Проблеми соціально незахищених та їх правове розв'язання

Жорстка боротьба без моралі і правил за такі пільги розпочиналася задовго до набуття віку. Для пристосуванців, кар’єристів, підлабузників, власників інших «чеснот» весь трудовий шлях закінчувався саме такими «заслуженими» благами. Такі диспропорції у сфері пенсійного забезпечення населення сприяли відвертому порушенню соціальної рівноваги, засвідчували лише посилення соціальної диференціації в радянському суспільстві та подальше відособлення партійно-державної номенклатури в його соціальній структурі. Тиск на соціальну сферу з боку партдерж- структури наростав, оскільки кількість управлінців постійно збільшувалася. Протягом 1960-1965 рр. вона зросла з 273 до 304 тис. осіб .

Звичайно, ці та інші пільги номенклатурний мали законний характер, а розроблялися і приймалися урядовцями, законодавцями перш за все для себе. Проте навіть їх законна дія вступала в протиріччя не лише з реальним станом соціального забезпечення самих нужденних прошарків суспільства, а й дисгармоніювала із реальним станом повсякденного життя пересічного українця. Для оточуючих реалій їхній добробут виглядав аморальним, тому місця проживання, умови побуту і відпочинку, матеріально-продовольчого забезпечення, коло спілкування – уся ця правда не розголошувалася і сумлінно охоронялася від стороннього ока.

Інваліди. Непродумані, але заповзяті перед союзною владою, рішення республіканського уряду в кінці 1940-х рр.   спричинили тотальному зубожінню українських громадян, викинули «на вулицю» тисячі кваліфікованих і ще працездатних спеціалістів, поглибили криміналізацію і без того складної ситуації в післявоєнному суспільстві, стали причиною розвою дитячої безпритульності й бездоглядності тощо. Скалічені війною пенсіонери часто були для українських родин чи не єдиними годувальниками, і при цих умовах вимушені були заробляти «на вулиці». Жінки, часто з дітьми, аби підтримати родинні статки, також виходили жебракувати. Пияцтво, зріст побутової злочинності, загальна криміналізація суспільства стали прямими наслідками урядових рішень.

Лише в кінці 1950-х років держава дещо послабила економічний тиск на індивідуальну трудову діяльність інвалідів. 3 квітня 1957 р. за № 318 вийшла постанова «Про надання пільг господарствам інвалідів війни третьої групи інвалідності по сільськогосподарському податку та обов’язкових поставках сільськогосподарських продуктів державі». За нею виконавчим комітетам районних Рад депутатів трудящих надавалося право звільняти за поданням сільських Рад частково або повністю інвалідів від економічних зобов’язань перед державою . Але тут крилася небезпека появи правопорушень пов’язаних зі зловживаннями посадовими можливостями. Насамперед, сільські Ради приймали рішення щодо послаблень лише стосовно лояльних до влади господарів, які не конфліктували з місцевою верхівкою або були родичами сільських очільників. Послаблення можна було набути і шляхом хабара голові сільради чи голові колгоспу.

Виконання і перевиконання затверджених виробничих планів завжди передувало увазі держави до здоров’я своїх громадян. Повсюдне «соціалістичне змагання» головними пріоритетами визначало максимальну завантаженість робітників у виробничих процесах, а питання відпочинку й здоров’я зазвичай вирішувалися за залишковим принципом. Це своєю чергою створило значну групу громадяни із порушеним здоров’ ям, які отримали інвалідність на шкідливих виробництвах, працюючи в шахтах, рудних копальнях, і до кінця 1950-х рр. ця категорія загрозливо виділялася серед інших інвалідів. Постанова «Про заходи по виконанню постанови Ради Міністрів Союзу РСР від 17 червня 1958 року № 669 “Про поліпшення матеріального забезпечення робітників і службовців, які стали інвалідами внаслідок професіонального захворювання пневмо-коніозом «  мала організувати їх життєдіяльність, аби скоротити притік жебраків на вулиці й нероб у суспільство із цієї групи. Також увага держави до них була викликана не лише їхньою кількістю, а й бажанням повернути до роботи ще здатних працювати громадян. Їм встановлювалася переважно ІІІ група інвалідності, і після рекомендацій Лікарсько- трудових експертних комісій (далі – ЛТЕК) вони перекваліфіковувалися для роботи вже за іншими спеціальностями . Безумовно, це сприяло повторному залученню значної кількості громадян до трудового життя, перешкоджало їхній соціальній деградації.

Окремою категорією інвалідів, яка особливо потерпала в побуті та міжособистісному спілкуванні, а також давала значний притік до лав упосліджених, були глухонімі. Вони забезпечували собі злиденне існування, демонструючи свої особливі фізичні відхилення. Для пересічного українця споглядання каліцтва такого співгромадянина викликало особливу жалість і співчуття. Адже очевидна не лише непрацездатність, а й особлива скрута в повсякденному житті і спілкуванні, мимохіть змушувала поділитися грошовим дріб’язком чи чимось їстівним. Це забезпечувало інвалідам порівняно з іншими співмешканцями «вулиці» дещо кращий матеріальний стан. З іншого боку, існуючий навіть в благополучній сім’ї інвалід не міг отримати початкову освіту, залишався без фаху і вихід «на вулицю» часто ставав одним з варіантів самопідтримки й самореалізації. Окрім того, ситуація погіршувалася там, де один з годувальників або обидва були каліками з тими ж проблемами. Тоді жебракування залишалося чи не єдиним засобом утримання себе, сім’ї, своїх дітей. Міліційна статистика також підтверджувала висновки, що серед затриманих волоцюг глухі чи глухонімі займали чільне місце. Вони ж були серед категорії найбільш постійних прохачів з «вулиці». Проте стосовно навіть затриманих і повернутих з «вулиці» калік існувала одна невирішена проблема. Через слабку професійну підготовку і недостатній рівень забезпеченості кадрами, навіть переміщені до притулку глухонімі не отримували спеціальної медичної та педагогічної допомоги.

Лише на початку 1950-х рр. союзний уряд активніше продовжив розробку типових постанов і супровідних циркулярів, які почали реалізовуватися республіканськими урядами. Так, на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 27 грудня