вітчизняної війни 1941-1945 рр., а також дітей (хлопчиків), які знаходяться на патронаті, до спеціальних ремісничих училищ». Спочатку училища заповнювалися вихованцями дитячих будинків, а вже на вільні місця приймалися зазначені абітурієнти.

На нашу думку, виконання цієї постанови мало двоякий результат. Безперечно, випускники таким чином не опинялися «на вулиці», а цілеспрямовано передавалися під опіку від одного виховного закладу до іншого. Але саме тут вимальовується непривабливий бік радянських реалій і комуністичних цінностей. Головна мета була в тім, що у повоєнних відбудовчих реаліях початкової освіти, елементарних навичок читання і писання було достатньо, аби малолітні вже працювали. Чому саме хлопчики? Активно залучаючи молодих фахівців, терміново поповнювалася кількість саме робітничих, фізично важких професій задля інтенсивної відбудови народного господарства республіки. Зазвичай їхня підготовка відбувалася за прискореною програмою, теоретичного курсу для виробничих професій не було, підлітків відразу ставили до станка, на будівництво тощо.

Школи-інтернати. ХХ з’їзд увійшов в історію не лише вікопомними політичними рішеннями. Для економіки країни це було звичайне партійне зібрання найвищого рівня з підсумовуючими результатами й визначеннями пріоритетів планових показників на наступну п’ятирічку (19561960 рр.). Саме тоді й було поставлено завдання створити школи нового типу, аби в таких закритих установах безбатченки й відірвані від сімей діти виховувалися в дусі високих ідеалів комунізму, із моральними цінностями будівників нового суспільства   . На нашу думку, особлива увага держави була викликана тим, що попередні методи опіки й виховання безпритульних не приносили стовідсоткового позитивного результату, і значна частина дітей все ж знову поверталася «на вулицю». Тому необхідно було створити структуру довготривалого утримання з інтенсивним педагогічно-психологічним курсом перевиховання дітей.

У червні 1956 р. ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР своєю постановою зобов’язали Міністерство освіти УРСР, виконкоми обласних Київської і Севастопольської міських Рад депутатів трудящих відкрити в республіці з 1 вересня 1956 р. перші 50 загальноосвітніх шкіл-інтернатів. На виконання постанов союзного уряду від 15 вересня 1956 р. «Про організацію шкіл-інтернатів» та «Про заходи, пов’язані з організацією шкіл-інтернатів» ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР прийняли постанову від 20 жовтня 1956 р. «Про заходи щодо подальшого розвитку мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР», у яких встановлювалася кількість вихованців у шко- лах-інтернатах України до 1960 р. – не менше 200 тис. осіб, затверджувався і план розподілу вихованців між областями на 1956-1960 рр. З метою надання школам-інтернатам практичної допомоги в навчально- виховній роботі та вивчення й узагальнення досвіду діяльності цих шкіл наказами Міністерства освіти УРСР за № 90/77 від 4 березня 1957 р. та за № 109 від 15 березня 1957 р. до всіх шкіл-інтернатів були прикріплені університети та педагогічні інститути.

Уже перші роки їх функціонування призвели до шквалу заяв від батьків із проханням прилаштувати своїх дітей до таких інтернатів. Частину з них до цього спонукали жалюгідне побутове існування, бідність, постійне недоїдання дітей, часто самі батьки були соціально упослідженими, з кримінальним минулим. Проте більшість батьків прагнула нового влаштування дітей через незручність розташування діючої школи чи її віддаленість, а також через елементарну занятість, недостатність вільного часу на виховання і спілкування з дітьми. Часто діти передавалися лише на певний термін, наприклад, на час батьківського довготермінового відрядження, хвороби тощо. Тому в цьому вони вбачали єдину можливість гарантовано забезпечити своїм дітям достойне виховання, краще майбутнє, адже далі через ремісничі училища діти мали можливість одержати середню спеціальну освіту, а суворовські училища забезпечували обрання військової кар’єри, інші отримували направлення на постійну роботу.

Така непрогнозована суспільна активність призвела до неготовності низки установ нормально функціонувати. Неповне матеріальне й продуктове забезпечення, нестача педагогічних працівників, відсутність у деяких належної освіти та багато інших недоліків спонукали до розробки спеціального «Положення про школи-інтернати Міністерства освіти Української РСР», яке було затверджене урядом 15 червня 1957 р. (за   № 615). Школи-інтернати визначалися загальноосвітніми політехнічними навчально-виховними закладами, які включали 1-10 класи з «підготовкою всебічно розвинених, освічених будівників комуністичного суспільства» віком від 7 до 17-18 років. При комплектуванні у першу чергу зараховувалися діти-сироти, діти одиноких матерів, інвалідів війни і праці, а також діти, для виховання яких були відсутні належні умови в сім’ї. Залежно від батьківської спроможності оплачувати перебування дітей, плата з них стягувалася повністю, частково, або