+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
39
Мова:
Українська
діти знаходилися на повному державному забезпеченні. Значна увага приділялася практичному використанню навичок дітей на підприємствах і в сільському господарстві. Під виглядом «виробничої практики» та з метою «більшої виробничої спеціалізації» школи-інтернати прикріплялися до «шефів» – певних місцевих підприємств, радгоспів, МТС і колгоспів. Особливо у літній період організовувалася обов’язкова робота учнів на навчально-дослідних ділянках, підсобних господарствах та в колгоспному господарстві . Таким чином, створювалися всі умови, аби «з вулиць» забиралася значна кількість безпритульних, забезпечувалося їхнє майбутнє. Цілодобове перебування дітей під опікою дещо убезпечувало від кримінального впливу, у тому числі від своїх неблагополучних батьків. Проте виконання рекомендацій положення не завжди реалізовувалося на практиці.
Наступною постановою уряду від 23 липня 1957 р. за № 819 «Про подальше розширення мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР» було затверджено перелік 18 шкіл-інтернатів, які відкривались до початку 1957/58 навчального року. Уточнюючою урядовою постановою від 9 серпня 1957 р. за № 892 «Про додаткові заходи, пов’язані з організацією роботи шкіл-інтернатів» Міністерству освіти надавалося право вносити окремі зміни в асигнування на утримання дітей та персоналу.
У дні, коли в Москві проходив ХХІ партійний з’їзд (27 січня – 5 лютого 1959 р.), традиційно підбивалися певні підсумки і в республіці. Своєю постановою від 31 січня за № 131 «Про заходи щодо розширення мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР у 1959 році» урядовці самокритично констатували незадовільне виконання плану на 1958 р. щодо розширення мережі шкіл-інтернатів, внаслідок чого в республіці станом на 1 січня 1959 р. було охоплено лише 23 тис. 600 вихованців, замість 30 тис. за планом. Особливо незадовільно виконувався план охоплення дітей школами-інтернатами в Житомирській, Кіровоградській, Херсонській, Хмельницькій та Черкаській областях. Виконкоми Дрогобицької,
Кримської, Луганської, Одеської, Харківської областей та м. Києва не забезпечили школи-інтернати необхідними приміщеннями, через що в 1958 р. не провели набір до перших класів. У Житомирській, Кіровоградській та Харківській областях протягом 1957-1958 рр. не було побудовано жодного гуртожитку для шкіл-інтернатів. Деякі облвиконкоми і на початку 1959 р. не виділили необхідні асигнування на будівництво навчальних корпусів, гуртожитків, що поставило під загрозу виконання плану на 1959 р. . Таким чином, «на вулиці» та бездоглядними ще залишилася певна частина малолітніх дітей та підлітків.
Виконання рішень уряду щодо розширення мережі та зміцнення матеріально-технічної бази шкіл-інтернатів у кінці грудня 1958 р. закріпив закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР», у квітні наступного року відповідний закон було ухвалено і в УРСР. Зокрема, у ньому вимагалося забезпечити повне охоплення школами-інтернатами дітей та підлітків з вадами фізичного та психічного розвитку. Це сприяло тому, що з часом почав змінювався вигляд українських міст, адже з вулиць поступово зникали діти- інваліди, місцева влада намагалася опікуватися цією категорією соціально упосліджених.
Прийняття закону активізувало роботу місцевих органів влади та урядових структур щодо подальшого вирішення проблеми соціальної опіки над малолітніми та підлітками. У відповідь на постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19 травня 1959 р. за № 533 про перспективи діяльності відповідних установах республіканський уряд прийняв постанову «Про заходи по розвитку шкіл-інтернатів в Українській РСР на 1959-1965 роки» (за № 955 від 23 червня 1959 р.).
Це була одна із найґрунтовніших урядових розробок, яка підбивала підсумки всієї роботи з 1956 р. та визначала стратегічні напрямки вирішення проблеми у найближчих роках. За основу була взята вище- означена постанова від 31 січня за № 131 «Про заходи щодо розширення мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР у 1959 році». На відміну від інших, значна частина нової постанови була присвячена жорсткій критиці реального стану мережі шкіл-інтернатів в УРСР. Так, план охоплення дітей школами-інтернатами в 1958 р. по республіці було виконано лише на 78, 6%, зокрема в Житомирській області – на 39%, Херсонській – 56, 5%, Запорізькій – 63% та Дніпропетровській – 68, 4%; окремі обласні школи-інтернати взагалі зірвали план набору дітей до першого класу. Однією із головних умов утримання дітей під опікою була наявність задовільних умов і житлових площ у гуртожитках. Але у Сталінській, Одеській, Луганській, Житомирській і Львівській областях план їх будівництва виконувався незадовільно.
Важливим був також моральний клімат у таких установах, адже це були специфічні діти, з особливою психікою. Сприятливість атмосфери суттєво залежала від педагогічного персоналу школи, проте майже третина учителів і вихователів не мали вищої освіти, а 50% старших піонер-вожатих – досвіду роботи в школах; лише протягом 1957-1958 рр. було замінено 28 директорів шкіл-інтернатів, а в деяких школах Житомирської і Херсонської областей директори замінювалися двічі. Частими були випадки, коли наставниками призначали колишніх військових, які вельми специфічно організовували роботу з підопічними; армійські грубощі, рукоприкладство, навіть сексуальні домагання неодноразово фіксувалися перевірочними комісіями.
Відповідно, до кінця семирічки (на 1965 р.) постанова визначала і
чималий перелік завдань. Так, для охоплення більшої кількості неблагополучних дітей значно збільшувалися квоти щодо будівництва нових
навчальних і виробничих корпусів, гуртожитків; загальна кількість учнів
мала скласти до 420 тис. осіб (тобто, майже кожний шостий вихованець в СРСР був би з українських шкіл-інтернатів) ; після навчання вихованці
також залишалися під опікою держави – на них поширювалися