Проблеми соціально незахищених та їх правове розв'язання

Реалізація поставлених завдань серед сільських жителів також внесла свої корективи. Так, розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 26 серпня 1957 р. за № 915-р виконкомам обласних Рад депутатів дозволялося самостійно організовувати, починаючи з 1957/58 навчального року, індивідуальне навчання в обсязі програми шкіл ліквідації неписьменності, дорослих глухонімих, які проживали в сільських місцевостях і не мали навіть початкової освіти. Як виняток, плата вчителям встановлювалася в розрахунку за кожного індивідуально навченого дорослого глухонімого, який успішно склав «перевірні екзамени», і становила 300 руб.    .

Для частини калік, які проживали в сільській місцевості, жебрацтво часто ставало найдоступнішим засобом підтримання нужденного життя. Вилучення таким чином жебраків «з вулиці» через залучення до системи початкової освіти сприяло деякому покращенню криміногенної ситуації на селі, давало нужденним можливість влитися в навчальні чи виробничі колективи, стати повноцінними членами суспільства.

Відповідно до прийнятого 24 грудня 1958 року Верховною Радою СРСР основоположного закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР» та з метою забезпечення загальноосвітньої і політехнічної підготовки сліпих, слаб- козорих, туговухих і глухонімих дітей республіканський уряд урегулював питання освіти таких калік. Зокрема, встановлювалися такі строки навчання: в неповних середніх школах для сліпих і школах для слабкозорих дітей – 9 років і в середніх школах (для тих, які закінчили неповну середню школу) – 3 роки; в неповних середніх для туговухих дітей у першому відділенні – 10 років, у другому відділенні – 12 років і в середніх школах (для тих, які закінчили неповну середню школу) – 3 роки; в школах для глухонімих дітей, що дають освіту в об’ємі п’яти класів неповної середньої школи – 8 років і в неповних середніх школах (для тих, які мають освіту в об’ємі п’яти класів неповної середньої школи) – 4 роки. Для дітей, які одержали в цих школах освіту в об’ ємі п’ яти класів неповної середньої школи і не продовжували навчання, строк навчання збільшувався на 1 рік для завершення їх професійної підготовки.

Таким чином, збільшувався й упорядковувався час знаходження дітей у школах, під наглядом учителів і вихователів. Підліток протягом останнього року навчання міг отримати технічну освіту, здобути спеціальність і згодом влаштуватися на виробництво. Це значно скорочувало його перебування без контролю, дозувало дозвілля й, організуючи необхідний побут, знижувало рівень загроз або навіть унеможливлювало розтлінний вплив «вулиці» на життя підлітків.

Трудові артілі інвалідів. Колективістські методи впливу і виховання, шляхи реалізації поставлених ідеологічних завдань були найдієвішими для провадження засад комуністичної політики, керованості соціальною ситуацією. Більшість індивідуальних потреб інвалідів можна було би вирішити шляхом їхнього максимального залучення до реалізації державних програм щодо підтримки непрацездатних. Нужденні одинаки, які пробували організувати свій злиденний побут і працю, залишалися наодинці із життєвими труднощами, і лише «на вулиці», шляхом жебракування, хоч якось забезпечували своє існування. Тому з боку держави боротьба із жебрацтвом дорослих полягала в максимальному залученні інвалідів, які могли і бажали працювати в організованих трудових осередках. Крім того, колективістська підтримка і опіка убезпечували інваліда від спокус «вільного вуличного життя», пригальмовували його бажання мати додаткові грошові надходження за рахунок жебракування.

Ця ситуація продовжувала залишалася особливо гострою, адже у відбудовчих буднях України ще було достатньо неохоплених обездо- лених і нужденних інвалідів, простих громадян. Тому Рада Міністрів УРСР терміново ввела в дію ряд постанов, які організовували роботу інвалідних артілей   . Уряд зобов’язував артілі здійснювати на засадах господарської самостійності і кооперування «правильне трудове влаштування інвалідів, залучаючи їх, таким шляхом, до суспільно-корисної праці, сприяючи поліпшенню матеріального і культурного рівня їх життя і виховуючи з них свідомих будівників комуністичного суспільства».

До організованого трудового життя залучалися (з 16-літнього віку) інваліди війни, праці, інваліди з дитинства і внаслідок нещасного випадку, всіх категорій і груп, а також особи, що втратили зір і глухонімі; особи, які перебували на пенсійному забезпеченні по старості, але не мали трудового стажу, необхідного для одержання пенсій; персональні пенсіонери і особи, що одержували пенсії за вислугою років; особи, яким група інвалідності не встановлена, але працездатність яких за висновком ЛТЕК обмежена через хворобливий стан, або при наявності явно вираженої фізичної вади; працездатні вдови військовослужбовців, які загинули або пропали безвісті при захисті СРСР, вдови інвалідів війни і праці та дружини військовослужбовців, якщо зазначені особи мали на своєму утриманні дітей до 16-літнього віку, а також працездатні громадяни, під опікуванням яких перебували інваліди, які не могли обходитися без стороннього догляду; працездатні особи, обрані загальними зборами членів артілі до правління