Проблеми соціально незахищених та їх правове розв'язання

Рада Міністрів УРСР зобов’язувала Міністерство охорони здоров’я УРСР організувати протягом 1952-1953 рр. сурдологопедичні кабінети для лікування дорослих і дітей при поліклініках і лікарнях республіки. Зокрема, згідно додатку № 1 у 1952 р. вони відкриватимуться в Києві і Харкові, а в 1953 р. – Одесі, Львові і Сталіно15. Інший додаток (№ 2) визначав «Список міст Української РСР, в яких будуть організовані ясла і будинки дитини або групи в них для обслуговування дітей з дефектами слуху і мови»   :

Таблиця 5

 

 

Хоча це було певним кроком до вирішення проблеми, проте запланованих 500 місць було очевидно замало для всеукраїнських масштабів. Особливо незадовільним виглядав стан в столиці, адже порівняно з кількістю населення місто разюче недоукомплектовувалося відповідними закладами відносно інших, значно менших обласних центрів України.

Харківський науково-дослідний інститут отоларингології відкривав спеціальне сурдологопедичне відділення для вивчення питань профілактики і лікування глухоти, а в м. Києві, починаючи з 1952 р., організовувалися спеціальні курси з підготовки сурдопедагогів з числа середніх медичних працівників для роботи в яслах і будинках дитини для глухонімих, глухих і туговухих дітей. Міністерство охорони здоров’я мало, за погодженням з Центральним статистичним управлінням УРСР, для забезпечення «правильного розміщення спеціальних установ» для глухих, глухонімих і туговухих, оснащення і підготовки кадрів ввести в усіх лікувальних установах спеціальний облік випадків вушних захворювань із втратою слуху й розробити відповідну облікову картку.

Забезпечення відповідними кваліфікованими кадрами й підтриманням відповідної навчальної мережі покладалося на Міністерство освіти УРСР. Впродовж 1952-1956 рр. освітяни мали залучити до навчання всіх хворих дітей віком від 7 до 14 років, розширивши вже існуючу мережу дошкільних установ. Для цього визначалося декілька завдань:

організувати в 1952-1953 рр. підготовку через курсову мережу необхідної кількості сурдопедагогів для навчання глухонімих, глухих і туговухих дітей;

організувати в 1952 р. місячні курси підвищення кваліфікації сурдопедагогів у кількості 250 чол., а в 1953-1954 рр. – по 200 чол., з тим, щоб забезпечити протягом 3-х років підвищення кваліфікації всіх педагогів і вихователів, які працюють у школах для глухонімих, глухих і туговухих дітей. Самі ж школи забезпечувалися підручниками та учбовими посібниками;

збільшити, починаючи з 1952 р., прийом студентів на дефектологічний відділ Київського педагогічного інституту ім. М. Горького до 75 чол. і забезпечити виділення сурдологопедів для роботи в сурдологопедичних кабінетах.

Про пріоритетність такого кроку говорить той факт, що ця кількість студентів мала зараховуватися за рахунок зменшення плану прийому на інші факультети.

Держпланом Ради Міністрів УРСР і Міністерством освіти УРСР передбачалося в планах капітальних робіт на 1952-1953 рр. будівництво відповідних установ в областях України за існуючим типовим проектом школи-інтернату для глухонімих дітей на 150 учнів. У результаті був погоджений «Список міст і областей Української РСР, в яких будуть збудовані будинки шкіл-інтернатів і дошкільних закладів для глухонімих і туговухих дітей» . Зокрема, по одній школі-інтернату для глухонімих дітей передбачалися в 12 областях УРСР та м. Києві, і одна школа- інтернат для туговухих дітей будувалася у Львівській області. Окрім того, дошкільні заклади для глухонімих (дитячі садки і дитячі будинки) мали звести у містах Києві, Харкові, Сталіно і Чернівцях. За нашими розрахунками, загальна кількість дітей, які мали одержати належне піклування й освіту, становила близько 2 тис. 700 осіб.

Аби забрати з вулиці дорослих калік, які зазвичай не мали ніякої освіти, виконком Київської міської Ради депутатів трудящих організовував для них в місті заочну середню школу з учнівським контингентом у 150 осіб. Прикметно, що в ній могли навчатися й учні з інших областей України, затримані в столиці.

Постановою намагалися вирішити й проблему подальшого працевлаштування таких інвалідів. Міністерство місцевої промисловості УРСР та Міністерство харчової промисловості УРСР мали без перешкод приймати за рознарядками Міністерства трудових ресурсів кваліфікованих робітників з числа глухих і глухонімих, які закінчили школи ФЗН, а Міністерства легкої, місцевої, харчової промисловості та промисловості будівельних матеріалів УРСР – використовувати на виробництві їхню працю, зосереджуючи їх на підприємствах групами і створюючи для них необхідні виробничі, житлові та культурно-побутові умови.

Відомо, що поведінкові традиції в середовищі подібних упосліджених часто виділялися своєї брутальністю і кримінальними звичками. Їх групування на виробництві мало на меті застосування спрямованого педагогічного впливу. Задля контролю утримувалися старші інструктори, інструктори і перекладачі, посади яких не підлягали затвердженню в Державній штатній комісії при Раді Міністрів СРСР, з такого розрахунку: при кількості працюючих 20-50 чол. – 1 інструктор-перекладач; при 51100 – старший інструктор і 1-2 інструктори-перекладачі; при 101- 300 чол. – старший інструктор та інструктори-перекладачі з розрахунку 1 вихователь на 50-100 осіб. Для виховної роботи з молодими робітниками-глухонімими в гуртожитках працювали вихователі, з розрахунку 1 вихователь на 50-100 чол.

Звичайно, наявність не лише кваліфікованих кадрів, але й подвиж- ників-педагогів, які працювали «за покликом серця», повсякчасно підтримувала надію щодо остаточного подолання проблеми.