+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
39
Мова:
Українська
Проте навіть існування такого кадрового прошарку до кінця ще не гарантувало повноцінного обслуговування специфічного учнівського контингенту. Відтак, перевіреним стимулюючим чинником, принаймні формального виконання педагогічних обов’язків, виступало порівняно підвищене матеріально-фінансове забезпечення педагогів, які зголосилися на роботу в таких непростих умовах. Їх підтримка державою була суттєво розроблена у вище згаданій постанові «Про заходи по боротьбі з глухотою і глухонімотою та поліпшенню обслуговування глухонімих і глухих». Встановлювалася така оплата праці: інструкторам-перекладачам – відповідно до ставок змінних майстрів виробництва; старшим інструкторам – до ставки старших майстрів; сурдоперекладачам на підприємствах, в клубах і установах при стажі роботи до 5 років – 600 руб. на місяць, від 5 до 10 років – 700 руб., понад 10 років – 800 руб. на місяць.
Крім того, пунктом 7 постанови до відома Міністерства охорони здоров’я УРСР і Міністерства освіти УРСР доводилося, що Рада Міністрів СРСР постановою від 27 грудня 1951 р. за № 5354 поширила на сурдопедагогів і логопедів-методистів, які працювали у дитячих яслах, дитячих садках і будинках дитини для дітей з дефектами слуху і мови, пункт 14 затвердженої постановою Ради Міністрів СРСР від 18 червня 1948 р. за № 2512 «Інструкції по обчисленню ставок заробітної плати вчителям та іншим працівникам початкових, семирічних і середніх шкіл, і встановила сестрам-вихователькам, які працюють в групах або яслах і будинках дитини для дітей з дефектами слуху і мови» надбавку до посадових окладів у розмірі 15%.
Крім вирішення проблеми перебування інвалідів на виробництві важливим залишалося питання охоплення осіб, які ніде не працювали, але мали місце постійного проживання чи перебування, й тому могли бути спочатку долучені до здорового дозвілля, а згодом – приєднані до працюючого контингенту інвалідів. Це намагалися зробити через роботу спеціальних клубів. Так, Українському товариству глухонімих надавалося право провести в 1952-1953 рр. капітальні затрати на будівництво та устаткування клубів за рахунок коштів товариства в сумі 4 млн. руб., у тому числі в 1952 р. – 2 млн. руб. Відомо, що до списку міст УРСР, в яких у 1952-1953 рр. мали бути збудовані такі клуби, входили Київ,
Одеса, Харків, Ворошиловград, Сталіно та Львів . Тобто як раз ті міста,
в яких, за даними вчених, були виявлені найбільші угрупування упосліджених.
Будівництво нових місць для проведення дозвілля цієї особливої групи могло значно підвищити успішність повернення калік «з вулиці» до унормованого життя. Тому вищезгаданою постановою, в план підрядних робіт Міністерства житлово-цивільного будівництва УРСР на 1952- 1953 рр. було включено зведення нових клубів для глухонімих вартістю 500 тис. руб. Держплан Ради Міністрів УРСР та Управління в справах архітектури при Раді Міністрів УРСР зобов’язувалися передбачити в плані проектних робіт на 1952 рік розробку технічної документації на будівництво цих клубів в містах Ворошиловграді, Сталіно та Одесі (які мали бути побудовані в 1952 р.) до 1 травня 1952 р. Для решти клубів, зведення яких планували здійснювати вже в 1953 р., – до 1 вересня 1952 р.
Для цього також передбачалося відведення земель. Так, пунктом 10 виконком Харківської міської Ради депутатів трудящих вже до 1 лютого 1952 р. виділяв земельну ділянку під будівництво 1 клубу для глухонімих, а до 1 березня 1952 р. цю процедуру мали здійснити виконкоми міських Рад депутатів трудящих Києва, Одеси і Львова.
Утримання калік від спокус «вуличного» існування через провадження активного способу життя було одним із дієвих інструментів їхньої поступової адаптації до соціально унормованих відносин. Цією постановою доводилося до відома (п. 11) Українського товариства глухонімих, спортивних товариств профспілок, міністерств та інших відомств УРСР, які мали спортивні споруди, про те, що Рада Міністрів СРСР постановою від 27 грудня 1951 р. за № 5354 надавала їм право ввести в штати посаду інструктора фізкультури з розрахунку 1 інструктор на 75-100 глухонімих, які виказати бажання займатися фізкультурою і спортом.
Глухонімі, які були повернуті «з вулиці», також активно залучалися до безпосередньої виробничої діяльності. Постановою Ради Міністрів УРСР від 15 січня 1952 р. за № 68 «Про заходи по боротьбі з глухотою і глухонімотою та поліпшенню обслуговування глухонімих і глухих» Міністерство місцевої промисловості УРСР та Укрпромрадау прямо зобов’язувалися «широко організувати в тримісячний строк на своїх підприємствах підготовку кваліфікованих робітників з числа глухих і глухонімих», опрацювавши відповідних план і заходи спільно з Українським товариством глухонімих. Відомо, що значна частина залучених калік не мали ніякої освіти, тому Міністерство освіти УРСР у місячний термін мали подати на розгляд Ради Міністрів УРСР план заходів щодо ліквідації неписьменності та малописьменності, а Міністерство соціального забезпечення УРСР – провадити, починаючи з 1952/53 навчального року, щорічний набір оглухлих у кількості 30 чол. для 2-річного навчання у Харківській профшколі планово-облікових працівників. У Києві ж Українському товариству глухих виділялося приміщення для розміщення Центрального правління товариства.
Положення цієї постанови були оперативно прийняті до виконання всією вертикалю виконавчої влади. Їх реалізація в конкретних регіональних умовах зазвичай вносила деякі корективи, що часто породжувало низку уточнюючих постанов. Так, вже 12 липня 1952 р. приймаються розпорядження Ради Міністрів УРСР «Про поширення на підприємства і гуртожитки Українського товариства глухонімих порядку встановлення посад та оплати праці інструкторів, перекладачів і вихователів, передбачених