Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Профілактика спортивного травматизму

Тип роботи: 
Методичні вказівки
К-сть сторінок: 
54
Мова: 
Українська
Оцінка: 
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
для самостійного вивчення дисципліни
“Профілактика спортивного травматизму”
 
для бакалаврів спеціальностей “Фізичне виховання”, “Фізична реабілітація” усіх форм навчання
 
ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА
 
Навчальна дисципліна “Профілактика спортивного травматизму” є базовою для підготовки фахівців факультету управління фізичною культурою, спортом і туризмом. Програма розрахована на студентів, які навчаються за освітньо-кваліфікаційним рівнем “бакалавр” і не мають базової підготовки.
Мета навчального курсу – освоїти найзагальніші положення спортивної травматології, засоби та методи профілактики травматизму серед тих, хто займається фізичною культурою і спортом, особливості травм і захворювань опорно-рухового апарату серед спортсменів окремих видів спорту, методи аналізу та попередження умов, що призводять до травм.
Основою формування знань, умінь і навичок у навчальній дисципліні “Профілактика спортивного травматизму” є лекції, практичні заняття, а також самостійна робота. Під час навчання студенти користуються відповідними методичними матеріалами та списком рекомендованої літератури.
Метою методичних вказівок є допомога студентам-заочникам у їх самостійній роботі з навчальною літературою, в опануванні теоретичних і практичних знань, в раціональному використанні часу на вивчення дисципліни.
Завдання вивчення дисципліни:
Основою формування знань, умінь і навичок у навчальній дисципліні “Профілактика спортивного травматизму” є лекції, практичні заняття, а також самостійна робота.
Під час навчання студенти користуються відповідними методичними матеріалами та списком рекомендованої літератури.
За підсумками вивчення дисципліни студент повинен
ЗНАТИ:
Структуру спортивного травматизму та механізми травм у спорті;
Причини виникнення спортивних травм;
Особливості ушкоджень опорно-рухового апарату при заняттях спортом;
Основні принципи профілактики травм у спорті;
Особливості захворювань опорно-рухового апарату;
Основні підходи до реабілітації спортсменів при ушкодженнях і захворюваннях опорно-рухового апарату;
Особливості профілактики спортивного травматизму в адаптивній фізичній культурі.
ВМІТИ:
Визначити симптомокомплекси, які реєструються у спортсменів внаслідок травм та захворювань;
Надати долікарську допомогу при травмах;
Розробити індивідуальну реабілітаційну програму для спортсменів з урахуваням точного дозування й корекції фізичних навантажень.
Перелік дисциплін, які необхідні для вивчення дисципліни, та дисциплін, які будуть забезпечуватися цією дисципліною.
Дисципліна “Профілактика спортивного травматизму” пов’язано з вивченням таких базових дисциплін як “Анатомія”, ”Фізіологія”, ”Біохімія”, “Морфологія“, “Гігієна і екологія“, “Теорія фізичної культури і спорту”, а також дисциплін, пов’язаних з лікуванням і реабілітацією хворих. Це допоможе успішно вирішувати питання практичної діяльності майбутніх спеціалістів.
Рекомендації до вивчення:
При вивченні дисципліни “Профілактика спортивного травматизму” студент повинен ознайомитися з навчальною програмою дисципліни, її структурою, формами і методами навчання, видами та методами контролю знань.
Самостійна робота – головний спосіб вивчення дисципліни, органічна частина навчального процесу. Вона допомагає глибоко засвоїти матеріал, закріпити знання, поглибити вміння та навички в пізнавальній діяльності, творчо мислити; виховує організованість і дисциплінованість, активність та ініціативу, настирливість у досягненні мети; сприяє виробленню власних прийомів і методів пізнання, вчить раціонально організовувати та контролювати робочий час.
Результативність самостійної роботи визначається плануванням і організацією, високою культурою розумової праці, навчально-методичним керівництвом з боку викладача. При вивченні дисципліни необхідно ознайомитися з основними розділами, темами, питаннями та рекомендованою літературою. Програма дисципліни є джерелом самоконтролю, особливо при підготовці до заліку.
На кафедрі використовуються різноманітні форми навчальних занять: лекції, практичні заняття, семінари. Основна мета лекцій – зацікавити студентів, пояснити вузлові і проблемні питання, основні поняття, закономірності, тенденції. Лекції дають основні спрямування у вивченні дисципліни з урахуванням останніх досягнень науки. Вони є установкою для подальшої самостійної роботи студентів з літературою, довідниками. Слухання і конспектування лекцій – це активне і творче усвідомлення навчального матеріалу, яке мобілізує увагу, виробляє навички письмового викладу матеріалу, сприяє його закріпленню. Найважливіші висновки, положення і визначення можна записувати дослівно, але в цілому зміст лекції необхідно викладати своїми словами. Самостійне формулювання сприяє глибшому засвоєнню матеріалу. Записи слід вести в окремому зошиті, кожну лекцію починати з нової сторінки, зазначати номер лекції, тему, план, літературу, залишати поля шириною 1/3 аркуша для уточнення, додаткової інформації. Таблиці, схеми, графіки, формули, які використовує викладач, необхідно перенести в зошит. Кожну нову думку записувати з абзацу.
Готуючись до практичного заняття чи семінару, необхідно прочитати лекцію, відредагувати текст, виписати визначення, формули, вивчити матеріал. Активна робота на лекціях, хороший конспект полегшать розуміння та засвоєння матеріалу. Однією з форм самостійної роботи є підготовка до семінарів і практичних занять, завдання яких полягає в тому, щоб закріпити і поглибити знання, навчити творчо працювати з літературою, виробити вміння аналізувати процеси і події, розвивати здатність до самостійних суджень, висловлювати і відстоювати свої погляди, навчити готувати реферати, повідомлення з окремих питань, виступати з ними на заняттях. Студенти в процесі роботи повинні перевіряти свої знання, з’ясувати, чи вірно вони розуміють матеріал, який вивчають. Значні можливості для самостійного усвідомлення теми, аналізу проблемних ситуацій, формування особистого ставлення до обговорюваного питання дають семінари-диспути. Практичні заняття сприяють рішенню пізнавальних завдань, розглядають результати виконання практичних вправ, пов’язаних зі змістом дисципліни.
Готуватись до практичних занять бажано у наступному порядку.
1. Ознайомитися з темою, планом заняття, рекомендованою літературою, прочитати конспект лекції і усвідомити матеріал даної теми.
2. Вивчити навчальний матеріал, підібрати додаткову літературу, газетний матеріал.
3. Скласти план виступу або тези з кожного питання заняття, що дуже важливо для систематизації і засвоєння знань, чіткого та послідовного виступу. Рекомендується вести словник специфічних термінів.
4. Систематично здійснювати самоконтроль повноти засвоєння матеріалу, даючи відповідь на запитання, які вміщенні в підручниках в кінці кожного розділу, в методичних посібниках та рекомендаціях, а також виконуючи практичні вправи та навички, рекомендовані до засвоєння при вивченні певних тем. Самоконтроль здійснюється і в бесідах з певних питань з іншими студентами. Якщо виявляються прогалини в знаннях, уміннях, слід ще раз звернутися до навчальної літератури, незрозумілі питання з’ясувати з викладачем.
5. Продумати метод викладу. Він може бути індуктивний, коли на основі повідомлюваних фактів формулюються висновки та робиться узагальнення, або дедуктивний, коли спочатку робиться узагальнення, а потім воно підтверджується фактами, аргументами. Виступ на занятті повинен бути розгорнутий, переконливий, доказовий і аргументований, повинен розкривати суть питання, його значимість, супроводжуватись висновками, порівняннями, узагальненнями. Студенти повинні бути готові доповнити виступи товаришів, прорецензувати їх, висловити свою точку зору і обгрунтувати її. По ходу заняття необхідно робити короткі записи щодо уточнення, доповненню запитань. Семінар чи практичне заняття передбачають участь кожного студента в його підготовці і проведенні з оцінкою по всіх темах, що вивчаються.
Залік – заключний етап вивчення дисципліни в цілому. Підготовка до нього починається з першого дня занять і триває протягом усього семестру. Рівень засвоєння програмного матеріалу студенти мають змогу визначити самостійно, давши відповіді на запитання теоретичної та практичної частини комплексної контрольної роботи з дисципліни “Профілактика спортивного травматизму”. Удосконалення навчального процесу передбачає підвищення ролі самостійної роботи. З цією метою дещо скорочується обов’язкове аудиторне навантаження і вивільняється час для самостійної діяльності студентів.
 
ПРОГРАМНИЙ МАТЕРІАЛ
до вивчення дисципліни
“ПРОФІЛАКТИКА СПОРТИВНОГО ТРАВМАТИЗМУ”
 
Вступ
 
Зростаюче значення систематичних занять фізичними вправами, пов'язане з глибокими змінами способу життя людини, вимагає розробки заходів, здатних забезпечити високу ефективність використання засобів фізичної культури і спорту для зміцнення здоров'я й підвищення працездатності широких мас населення.
Особливу важливість проблема здоров'я набуває для спортсменів. На шляху становлення спортивної майстерності необхідно виявити багато завзятості, перебороти значні за обсягом та інтенсивністю тренувальні навантаження, які пред'являють винятково високі вимоги до організму. Тому навіть незначні на перший погляд порушення учбово-тренувального процесу призводять іноді до травм і захворювань, у ряді випадків важких. Подібна ситуація породила серед численних аматорів спорту тверде переконання в тому, що заняття спортом неминуче повинні супроводжуватися травмами. Останнім часом на сторінках печатних видань стало дискутуватися питання: а чи потрібні взагалі заняття спортом? Постановка подібного питання, звичайно, неправомірна. Спорт існує й буде існувати.
Спорт безперервно збільшує межі можливого в розвитку сили, швидкості, витривалості, спритності, завзятості, волі. Чемпіони подають відмінний приклад наслідування для багатьох мільйонів людей. Їхній приклад дисциплінує, виховує характери, почуття відповідальності, патріотизм. Сама суть змагань дає ні з чим не порівняльний емоційний заряд і спортсменам, і глядачам.
У той же час найбільш актуальним і важливим завданням надалі розвитку спорту є зниження травматизму, факторів ризику при заняттях фізичними вправами. Основний шлях – профілактика травм і захворювань у самому широкому змісті цього слова.
Ефективність боротьби з травмами в спорті багато в чому залежить від злагодженої роботи лікарів, тренерів і самих спортсменів. При цьому на тренера покладається основна функція в реалізації практичних заходів щодо профілактики травм і проведення спеціальних реабілітаційних заходів після ушкоджень і захворювань. Для вирішення цих завдань їм необхідно знати основні прояви, причини й умови, при яких виникають різні травми, і розбиратися в особливостях проведення спеціальної реабілітації спортсменів. Крім того, тренери повинні вміти правильно надавати першу допомогу, тому що від її вмілого надання багато в чому залежить результат лікування й строки відновлення спортивної працездатності.
 
Тема 1. Спортивний травматизм, структура, статистика (лекція – 1 год)
 
Визначення поняття «спортивна травма». Статистика спортивного травматизму. Види травм. Фактори, які викликають спортивні травми. Значення своєчасної реєстрації і аналізу причин спортивних травм.
Література [1, 3, 7, ]
 
Тема 2. Причини виникнення спортивних травм (лекція – 1 год)
 
Класифікації причин виникнення спортивних травм (погляд різних науковців). Недоліки й помилки в методиці проведення занять. Недоліки в організації занять і змагань. Неповноцінне матеріально-технічне забезпечення занять і змагань. Несприятливі гігієнічні й метеорологічні умови. Недисциплінованість спортсменів. Порушення лікарських вимог до організації тренувального процесу. Аспекти правової відповідальності.
Література [1, 5, 7, 12]
 
Тема 3. Ушкодження опорно-рухового апарату при заняттях спортом (ушкодження сухожильно-м’язового апарату) (самостійна робота студентів – 12 год)
 
Види ушкоджень опорно-рухового апарату. Стадії травматичних ушкоджень м'яких тканин. Повні та неповні розриви м’язів, механізми ушкоджень та клінічні ознаки. Закриті ушкодження сухожиль, механізми ушкоджень та клінічні ознаки. Класифікація ступенів ушкодження сухожильно-м’язового апарату. Основні положення профілактики ушкоджень м'язів і зв'язувального апарату.
Література [1-3, 7, 8, 13, 15, 16]
Найбільш актуальним і важливим завданням розвитку спорту є зниження травматизму, факторів ризику при заняттях фізичними вправами. Основний шлях – це профілактика травм та захворювань.
Ефективність боротьби з травмами в спорті багато в чому залежить від злагодженості роботи лікарів, тренерів, реабілітологів й самих спортсменів. При цьому на тренера й реабілітолога покладається основна функція в реалізації практичних заходів щодо профілактики травм і проведенні спеціальних реабілітаційних заходів після ушкоджень та захворювань. Для вирішення цих завдань їм необхідно знати основні прояви, причини й умови, при яких виникають різні травми, та розбиратися в особливостях проведення спеціальної реабілітації спортсменів. Крім того, вони повинні вміти правильно надавати першу допомогу, тому що від її вмілого надання багато в чому залежить результат лікування й строки відновлення спортивної працездатності.
Ушкодження м'язів і сухожиль. Ушкодження м'язів і зв'язувального апарату в спортсменів насамперед можуть бути наслідком зовнішнього впливу в результаті прямої або непрямої (раптової, різкої) травми (макротравми). Вони можуть виникнути також в результаті незначної напруги на тлі дегенеративно-дистрофічних процесів, які призводять до зменшення механічної міцності уражених ними структур і тканин, або в результаті багаторазових субмаксимальних перевантажень (так звана схована травма).
Розвиток травматичних ушкоджень м'яких тканин поділяється на три стадії: гостра, хронічна довгострокова й гостра хронічна.
Гостра стадія раптової травми виникає в результаті різкого перевантаження або макротравми.
Хронічна довгострокова стадія виникає тоді, коли великі навантаження послаблюють тканини, і це призводить до мікротравми та супровідному її запаленню.
Гостра хронічна стадія включає велике фізичне навантаження й раптове надмірне навантаження.
Ушкодження (розриви) м'язів бувають повними й неповними, вони локалізуються, як правило, в області м'язового черевця або переходу м'яза в сухожилля. Найчастіше розриву піддаються м'язи, що перебувають у скороченому стані, наприклад чотириглавий м'яз стегна або прямий м'яз живота при падінні на спину (при стрибках у висоту й довжину, боротьбі, ігрових видах спорту), литковий м'яз (при стрибках у довжину й висоту), двоголовий і триглавий м'язи плеча (у легкій і важкій атлетиці, гімнастиці). Розриви м'язів спостерігаються також при переломах кісток зі значним зсувом відломків і при вивихах. Клінічно відзначаються локальна хворобливість і порушення функції м'язу різного ступеня. Дефект м'язу на місці ушкодження збільшується при його скороченні. При повному розриві одного кінця м'яза або відриві його від кістки м'яз скорочується убік іншого кінця прикріплення й вибухає у вигляді щільного валика.
Розтягання м'язів виникають у результаті різкого збільшення навантаження при їхньому скороченні або під дією розтягування великої сили. При цьому страждають місця з'єднання м'язів із сухожиллями.
Закриті ушкодження сухожиль виникають як від прямої травми (удар по напруженому сухожиллю), так і в результаті активного м'язового скорочення на тлі дегенеративно-дистрофічних процесів. Можливими причинами ушкоджень сухожиль є схильність тканин внаслідок мікротравм, нераціонального розподілу фізичного навантаження, дегенеративних змін і перенапруги, а також відсутність підготовки (відповідної розминки) м'язів до виконання фізичного навантаження. Невідповідність між витривалістю та навантаженням може мати наступні наслідки:
а) розвиток тендинозів у вільних від періосту місцях прикріплення сухожиль;
б) відрив місць прикріплення сухожиль із кістковими фрагментами і без них;
в) неповний і повний розрив сухожилля;
г) розрив фасцій з утворенням м'язової грижі;
д) розтягання або розрив м'язових волокон.
Найчастіше травматизація сухожиль відбувається при ушкодженні:
• сухожиль двоголового м'яза плеча, при якому відбувається розрив сухожилля проксимального кінця довгої голівки, потім розрив дистального кінця сухожилля й рідше – короткої голівки;
• ахилова (п'яткового) сухожилля, що може наступити в результаті прямої травми або при м'язовій перенапрузі;
• при розриві сухожилля чотириглавого м'яза. Таке ушкодження носить характер разволокнення і сухожильна частина розгинаючого апарату виглядає «розтягнутою», в'ялою.
При ушкодженні сухожильно-м’язового апарату клінічно відзначаються «хрускіт» і біль у момент м'язового скорочення, сила м'язів послаблюється. При активному скороченні ушкодженого м'яза його природний контур деформується: так при розриві, наприклад, у проксимальному відділі скорочений контур «зміщається» у дистальному напрямку, а при відриві дистального сухожилля – у проксимальному. На рентгенограмах іноді можна побачити невелику кісткову тінь кортикальної пластинки місця прикріплення.
Класифікація ступенів ушкодження сухожильно-м’язового апарату заснована на обсязі функціональних й анатомічних порушень і ступені прояву симптомів. Розрізняють три ступені ушкодження.
• 1-й ступінь – м'язові волокна лише частково роз'єднані. В області ушкодження спостерігається припухлість і хворобливість при натисканні, а при скороченні м'яза спортсмен відчуває біль, який збільшується пропорційно подоланому опору.
• 2-й ступінь – ушкоджена значна частина волокон. Скорочення м'яза викликає болючі відчуття, його функції порушені або втрачені. Визначається дефект м'яза.
• 3-й ступінь – м'яз або сухожилля повністю розірвані. Функція порушена і спортсмен відчуває біль при спробі скорочення. Виявляється дефект у зоні ушкодження, виражена гематома.
Профілактика ушкоджень м'язів і зв'язувального апарату при заняттях спортом полягає насамперед у дотриманні наступних положень:
• при проведенні тренувальних занять рівень фізичних навантажень не повинен перевищувати функціональні можливості опорно-рухового апарату спортсмена;
• тренувальні навантаження повинні відповідати підготовленості, статі й віку спортсмена, щоб не допустити перевантаження і перевтоми нервово-м'язового апарату;
• перед кожним тренуванням і змаганням необхідно проводити повноцінну за обсягом розминку;
• варто виключити можливість переохолодження;
• необхідно використовувати методи, що забезпечують прискорення відновлювальних процесів у м'язах після кожного тренування або змагання.
 
 Тема 4. Ушкодження опорно-рухового апарату при заняттях спортом (переломи кісток, ушкодження суглобів, розтягання капсулярно-зв’язувального апарату, вивихи) (самостійна робота студентів – 12 год)
 
Переломи кісток, клінічні ознаки. Переломи перенапруги (стрес-переломи). Внутрісуглобні переломи, клінічні ознаки. Ушкодження суглобів, гемартроз, клінічні ознаки. Розтягання капсулярно-зв’язувального апарату, механізми ушкоджень та клінічні ознаки. Вивихи, види вивихів, механізми ушкоджень та клінічні ознаки.
Література [1-3, 7, 8, 13, 15, 16]
Переломи кісток. Перелом – порушення цілості кістки під впливом одномоментної дії сили, що травмує.
Травма, яка зумовила перелом кістки, одночасно призводить до порушення цілості окістя і м'яких тканин (м'язів, судин, нервів). Між кістковими відломками та у навколишні тканини виливається кров. У кісткових відломках можуть відбуватися структурні макро- і мікроскопічні зміни на значному протязі, що в цілому впливає в першу чергу на мікроциркуляцію в зоні перелому та проявляється розвитком некротичних і дистрофічних процесів як у самій кістці, так і у навколишніх м'яких тканинах.
З клінічних симптомів перелому насамперед варто виділити деформацію – припухлість і зміну форми в області перелому. Там, де місце перелому закрите потужним м'язовим футляром, деформація представляється у вигляді розлитої пухлини, вона не виявляється при огляді й визначається за допомогою глибокої пальпації (наприклад, при переломі голівки плеча). У випадках переломів без зсуву ця ознака відсутня. Синець з'являється звичайно на характерних місцях через кілька днів після травми, коли великий крововилив, пов'язаний з розривом судин окістя, кісткового мозку, гаверсових каналів, розривом м'язів, спускається, просочуючи всі м'які тканини з глибоко лежачих ділянок, що оточують перелом, в область підшкірної клітковини. Біль (постійний різкий) при переломах викликається ушкодженням багатого судинами й нервами окістя, і підтримується постійним подразненням напружених м'язів відломками зламаної кістки. Характерні також біль при натисканні – різкий біль у визначеній точці – і біль протягом – в момент поштовху, спрямованому по осі ушкодженої кістки.
При переломі кісток кінцівок і хребта з'являється порушення рухової функції: неможливість підняти кінцівку або на неї наступити. Проте, при цілості однієї з двох паралельних кісток ця ознака часто маскується (наприклад, перелом малогомілкової кістки при цілості великогомілкової, при вбитих переломах вона може бути відсутня) – кожен рух при нефіксованому переломі викликає зсув відломків, який пов'язаний з болючими відчуттями, і тому потерпілий його уникає. Ненормальна пасивна рухливість кінцівки на місці перелому дає можливість одержувати бічні й ротаційні рухи там, де це при цілості кістки зовсім неможливо. Ця ознака, яка характерна для перелому із зсувом відломків, є зручною для диференціального діагнозу між вивихом і високим навколосуглобним переломом (при вбитих переломах ця ознака відсутня).
Крепітація – своєрідний хрускіт, який виникає під час тертя одного відломка кістки з іншим – завжди говорить про перелом. Він відсутній при вбитих переломах і у випадках, де між відломками є інтерпозиція м'язів або сухожиль.
Укорочення визначається порівняльним виміром довжини ураженої і здорової кінцівки. Укорочення виявляється тільки при переломах із зсувом відломків за довжиною кінцівки.
Для постановки правильного діагнозу необхідна присутність декількох зазначених ознак одночасно.
Для спортсменів характерні переломи перенапруги (стрес-переломи). До групи ризику входять особи, що виконують фізичне навантаження під час ходьби або бігу, особливо на твердій поверхні (з надмірним навантаженням).
Клінічна картина характеризується тим, що спочатку болючий синдром виникає лише при фізичному навантаженні, а потім локальна хворобливість з'являється також і у спокої – вона виникає безпосередньо в зоні перелому – при пальпації відчувається періостальний бугорок.
Діагноз встановлюють на підставі клінічних ознак: характерний біль і локальна хворобливість при пальпації. При стрес-переломі п'яткової кістки виникає біль при натисканні на її край, а при пальпації під п'ятковою кісткою – біль в області підошовного апоневрозу.
Інший різновид – внутрішньосуглобні переломи або переломи суглобних кінців кісток на ділянці, яка обмежена капсулою суглоба. Проникнення зламаної поверхні в порожнину суглоба, як правило, втягує в патологічний процес весь суглоб в цілому. При цьому виникає гемартроз, ушкоджується суглобний хрящ, капсула суглоба, нерідко при зсуві відломків порушується конгруентність суглобних поверхонь. Контрактура у суглобі є найчастішим пізнішим ускладненням внутрішньосуглобних переломів.
Таким чином, загальними для всіх переломів ознаками є біль, набряклість тканин, рухливість відломків, порушення функції.
Точна адаптація відломків при переломах забезпечує відновлення рухливості в суглобі й запобігає розвитку деформуючого артрозу.
Ушкодження суглоба, гемартроз. Ушкодження суглоба відбувається в результаті безпосереднього удару або поштовху і дає більший або менший внутрішньосуглобний крововилив – гемартроз, що клінічно виражається в припухлості й різких болючих відчуттях в області суглоба з обмеженням рухів. Найбільш виражений буває гемартроз у колінному суглобі внаслідок його поверхневого розташування; далі йдуть ліктьовий, гомілковостопний, плечовий суглоб. Сутужніше визначається гемартроз тазостегнового суглоба через його глибоке положення в товщі сідничних м'язів. Гемартроз супроводжується вторинним ексудатом і досить повільно розсмоктується в деяких випадках, залишаючи після себе стійкі фіброзні відкладення, які при відповідному нахилі сприяють виникненню вторинних артритичних змін.
Ушкодження суглобів і гемартрози виникають в результаті безпосередньо діючої сили ззовні.
Розтягання капсулярно-зв'язувального апарату. Розтягання виникають під впливом різких активних рухів, які за силою й за напрямком переважають нормальний розмах рухів даного суглоба. При цьому надриваються або розриваються зв'язування, що зміцнюють суглоб. Це супроводжується крововиливом у м'які тканини і частковим надривом або розривом м'язових волокон. При більш різких напружених рухах, що не відповідають стійкості й анатомічним можливостям даного суглоба, спостерігається розтягання й розрив зв'язувань.
У плечовому й тазостегновому суглобах розтягання зустрічаються рідко – при надмірних рухах у цих суглобах скоріше відбувається вивих.
Ушкодження суглобної капсули та зв'язувань плечового суглоба спостерігається при падінні на відведену й розігнуту руку, висі на одній руці й різкому раптовому русі плеча, близькому до крайніх границь рухливості в суглобі. Для клінічної картини характерні різкий біль в момент травми й при рухах, припухлість і крововилив в області суглоба; рухи обмежені внаслідок різкого болю.
Ушкодження зв'язувального апарату ліктьового суглоба може бути у вигляді надриву або розриву колатеральних зв'язувань, розтяганні або надриву капсули суглоба й м'язових волокон з великим крововиливом у порожнину суглоба й периартикулярні тканини. Клінічна картина включає великий набряк і синець в області суглоба, біль при пальпації в області розтягання (травми), а також обмеження рухів.
При ушкодженні променезап’ястного суглоба діагноз розтягання варто ставити з обережністю після виключення ушкоджень кісток, суглобів, суглобного хряща зап'ястя та зв'язково-капсульних структур. Для клінічної картини характерні гематома, біль, обмеження пасивних й активних рухів.
Розтягання зв'язувань і суглобних сумок суглобів кисті характеризується болем і припухлістю суглоба, навколосуглобними крововиливами й порушеннями функцій суглоба.
При ушкодженні п'яткового (ахілова) сухожилля (гомілковостопний суглоб) з'являються гострий біль і неможливість підошовного згинання стопи. У тканині сухожилля при пальпації відчувається проміжок (розрив).
Вивих – повний і стійкий зсув суглобних поверхонь кісток із втратою зіткнення в області з'єднання. Вивихнутою вважають дистальну частину кінцівки (виключення: вивих акроміального кінця ключиці, вивихи тіл хребців). У більшості випадків вивихи виникають внаслідок непрямої травми (падіння з упором на зігнуту або розігнуту кінцівку), а також внаслідок надмірного раптового скорочення м'язів (наприклад, при метанні списа, диска, штовханні ядра та ін.). Розрізняють повні вивихи й підвивихи, а також вивихи травматичні й вивихи звичні.
 
Тема 5. Черепно-мозкова травма й закриті ушкодження хребта. Ушкодження грудної клітки й черевної порожнини (самостійна робота студентів – 12 год)
 
Черепно-мозкова травма (ЧМТ) : механізми ушкоджень, класифікація ЧМТ, клінічна симптоматика ЧМТ. Закриті ушкодження хребта: механізми ушкоджень, види ушкоджень хребців, клінічні ознаки ушкоджень різних відділів хребта. Ушкодження грудної клітки: клінічна картина переломів ребер і грудини, ускладнення при ушкодженні грудної клітки. Ушкодження черевної порожнини: види ушкоджень, особливості клінічної картини.
Література [1, 2, 6, ]
Черепно-мозкова травма. Питома вага черепно-мозкових травм серед інших видів травматичних ушкоджень є надзвичайно високою. Летальність при важкій черепно-мозковій травмі за різними статистичними даними складає від 41 до 65%. При значній силі удару (наприклад, боксі, кікбоксингу, футболі та ін.), яка впливає на обмежену ділянку черепа, у різних його відділах виникають різні прискорення, що може призвести й до переломів кісток черепа (рис. 1, 2).
 
Рисунок 1. Наслідки удару з прискоренням – зміна градієнта внутрічерепного тиску
 
Рисунок 2. Наслідки різкого закидання голови (удар у підборіддя, механізм хлистового удару) : а – сповільнення руху мозку стосовно прискореного руху черепної коробки; б – у цьому випадку можливий розрив вен моста мозку, що призводить до субдуральної гематоми
 
Закрита травма головного мозку – ушкодження, яке нанесено через м'які тканини й кістки черепа. Закрита травма мозку може сполучатися із закритим ушкодженням кісток черепа (закрита ЧМТ) або з пораненням м'яких тканин черепа без перелому його кісток. У всіх цих випадках зберігається замкнутість внутрішньочерепної порожнини. Цим, з одного боку, обмежується якоюсь мірою можливість інфікування оболонок і мозку, а з іншого боку – при підвищенні внутрішньочерепного тиску погіршується стан ушкодженого мозку.
Відкриті черепно-мозкові травми (поранення) у свою чергу підрозділяються на непроникаючі, при яких зберігається цілість твердої мозкової оболонки, що перешкоджає первинному або вторинному інфікуванню лікворних просторів і мозкової тканини, і проникаючі, коли є ушкодження твердої мозкової оболонки та створюються умови для розвитку гнійного менінгіту, менінгоенцефаліту або абсцесу головного мозку.
Дві основні умови визначають особливості ушкодження внутрішньочерепного вмісту: характер впливу агента, що травмує, і складність внутрішньочерепної топографії.
Стовбурний компонент особливо чітко проявляється при важкій ЧМТ. При цьому значна роль в розвитку коматозного стану приділяється ретикулярній формації середнього мозку. Значний ступінь інтрацеребральних зсувів може викликати порушення мозкових артерій і призвести до інтрацеребральної гематоми. У випадках тимчасової локальної деформації черепа в зоні прилягаючих відділів мозку розвивається спочатку підвищення, а потім деяке зниження тиску і тим самим можуть створитися умови для утворення епідуральної або внутрішньомозкової гематоми. У випадках зсуву мозку в порожнині черепа розвивається позитивний тиск у зоні травми й негативний в протилежній зоні. Таким чином, можуть виникнути умови для утворення субдуральної або центральної внутрішньомозкової гематоми в області, протилежній травмі. Крововиливи, що виникають при ЧМТ, обумовлюються розривами внутрішньочерепних судин і діапедичними факторами.
Клінічна симптоматика закритої ЧМТ у гострому періоді надзвичайно складна. Вона характеризується наявністю декількох груп симптомів, до яких входять розлад свідомості, оболонкові та стовбурні симптоми, ознаки осередкової поразки півкуль великого мозку, симптоми поразки корінців черепних нервів.
Тільки при урахуванні всіх груп ознак, особливостей їхніх комбінацій, ступеня виразності симптомів, а також анамнестичних даних про механізм травми та місце діючої сили можливе встановлення правильного діагнозу.
Зі згаданих вище груп симптомів перші три дають уявлення про ступінь загальної поразки мозку і тому є основними, які характеризують тяжкість ЧМТ та її прогноз. Дві останні групи є ознаками переважно місцевої поразки. Оцінка загальномозкових порушень і, особливо, їх динаміка при ЧМТ мають велике значення в діагностиці, виборі основних лікувальних заходів, а також у встановленні прогнозу.
У першу чергу вимагає оцінки ступінь порушення свідомості у потерпілого. Спостерігаються різного ступеня порушення свідомості: від короткочасного повного або часткового вимикання свідомості з наступним оглушенням різної тривалості до важкого коматозного стану. Важливою є також динаміка порушень свідомості, що характеризує перебіг патологічного процесу. Сприятливою є короткочасна втрата свідомості, яка буває настільки короткою, що часто спортсменом не враховується. Частіше нетривале вимикання свідомості змінюється оглушенням різного ступеня. При більш важкому ступені оглушення спортсмен малоконтактний, сонливий, не відповідає на питання, але виконує деякі прості завдання (наприклад, цей стан частіше буває при нокауті боксера). У випадку несприятливого перебігу процесу, наприклад, при формуванні внутрішньочерепних гематом, нерідко тимчасове поліпшення свідомості змінюється поглибленням патологічної сонливості аж до повторної повної втрати свідомості.
Основним симптомом при ЧМТ є головний біль, який частіше має дифузійний характер. Ступінь його виразності та тривалість залежить насамперед від тяжкості травми. У ряді випадків тяжкий головний біль сполучається з болем в очних яблуках, світлобоязливістю, загальною гіперестезією, що, очевидно, є наслідком подразнення оболонок мозку продуктами розпаду крові, яка вилилася в підоболонкові області. Особливо тяжкий головний біль той, який пов'язаний з лікворною гіпотензією.
Обґрунтуванням клінічного діагнозу струсу головного мозку в гострому періоді можуть служити також наступні симптоми: ретроградна амнезія тільки на події, які безпосередньо були до травми, і антероградна амнезія тільки на вузький період подій після травми; однократна блювота, звичайно після травми; асиметрія мімічної мускулатури обличчя й лабільна негруба асиметрія сухожильних і шкірних рефлексів, що звичайно зникає протягом перших 7 діб після травми.
Спортивна працездатність після перенесеної ЧМТ залежить від важкості наслідків, які зберігаються, і специфіки виду спорту.
Для попередження спортивних травм і ушкоджень в області голови розроблені деякі допоміжні засоби (наприклад, захисні маски на обличчя і пристосування для захисту рота, шоломи, навушники із вкладишем для профілактики гематоми, еластичне покриття рингу та ін.).
Закриті ушкодження хребта. Ушкодження тіл хребців частіше виникають при непрямому механізмі травми: осьове навантаження на хребет (рис. 3), різке або надмірне згинання його або (рідше) розгинання. Іноді можуть сполучатися два або навіть три типи навантаження. Наприклад, при так званому хлистовому механізмі травми сполучаються різке згинання й розгинання шийного відділу хребта (наприклад, удар у щелепу в боксі, а при стрибках з вишки – удар головою об поверхню води) (рис. 4).
 
Рисунок 3. Ушкодження тіл хребців: а – осьовий напрямок навантаження на елементи хребта важкоатлета; б – збільшення осьового навантаження на елементи поперекового відділу хребта в момент відштовхування (б1), флексіонно-екстензіонна деформація грудопоперекового відділу хребта в момент переходу через планку (б2) і ударні навантаження на передній відділ хребта при стрибках у довжину в момент приземлення (б3)
Найчастіше ушкоджуються хребці в зоні переходу однієї фізіологічної кривизни в іншу, тобто нижні шийні та верхні грудні, нижні грудні та верхні поперекові хребці. Вивихи частіше зустрічаються в шийному відділі, у грудному і поперековому – переломи та переломовивихи.
 
 Рисунок 4. Наслідки гіперфлексії (а) й гіперекстензії (б) в шийному відділі хребта
 
Ушкодження тіл хребців підрозділяють на дві великі групи: стабільні й нестабільні ушкодження.
Нестабільними називають такі ушкодження, при яких є тенденція до зсуву хребців, що спостерігається, коли зруйнований задній зв'язковий комплекс (міжостисті, надостисті, жовті зв'язування й міжхребцеві суглоби). Задній зв'язковий комплекс виявляється ушкодженим при вивихах і при переломовивихах хребців при клиноподібній компресії більш ніж на половину висоти тіла хребця. До нестабільного належить і так званий флексійно-ротаційний перелом (рис. 5).
Найбільш часті переломи хребців – клиноподібна компресія та відрив передньоверхнього або передньонижнього кута – належать до стабільних переломів (рис. 6).
 
Рисунок 5. Нестабільні переломи: а – переломовивих; б – перелом із компресією переднього відділу більш ніж на половину висоти тіла хребця; в – «вибуховий» перелом
 
Рисунок 6. Стабільні переломи тіл хребців: а – переломи з клиноподібною компресією; б – відрив передньоверхнього кута тіла хребця
 
Клінічні ознаки при переломах шийних хребців: змушене положення голови, напруга шийних м'язів, різкі болі при рухах голови.
У діагностиці переломів шийних хребців основна роль приділяється рентгенологічному дослідженню, для І-ІІ шийних хребців – обов'язково через широко відкритий рот; важливе значення має і томографічний метод.
Переломи грудних і поперекових хребців найчастіше відбуваються в нижньогрудному і верхньопоперековому відділах, там, де менш рухливий відділ переходить у більш рухливий. Найчастіше виникають компресійні переломи тіл хребців з їхньою клиноподібною деформацією, тобто зменшенням висоти тіла в передньому відділі. Розрізняють три ступені компресії: І ступінь – крайові переломи тіла хребця без компресії або компресія зі зниженням висоти тіла хребця до однієї третини; ІІ ступінь – зі зниженням висоти тіла хребця наполовину; ІІІ ступінь – зі зниженням висоти тіла хребця більш ніж наполовину. Переломи ІІ й ІІІ ступеня можуть сполучатися з ушкодженням міжхребцевого диска.
У ранній термін після травми характерний біль в ушкодженому відділі хребта (він може бути локальним або носити корінцевий характер), локальна хворобливість при пальпації остистих відростків, напруга паравертебральних м'язів, зміни фізіологічної кривизни хребта (згладженість поперекового лордозу або посилений грудний кіфоз), збільшення міжостистих проміжків на рівні ушкодження. Постійним симптомом ушкодження хребта є посилення болю у спині при підніманні прямих ніг з положення лежачи на спині.
При переломі поперечних відростків поперекових хребців спостерігається симптом «прилиплої п'яти» і псоас-симптом (різкий біль у поперековій області при насильницькому розгинанні зігнутої в тазостегновому суглобі кінцівки).
При всіх переломах грубе осьове навантаження на хребет і визначення обсягу руху, особливо у вертикальному положенні потерпілого, неприпустимі.
Остаточний діагноз встановлюють при рентгенологічному дослідженні.
Типові наслідки нераціонального фізичного навантаження в області хребта, обумовлені особливостями видів спорту та методикою тренування, зустрічаються у гімнастів, гребців, стрибунів у воду, акробатів і гірськолижників, а також спортсменів інтенсивного силового тренування (важка атлетика).
Характер і строки лікування залежать від форми, локалізації та ступеня ушкодження хребта, причому варто дотримуватися основних принципів: раннього усунення зсуву, надійної фіксації та функціонального лікування.
Ушкодження грудної клітки діляться на два види: а) закриті травми грудної клітки без ушкодження та з ушкодженням внутрішніх органів; б) поранення непроникаючі, що ушкоджують тільки грудну стінку, і проникаючі у грудну порожнину. Серед спортивних ушкоджень грудної клітки найбільш часті забиті місця та переломи окремих ребер від удару, падіння або зіткнення. Ці травми зустрічаються переважно в таких видах спорту, як боротьба, вело- і мотоспорт, верхова їзда, санний спорт, швидкісний спуск на лижах, футбол.
Забиті місця грудної клітки можуть обмежуватися ушкодженням м'яких тканин грудної стінки – шкіри, підшкірної клітковини, м'язів, що проявляється хворобливою припухлістю. Хворобливість підсилюється при тиску на забиту зону, русі, а також глибокому вдиху внаслідок крововиливу в міжреберні м'язи.
Переломи ребер підрозділяються на одиночні й множинні. Одиночні переломи ребер викликають патофізіологічні порушення, головним чином, дихальної функції. Множинні переломи ребер можуть призводити до важких розладів подиху. Частіше спостерігаються переломи ребер від IV до VII як менш захищених. Верхні ребра покриті товстим шаром м'язів і кістками плечового поясу, а нижні мають більшу еластичність завдяки значній довжині їхньої хрящової частини. При прямому механізмі ушкодження на ділянці травмування механічною силою ребро або кілька ребер прогинаються усередину – убік грудної порожнини. При цьому часто спостерігаються розрив плеври та ушкодження легенів. При непрямому механізмі ушкодження ребер грудна клітка деформується уся, а ребра ушкоджуються із двох сторін від прямого впливу сили. При такому впливі на грудну клітку відбуваються множинні переломи ребер.
Переломи грудини можливі як при прямій травмі, так і при непрямій – внаслідок розтягання м'язів (наприклад, у гімнастиці). Ці переломи відносять до ушкоджень від неправильного навантаження в області грудинно-реберного зчленування. У всіх випадках мова йде про тендопатії (у місці прикріплення) в початкових відділах м'язів грудної клітки й живота. Причиною цих тендопатій є перевищення індивідуально припустимого фізичного навантаження на початку тренувань (наприклад, у гімнастиці, при піднятті штанги). Різкий рух тулубом також може викликати подібне ушкодження (наприклад, при швидкісному спуску на лижах, у тенісі). Клінічний перебіг і тяжкість травми залежать від того, чи є вона ізольованим або сполученим ушкодженням. З клінічних ознак ізольованих закритих ушкоджень відзначають біль в місці ушкодження, виражені розлади подиху і серцевої діяльності, нерідко розвивається картина шоку.
Діагноз закритих ізольованих ушкоджень грудної клітки може бути поставлений тільки після всебічного клінічного обстеження, що виключає ушкодження внутрішніх органів, і рентгенологічного підтвердження. Головне його завдання – з'ясувати стан ребер, грудини та хребта, виключити або встановити ушкодження внутрішніх органів.
Ушкодження черевної порожнини. Закриті ушкодження черевної порожнини виникають в результаті впливу так званої тупої травми (удар у живіт, падіння, здавлення тулуба). Характер і тяжкість закритої травми черевної порожнини пов'язані з силою удару. При цьому ушкодження можуть обмежуватися тільки черевною стінкою (розрив м'язів, апоневрозу, кровоносних судин) або захопити органи черевної порожнини й зачеревного простору.
Клінічна картина має наступні особливості. При закритих ушкодженнях дефекту шкіри черевної стінки немає. У випадках ушкодження порожніх органів із влученням їхнього вмісту у вільну черевну порожнину виникає болючий синдром, напруга м'язів черевної стінки та позитивні симптоми подразнення очеревини (наявність внутрішньочеревної кровотечі може нівелювати болючий синдром). При розривах селезінки часто виникає внутрішньочеревна кровотеча, що проявляється слабкістю, блідістю шкірних покривів, тахікардією, зниженням артеріального тиску, напругою м'язів черевної стінки.
Ушкодження черевної стінки проявляються локалізованим болем, напругою м'язів черевного преса. Наведений симптомокомплекс при значних забитих місцях черевної стінки іноді симулює ушкодження внутрішніх органів. Відсутність спраги, частішання пульсу, падіння артеріального тиску, сухості язика й наявність перистальтики при відсутності симптомів подразнення очеревини дозволяють при систематичному спостереженні виключити ушкодження внутрішніх органів живота.
Особливе місце займають зачеревні ушкодження, що супроводжуються масивними крововиливами в зачеревний простір. Клінічна картина зачеревної гематоми відповідає клінічному прояву ушкоджень органів черевної порожнини.
Комп'ютерна томографія – найбільш інформативний метод для діагностики ушкоджень черевної порожнини. Дуже інформативна також екстрена лапароскопія, що уточнює локалізацію та характер ушкодження. При збереженні сумнівів щодо ушкодження органів черевної порожнини показана діагностична лапаротомія.
 
Тема 6. Захворювання опорно-рухового апарату (захворювання м’язового та сухожильно-зв'язувального апарату) (самостійна робота студентів – 12 год)
 
Захворювання м’язового апарату: міофасціальний болючий синдром, фіброміалгія, м'язова перенапруга. Захворювання сухожильно-зв'язувального апарату: тендоперіостопатія, паратеноніт, тендовагініт, тендініт.
Література [1-3, 7, 8, 13]
Міофасціальний болючий синдром досить точно вказує на локалізацію патологічного вогнища (м'яз або його фасція) і виявляє наявність у ньому трігерних крапок.
Міофасціальна трігерна крапка (ТК) являє собою гіперподразнену область в ущільненому або тугому тяжі кістякової мускулатури та локалізовану в м'язовій тканині й/або в її фасції. При натисканні ця крапка хвороблива й може відображати в певні ділянки тіла біль і вегетативні прояви. Розрізняють активні й латентні ТК:
• активні ТК викликають при пальпації або рухах болючі відчуття;
• латентні ТК не викликають біль, але можуть бути причиною обмеженості рухів і слабкості ураженого м'яза. Латентна ТК може зберігатися протягом багатьох років після травми, періодично викликаючи гострі напади болю при незначному перерозтягненні, перевантаженні або переохолодженні м'яза.
У нормі м'язи не містять ТК, у них немає ущільнених тяжів, вони не хворобливі при пальпації, не дають судорожних реакцій і не відображають біль при натисканні.
Для діагностування активної ТК необхідно з'ясувати наступне:
• історію виникнення болю – чи з'явився він раптово після надмірного фізичного навантаження або біль поступово посилювався при щоденному фізичному навантаженні;
• характер розподілу болю, відображеного від міофасціальних ТК;
• наявність слабкості ураженого м'яза й ступеня обмеженості руху, що вимагає його розтягання;
• наявність щільного тяжа при пальпації в ураженому м'язі;
• наявність гострої, локальної хворобливості при натисканні пальцем на ущільнені м'язові волокна;
• наявність локальної судорожної відповіді, викликаної «щипковою» пальпацією або проколюванням голкою хворобливої крапки;
• усування симптомів при спеціальному лікуванні уражених м'язів.
При диференціальній діагностиці виділяють три основні категорії захворювань кістякової мускулатури, які мають подібні прояви із синдромом міофасціальних ТК. До них відносяться міопатії, артрити та локальні запалення тканин кістякової мускулатури (тендиніт, бурсіт).
Для міопатій характерною є хвороблива слабкість проксимальних м'язів. При міофасціальних ТК пацієнти скаржаться в основному на біль. Біль, відображений від міофасціальних ТК у суглоби, може імітувати біль при остеоартриті.
Оскільки міофасціальні ТК відображають біль і хворобливість в області, де розташовані зв'язування й суглобні сумки, їх часто помилково відносять до проявів тендиніту або бурсіту. Відмітною ознакою останніх є локальні ознаки запалення.
Фіброміалгія. Синдром фіброміалгії – складний хронічний стан, що проявляється надзначним болем, утомою та іншими різноманітними клінічними ознаками. Оскільки фіброміалгія не характеризується зовні значимими ознаками, її іноді називають невидимою нездатністю або загальною дратівливістю.
Для діагностики фіброміалгії можна використовувати критерії, які розроблені Американською колегією ревматологів: 1) в анамнезі – біль і відчуття утоми в м'язах, що тривають більше 3 місяців; 2) біль у правій та лівій половинах тулуба; 3) біль при пальпації принаймні в 11 з наступних крапок (кожну сторону вважати окремо) :
- у місці прикріплення потиличних м'язів;
- у місці прикріплення надостного м'яза вище ості лопатки;
- у середній частині верхнього краю трапецієподібного м'яза;
- у місці II реберно-хрящового зчленування;
- на 2 см дистальніше від латерального надмищелку плеча;
- у верхньому зовнішньому квадранті сідниці по передньому краю м'яза;
- кзаду від виступу великого вертіла;
- в області колінного суглоба, трохи проксимальніше від нього.
Додатковими симптомами й типовими ознаками можуть бути також залежність клінічних проявів від кліматичних умов, порушення сну, підвищена стомлюваність, головний біль, синдром роздратованої кишки та суб'єктивне відчуття набряклості, оніміння м'язів. Виразність симптоматики може змінюватися залежно від рівня психоемоційних ситуацій (передстартовий стан, стрес та ін.).
Лікування полягає в необхідності розробки індивідуальних програм тренувань; при болючих відчуттях – призначають медикаментозне лікування, елементи мануальної терапії (розтягання м'язів), фізичні вправи, спрямовані на релаксацію м'язів (у залі й у басейні), масаж (крапковий і сегментарно-рефлекторний).
М'язова перенапруга. Гострий м'язовий або нервово-м'язовий спазм виникає в момент швидкого різкого руху. Раптово виникає судорожне скорочення окремих м'язових пучків, що супроводжується гострим локальним болем. Скорочення поступово слабшає, біль з гострого переходить у тупий, знову загострюючись при спробах зробити рух (біг, стрибки та ін.). Розслаблення скороченого м'яза утруднене або неможливо. При систематичних перенапругах м'язовий спазм може повторюватися багаторазово.
При розвитку м'язового спазму тренування або участь у змаганнях варто припинити. Профілактика полягає в правильному проведенні тренувань, виключенні перевантажень, перевтоми, переохолодження окремих груп м'язів, використанні повноцінної розминки й терапевтичних заходів, що забезпечують прискорення відновлювальних процесів у м'язах після тренувань, повноцінному харчуванні та ін.
Міалгія – наслідок як однократних, так і систематичних перенапруг. Вона характеризується болями в окремих групах м'язів та локалізується в м'язах, що несуть основне навантаження при тому або іншому виді спорту. Сприяють розвитку міалгій стислість інтервалів між тренуваннями, відсутність засобів, що сприяють ліквідації стомлення, сполучення перенапруги з охолодженням.
Міофіброз – дегенеративний процес, що хронічно протікає, властивий м'язовій тканині, що характеризується переродженням окремих міофібріл. У м'язах при цьому знижується еластичність, утруднені активне розслаблення й обмеження рухів у суглобах кінцівок. Міофіброз нерідко ускладнюється надривами й розривами м'язів.
Невроміозити являють собою сполучені захворювання м'язів та периферичних нервів і характеризуються хронічним перебігом з періодичним загостренням. У м'язовій тканині розвиваються дистрофічні процеси. Найчастіше невроміозити у спортсменів розвиваються при сполученні тривалих фізичних перенапруг з охолодженням. Виділяють умовно три стадії захворювання. У першій стадії відзначається підвищена стомлюваність і важкість в кінцівках. У другій стадії з'являються мимовільні болі, біль при рухах і хворобливість м'язів при пальпації. У цей період у м'язах і періневрії починають розвиватися дистрофічні зміни. У третій стадії всі симптоми різко виражені, м'язи стають в'ялими, гіпотрофічними.
Оссіфікуючий міозит – часткове окостеніння м'яза на місці крововиливу, що розвився після ушкодження. Крововилив може бути обмежений невеликою ділянкою тканин, або кров, що вилилася, просочує м'язи травмованої області й сполучні прошарки між пучками м'язових волокон. Обмежена травматична оссіфікація м'язів виявляється не раніше 3-4 тиж. після ушкодження й може досягати свого повного розвитку протягом 2-х місяців або пізніше.
При перших ознаках або навіть припущеннях про розвиток цього захворювання тренування повинні бути негайно припинені. Необхідний спокій кінцівки протягом 2-3 тижнів, фізіотерапевтичні процедури й ЛФК.
Захворювання сухожильно-зв'язувального апарату. До основних захворювань сухожильно-зв'язувального апарату у спортсменів варто віднести наступні.
Тендоперіостеопатія. Виникає як результат перенапруги місць уплітання сухожильних волокон в окістя або кістку. У цьому випадку розвивається процес місцевого порушення мікроциркуляції і як наслідок – порушення окислювально-відновних реакцій, метаболізму тканин, утворення патологічних тканин зі зниженими функціональними можливостями. За локалізацією патологічного процесу виділяють: а) тендоперіостопатії верхнього і нижнього полюсів надколінка; б) п'яткового бугра; в) надмищелків плечової кістки; г) лонного зчленування; д) сідничного бугра; е) великого і малого вертілів стегнової кістки. Тендоперіостопатії можуть протікати з порушенням і без порушення функції суглоба.
Паратеноніт – захворювання сухожильної піхви, що розвивається в результаті незначних, але багаторазово повторюваних мікротравм або перенапруги паратенона. Найчастіше у спортсменів спостерігається поразка п'яткового сухожилля, сухожиль стопи, рідше – сухожилля довгої голівки двоголового м'яза плеча.
Тендовагініт – захворювання сухожильних піхв. При тривалих тренувальних навантаженнях відбувається травматизація синовіальних оболонок, що вистилають внутрішню поверхню сухожильних піхв, і поява в них мікрокрововиливів, а надалі – набряку й асептичного запалення. При цьому сухожилля здавлюється, різко утрудняється його переміщення стосовно піхви.
Гострий тендовагініт може протікати як крепитуючий, часто сполучається із крепитуючим паратенонітом. Хронічні тендовагініти можуть здобувати стенозуючий характер.
Тендиніт – захворювання сухожилля внаслідок тривалої хронічної перенапруги, що супроводжується розвитком дегенеративних змін і надривами в ньому. При тендиніті різко знижується міцність сухожилля й виникає небезпека його надривів та розривів.
Ефективними профілактичними заходами для попередження цих захворювань є спільний лікарсько-педагогічний контроль, регулярні огляди спортсменів до і після тренувальних занять або виступів на змаганнях, огляд місць тренувань, дотримання поступовості підвищення фізичних навантажень і регулярності тренувальних занять, звільнення від тренувань і змагань спортсменів, що перебувають у хворобливому стані.
 
Тема 7. Захворювання опорно-рухового апарату (захворювання окістя, суглобів та хребта) (самостійна робота студентів – 12 год)
 
Захворювання окістя: періостози перенапруги, періостити. Захворювання суглобів верхніх та нижніх кінцівок. Захворювання хребта: спондилоліз, спондилоартропатія, остеохондроз хребта (дегенеративно-дистрофічний процес хребта), вертебральні синдроми.
Література [1, 2, 13]
Захворювання окістя. До основних захворювань окістя варто віднести періостози перенапруги й періостити.
Періостози перенапруги – підгостре або асептичне хронічне запалення окістя із частковим залученням у процес кортикального шару кістки в місцях прикріплення до неї м'язів, сухожиль і зв'язувань. Періостози розвиваються під впливом систематично повторюваних різких, чинених з великою силою й граничних за обсягом рухів. При цьому виникають надриви й розриви окремих колагенових волокон, а також мікрокрововиливи в окістя та у прилягаючу до нього зону кортикального шару кістки. Суть патологічного процесу полягає в розвитку асептичного запалення в місцях прикріплення м'язів. Якщо тренування триває, запальні зміни поширюються на окістя, що прилягає до місця прикріплення м'язів, і захворювання здобуває хронічний перебіг.
Основна ознака періостозу – короткочасні болі певної локалізації, що виникають у момент виконання надмірних рухів. При багаторазовому повторенні рухів біль може ставати менш інтенсивним, а в ході наступного тренування – зникати. Незначна хворобливість виявляється не тільки при різких рухах і при рухах з опором (рука лікаря), але й при натисканні в місцях прикріплення сухожиль і власне м'язів.
Найбільш часто періостози перенапруги спостерігаються на гомілковій кістці; рентгенологічно виявляються періостальні нашарування.
Періостити у спортсменів можуть також з'явитися внаслідок багаторазових впливів, які травмують окістя та обумовлені технікою спортивних рухів. Вони особливо легко формуються в тих ділянках опорно-рухового апарату, де відсутній або мало виражений м'язовий покрив і недостатній шар підшкірної клітковини. Такими ділянками є передньовнутрішня поверхня великогомілкової кістки, зовнішня поверхня грудини, тильна поверхня кисті та стопи й підошовна поверхня п'яткової кістки.
Повторні забиті місця передньої поверхні гомілки відбуваються найчастіше при ударах об перешкоду при бар'єрному бігу, об гімнастичні снаряди (поперечина, колода та ін.), в ігрових видах спорту (футбол, гандбол, баскетбол та ін.). Забиті місця грудини відзначаються в момент узяття грифа штанги на груди й, рідше, при гімнастичних вправах на поперечині. Багаторазові забиті місця тильної поверхні кисті характерні для фехтування й боксу; забиті місця п'яти типові при стрибках у довжину, потрійному стрибку.
Травматичний періостит може спостерігатися також в області остистих відростків поперекових хребців у стрибунів у воду, у гімнастів, штангістів і борців. Ці періостити є наслідком різких перерозгинань тулуба й шийного відділу хребта, при виконанні «моста» (боротьба), акробатичних вправ (гімнастика, акробатика, стрибки у воду). Остисті відростки при цьому русі компремують один одного і тим самим травмують покриваюче їхнє окістя. Надалі розвивається періостит.
Медикаментозне і фізіотерапевтичне лікування без припинення тренувальних навантажень призводить лише до тимчасового незначного поліпшення з наступним загостренням та обумовлює перехід у хронічну форму. Тренування й виступи на змаганнях при цих захворюваннях повинні бути заборонені.
З метою профілактики періостозів перенапруги й періоститів, крім загальнопрофілактичних заходів, необхідно проводити й специфічну профілактику: варто одягати захисні щитки на гомілки (ігрові види спорту, наприклад, футбол) ; необхідне взуття з досить товстою підошвою, що амортизує поштовхи, а також еластичні устілки й спеціальні прокладки під п'яту (при заняттях стрибками, бігом і фехтуванням) ; при заняттях зі штангою необхідно носити спеціальний амортизатор – подушечки на область верхнього відділу грудини та ін.
Захворювання суглобів верхніх кінцівок.
Плечовий суглоб. Плечелопатковий періартрит (періартроз) – одне з найпоширеніших захворювань плечового суглобу. Він являє собою дегенеративно-дистрофічний процес із вторинним реактивним запаленням в навколосуглобних тканинах суглоба (синовіальних сумках, зв'язуваннях, сухожиллях та м'язах), а також у зв'язково-сухожильній ділянці суглобної капсули. Причиною звичайно є хронічна травма. У ряду пацієнтів виявляється етіопатогенетичний зв'язок з остеохондрозом шийного відділу хребта.
Синдром плече-кисть – своєрідна форма патології плечової області. Характерні різкі болі в області плеча в сполученні з яскраво вираженими вазомоторними й трофічними розладами. Швидко розвивається дифузійний остеопороз кісток кисті.
Артроз плечового суглоба як прояв первинного деформуючого остеоартрозу у спортсменів розвивається рідко. Частіше він виникає як пізніше ускладнення травми суглоба й періартикулярних тканин. Клінічно проявляється болями й крепітацією при русі, обмеженням функції суглоба.
Тендиніти «обертаючої манжети плеча» – найпоширеніша причина виникнення болю в плечі у легкоатлетів (штовхання ядра, метання списа), гімнастів, волейболістів. Манжету плеча становлять надостна, підостна, підлопаткова й малий круглий м'язи. До функціональної ланки «обертаючої манжети» відносяться також сухожилля довгої голівки двоголового м'яза плеча, акроміон, дзьобоподібно-акроміальне зв'язування й ключично-акроміальне зчленування. Основні три функції «обертальної манжети»: а) притиснення голівки плечової кістки; б) активне обертання плеча; в) динамічна стабільність плеча. Болючі відчуття можуть виникати у випадку, якщо статичний стабілізатор плечового суглоба не може підтримувати голівку плечової кістки й «обертальна манжета» змушена компенсувати її ексцентричним стиском, а також якщо підвищене м'язове навантаження веде до передчасної утоми, ексцентричних перевантажень і запалення. Надостний м'яз і сухожилля відіграють важливу роль у фіксації голівки під час приведення й, таким чином, є місцем найпоширеніших травм, пов'язаних з перенапругою. Невідповідність сили внутрішнього й зовнішнього обертання може призвести до тендиніту. Крім того, слабкість зовнішніх ротаторів під час «гальмування» плеча може призвести до стану утоми й ушкодження тканин, особливо сухожилля підостного м'язу.
Синдром стиснення (імпічмент) – це симптомокомплекс, описаний в 1972 р. Неєром. Основний симптом – біль у передній частині плеча, що іноді поширюється в дельтоподібну ямку й підсилюється за рахунок рухів, які спортсмен виконує на рівні плеча або вище. Функціональна дуга підйому плеча перебуває в передній, а не в бічній площині. Механічне стиснення (імпічмент) «обертальної манжети» стосовно передньої частини акроміону та дзьобоподібно-акроміального зв'язування можуть призвести до запалення й наступних розривів сухожиль «обертальної манжети». Неєр класифікував три стадії синдрому стиснення: I стадія – набряк і крововиливи в підакроміальну область; II стадія – ущільнення й фіброз підакроміальної синовіальної сумки; III стадія – розрив «обертальної манжети».
Синдром «хворобливого плеча» може виникати при ряді захворювань внутрішніх органів (стенокардії, холециститі, пухлині верхівки легені з розвитком синдрому Панкоста, зв'язаного зі стисненням плечового нервового сплетення й магістральних судин). При тривалому перебігу цих захворювань розвивається обмеження рухів у плечовому суглобі.
Ліктьовий суглоб. Бурсит – запалення ліктьової підшкірної сумки (серозний, гнійний). Серозний бурсит найчастіше пов'язаний з постійним фізичним навантаженням на суглоб. Клінічно характеризується округлою, не різко хворобливою флюктуючою пухлиною в області ліктьового відростка, рухи в суглобі можливі в повному обсязі.
Артрит може бути наслідком забитого місця суглоба, гемартрозу або ушкодження шкірних покривів цієї області з наступним інфікуванням. Суглоб звичайно перебуває в напівзігнутому положенні, спортсмен підтримує передпліччя здоровою рукою, суглоб збільшений в обсязі, контури його згладжені, місцева температура підвищена, рухи різко обмежені через болі.
Епікондиліт – захворювання суглоба, пов'язане з дистрофічними змінами сухожиль в області прикріплення м'язів передпліччя до латерального надмищелку плечової кістки. Характеризується завзятими болями, тривалістю перебігу, особливо при пізньому початку лікування.
Деформуючий артроз може мати дистрофічний характер, а також бути наслідком внутрішньосуглобних переломів, вивихів, захворювань суглоба запальної природи.
Променевозап'ястний суглоб. З дистрофічних захворювань променевозап'ястного суглоба найбільш численні параартикулярні поразки у вигляді періартритів, стенозуючих лігаментитів (I-VI каналів тильного зв'язування зап'ястя, долонного й поперечного зв'язувань зап'ястя), тендовагінітів, тендоперіоститів, паратенонитів, бурситів. До кістково-суглобних дистрофічних захворювань суглоба належать хвороба Прайзера (асептичний некроз човноподібної кістки), первинний (нетравматичний) деформуючий артроз. Всі ці захворювання виникають головним чином в результаті хронічної травматизації.
Тунельні синдроми.
Синдром ліктьового зап'ястного каналу. Кінцева галузь ліктьового нерва може бути ушкоджена при обмеженні в так званому ліктьовому каналі зап'ястя (каналі Гійона) в області горохоподібної кістки. Захворювання виявляється болями й парезом м'язів кисті, які іннервуються ліктьовим нервом. Найбільш часта причина захворювання в спорті – компресія, наприклад, вигнутими ручками руля велосипеду (велосипедний спорт).
Синдром зап'ястного каналу – обмеження серединного нерва в зап'ястному каналі. Зап'ястний канал обмежений з тильної й бічної сторін – кістками зап'ястя, з долонної сторони – поперечним зв'язуванням зап'ястя. Симптоматика обумовлена компресією серединного нерва в обмеженому просторі зап'ястного каналу при його вродженій вузькості або збільшенні обсягу м'яких тканин, що перебувають у ньому. Найчастіше симптоматика виникає в середньому пальці, скутість і розтирання в пальцях, оніміння в пальцях кисті. Необхідно також провести дослідження тактильної чутливості й дослідження м'язів піднесення великого пальця (гіпотрофія м'язів) і долонних м'язів (слабість), що здійснюють відведення великого пальця.
Захворювання суглобів нижніх кінцівок.
Тазостегновий суглоб. Бурсит викликає локальний біль і хворобливість над рожном, іноді іррадіює униз по бічній поверхні стегна. Він особливо хворобливий у положенні лежачи на хворому боці. Біль при седаліщно-сідничному бурситі локалізується в межах задньої поверхні верхньої третини стегна й підсилюється в положенні пацієнта сидячи.
Колінний суглоб. Суглобний випіт. Наявність рідини в порожнині суглоба може бути визначена по одному з трьох симптомів: випинання, флуктуація, постукування надколінка. Рідина в порожнині колінного суглоба спочатку визначається в поглибленні з внутрішньої сторони надколінка, а потім поширюється на супрапателярний заворот, формуючи типовий вид припухлості типу «сідла коня» над і за обидва боки від надколінка.
При визначенні захворювань суглобної сумки варто враховувати, що локалізована припухлість перед надколінком вказує на препателярний бурсит, локалізована припухлість відразу під надколінком, перед його сухожиллям, вказує на поверхневий інфрапателярний бурсит, а припухлість нижче суглобної щілини може спостерігатися при запаленні гусячої сумки.
Хондромаляція часто сполучається з нестабільністю надколінка й пателофеморальною дисплазією. Клінічно визначається за наступними ознаками: біль при спуску зі сходів й у положенні сидячи навпочіпках; крепітація й хворобливість при пальпації надколінка.
Хвороба Осгуд-Шлаттера клінічно визначається за хворобливістю й набряками в області бугристості великогомілкової кістки (спортсмени у віці до 15-16 років).
«Коліно стрибуна» – стан, що характеризується болючим синдромом в області колінного суглоба, звичайно в спортсменів у видах спорту, пов'язаних зі стрибками. При пальпації виявляється хворобливість нижнього краю надколінка й зв'язування надколінка.
Суглоби стопи. Хронічні болі в гомілковостопному суглобі звичайно пов'язані з надмірним фізичним перевантаженням і можуть бути обумовлені різними причинами: тендинітом переднього великогомілкового м'яза (локальна хворобливість, крепітація й біль при згинанні), стисненням у передньому відділі суглоба (за рахунок остеофітів), запаленням підошовної фасції (за рахунок надмірної пронації стопи), забитим місцем жирового тіла (постійно повторювані удари п'ятою, наприклад, при стрибках), тендинітом м’язів-розгинателів пальців (біль іррадіює у дорсальну область середньої частини стопи), розтяганням плюсно-преплюсневого суглоба (у випадку нестабільності стопи).
Тунельні синдроми. Синдром тарсального тунелю виникає в результаті защемлення великогомілкового нерва в тунелі за внутрішньою щиколоткою, де нерв обгинає її позаду. Це результат травми стопи або надмірного її перевантаження, пов'язаної з гіперпронацією. Клінічна симптоматика: біль, що проникає у звід стопи, п'яткову область і пальці, а також гострі поколювання й оніміння підошви стопи, які підсилюються при тривалому стоянні, ходьбі та бігу.
Захворювання хребта. Спондилоліз – ущелина міжсуглобної частини дужки хребця. Походження спондилоліза може бути вроджене – ущелина в області перешийка дужки хребця виникає в результаті не злиття двох ядер окостеніння, з яких утворюється одна з половинок дужки хребця.
Придбаний спондилоліз утворюється або в результаті трофостатичних змін, що виникають під впливом підсумовування мікротравм і локалізується в місці дії перехресних сил навантаження, або в результаті травми в місці дії сили, що травмує.
Найчастіше спондилоліз зустрічається з одного боку, у поперековому відділі (рідше в шийному відділі) хребта й протікає в більшості випадків безсимптомно.
Діагностика спондилоліза включає визначення хворобливості, що локалізується в поперековій або попереково-крижовій області, що з'являється спонтанно й підсилюється при сидінні або пересуванні. Для цього захворювання характерно більш горизонтальне положення хрестця, обумовлене дією навколохребцевих м'язів поперекового відділу, що виявляється рентгенологічним дослідженням, і збільшення поперекового лордозу, як прояв компенсації горизонтального положення хрестця.
Спондилоартропатія – група запальних захворювань сполучної тканини, що розвивається в генетично схильних осіб і має наявність в клінічній картині поразок хребта і периферичних суглобів. Класифікаційні критерії цих захворювань: біль в спині з поступовим розвитком цього симптому, ранкова скутість, синовіт (асиметричний артрит з переважною поразкою нижніх кінцівок), запальні захворювання кишечнику, уретрит, гостра діарея (епізоди діареї протягом одного місяця до розвитку артриту).
Остеохондроз хребта – дегенеративно-дистрофічний процес хребта (ДДПХ) – захворювання, що характеризується розвитком дегенеративної поразки хряща міжхребцевого диска й реактивних змін з боку суміжних тіл хребців і навколишніх тканин (рис. 7).
Кожен другий спортсмен відчуває характерні болі в спині (дорсалгія) або шиї (цервікалгія). Факторами ризику цього захворювання є спортивна травма, аномалії хребта (люмбалізація, сакралізація, асиметричне розташування суглобних щілин міжхребцевих суглобів, уроджена вузькість хребетного каналу) і фізична перенапруга.
 
Рисунок 7. Дегенерація міжхребцевого диска:
а – рання дегенерація: 1 – корінець, 2 – пульпозне ядро, 3 – диск, 4 – переднє поздовжнє зв'язування, 5 – заднє поздовжнє зв'язування, 6 – жовте зв'язування, 7 – сумка міжхребцевого суглоба; б – пізня дегенерація зі здуттям диска: 1 – здавлена суглобна сумка, 2 – здавлений диск, 3 – остеофіт, 4 – здавлений корінець
Клінічна картина цервікальних вертебральних синдромів характеризується скаргами на болі, парестезіями, явищами дискомфорту, що локалізуються в шийному відділі хребта (цервікалгія). Виразність болю звичайно нерізка, тривалість загострення – від 1 до 2 тижней. З'являються обмежена або розповсюджена міофіксація, підвищення м'язового тонусу. Інший синдром – цервікаго (шийний простріл) : скарги на гострі болі в шийному відділі, що позбавляють можливості зробити рух у ньому, на змушене положення голови й плечового пояса. Загострення починається раптово, звичайно в момент здійснення руху. Тривалість рецидиву до 10 днів. Характерні змушене положення голови й плечового пояса, різке обмеження рухів як у шийно-грудному відділі, так і в області плечового суглоба, а також розповсюдження шийно-грудної міофіксації.
Торакальні вертебральні синдроми. При дорсалгії характерні нерізко виражені болі в ураженому відділі хребта й різні явища дискомфорту. Загострення починається непомітно й триває до 2-3 тижней. Вертебральні деформації й м'язова напруга виражені незначно.
Дорсаго (грудний простріл) викликає гострі, сильні болі в ураженому відділі й різке обмеження рухів. Загострення починається раптово, у момент руху, його тривалість становить до 2 тижнів. Визначається розповсюджена міофіксація або шийно-грудна, або попереково-грудна. Вертебральні деформації й м'язова напруга різко виражені.
Люмбальні вертебральні синдроми.
Люмбалгія: скарги на болі, явища дискомфорту, парестезії, що локалізуються в поперековому відділі хребта. Початок загострення поступовий, тривалість становить до 3 тижнів. Обмежена або розповсюджена міофіксація з напругою м'язів.
Люмбаго: скарги на різкі болі в попереку, обмеження рухів, зміна конфігурації хребта. Загострення виникає раптово й триває до 2 тижнів. Визначається різке обмеження обсягу рухів, розповсюджена попереково-грудна міофіксація з напругою м'язів.
Сакралгія: скарги на болі в хрестці, що виникають або підсилюються в положенні стоячи. Загострення, як правило, нерізко виражені, але тривалі (до 1 місяця). Визначається розповсюджена попереково-грудна міофіксація з напругою м'язів, більш вираженою у сідничних м'язах. Обмеження обсягу рухів більш виражено в тазостегновому суглобі.
Кокцигалгія: скарги на болі, парестезії, оніміння, що локалізуються в області куприка, які підсилюються в положенні сидячи. Загострення звичайно виникає після травми й може тривати місяцями. Визначається напруга сідничних м'язів, м'язів тазового дна, обмеження рухів в області куприка. Хворобливість при пальпації куприкових структур.
Інструментальні методи діагностики цих синдромів включають рентгенологічне дослідження при максимальному згинанні й розгинанні в ураженому відділі хребта (функціональний метод), магнітно-резонансну томографію, електроміографію, peo- і доплерографію, термографію й електроенцефалографію.
З реабілітаційною метою спортсменам, які страждають на данні захворювання, проводиться корекція рухового стереотипу за допомогою мануальної терапії, засобів лікувальної фізкультури й фізичних методів, а також рефлексотерапії.
 
Тема 8. Основні підходи до реабілітації спортсменів при ушкодженнях і захворюваннях опорно-рухового апарату (лекція – 1 год)
 
Особливості реабілітації спортсменів. Завдання реабілітації. Принципи реабілітації. Етапи реабілітації спортсменів. Медична реабілітація. Спортивна реабілітація. Етап спортивного тренування. Довгострокове планування реабілітаційних заходів. Система точного дозування й корекції фізичних навантажень. Експертна оцінка готовності до тренувально-змагальних навантажень.
Література [1, 3, 9, 14]
 
Тема 9. Адаптивна фізична культура (лекція – 1 год)
 
Засоби адаптивної фізичної культури (АФК). Завдання АФК. Види корекційно-розвиваючих завдань. Вплив фізичних вправ на організм людини з обмеженими можливостями. Класифікація фізичних вправ АФК. Роль природних і гігієнічних факторів в АФК. Ігровий метод та класифікація рухливих ігор в АФК.
Література [4, 10, 11]
 
Практичні (семінарські) заняття
 
Заняття 1. Ушкодження опорно-рухового апарату при заняттях спортом (ушкодження сухожильно-м’язового апарату)
Стадії травматичних ушкоджень м'яких тканин. Повні та неповні розриви м’язів. Механізми ушкоджень та клінічні ознаки. Закриті ушкодження сухожиль. Механізми ушкоджень та клінічні ознаки. Класифікація ступенів ушкодження сухожильно-м’язового апарату. Основні положення профілактики ушкоджень м'язів і зв'язувального апарату.
Основні правила обстеження спортсмена із травмою опорно-рухового апарата на місці події. Перша допомога при ранах. Перша допомога при ушкодженнях м'язів, зв'язок і сухожиль.
Література [1-3, 7, 8, 13, 15, 16]
Заняття 2. Ушкодження опорно-рухового апарату при заняттях спортом (переломи кісток, ушкодження суглобів, розтягання капсулярно-зв’язувального апарату, вивихи)
Переломи кісток, клінічні ознаки. Переломи перенапруги (стрес-переломи). Внутрісуглобні переломи, клінічні ознаки. Ушкодження суглобів, гемартроз, клінічні ознаки. Розтягання капсулярно-зв’язувального апарату, механізми ушкоджень та клінічні ознаки. Вивихи, види вивихів, механізми ушкоджень та клінічні ознаки.
Основні правила обстеження спортсмена із травмою опорно-рухового апарата на місці події. Перша допомога при переломах. Перша допомога при вивихах.
Література [1-3, 7, 8, 13, 15, 16]
Заняття 3. Черепно-мозкова травма й закриті ушкодження хребта. Ушкодження грудної клітки й черевної порожнини
Черепно-мозкова травма (ЧМТ) : механізми ушкоджень, класифікація ЧМТ, клінічна симптоматика ЧМТ. Закриті ушкодження хребта: механізми ушкоджень, види ушкоджень хребців, клінічні ознаки ушкоджень різних відділів хребта. Ушкодження грудної клітки: клінічна картина переломів ребер і грудини, ускладнення при ушкодженні грудної клітки. Ушкодження черевної порожнини: види ушкоджень, особливості клінічної картини.
Література [1-3, 7, 8, 13, 15, 16]
Заняття 4. Захворювання опорно-рухового апарату (захворювання м’язового та сухожильно-зв'язувального апарату)
Міофасціальний болючий синдром. Фіброміалгія. М'язова перенапруга. Тендоперіостопатія. Паратеноніт. Тендовагініт. Тендініт. Періостози перенапруги. Періостити.
Травми і захворювання в окремих видах спорту: ігрових та циклічних видах, єдиноборствах, складно-координаційних та силових видах спорту.
Література [1-3, 7, 8, 13]
Заняття 5. Захворювання опорно-рухового апарату (захворювання окістя, суглобів та хребта)
Захворювання суглобів верхніх кінцівок. Захворювання суглобів нижніх кінцівок. Спондилоліз. Спондилоартропатія. Остеохондроз хребта (ДДПХ). Вертебральні синдроми.
Особливості травм і захворювань у спортсменок-жінок.
Література [1, 2, 13]
Заняття 6. Основні підходи до реабілітації спортсменів при ушкодженнях і захворюваннях опорно-рухового апарату
Завдання реабілітації спортсменів. Принципи реабілітації спортсменів. Медична реабілітація спортсменів. Спортивна реабілітація спортсменів. Етап спортивного тренування. Довгострокове планування реабілітаційних заходів. Система точного дозування й корекції фізичних навантажень. Експертна оцінка готовності до тренувально-змагальних навантажень.
Санітарно-гігієнічні вимоги до обладнання, спортивних приладів, приміщень для занять фізичною культурою та спортом.
Література [1, 3, 9, 14]
 
Методичні вказівки до виконання контрольних робіт
 
Відповідно до навчального плану студенти виконують контрольну роботу. Номер варіанту для контрольної роботи студент визначає за останньою цифрою номера своєї залікової книжки.
Для послідовного і чіткого викладу матеріалу слід скласти план роботи.
Під час виконання роботи необхідно використовувати джерела, наведені в навчальній програмі і рекомендовані на лекціях, а також інші підручники, що відповідають темі роботи.
Обсяг контрольної роботи не повинен перевищувати 20 сторінок формату А4. При виконанні роботи студенти повинні у повному обсязі розкрити всі питання за планом. Наприкінці роботи необхідно навести список використаної літератури не менше 10-15 джерел, вказати дату виконання та поставити підпис.
Після перевірки викладачем контрольної роботи і одержання позитивної оцінки студента допускають до заліку чи екзамену.
 
 Тематика контрольних робіт
 
Варіант 1
1. Визначення поняття «спортивний травматизм». Статистика спортивного травматизму.
2. Закриті ушкодження хребта: механізми, види та клінічні ознаки ушкоджень різних відділів хребта.
3. Особливості травм і захворювань, які характерні для окремих видів спорту.
Варіант 2
1. Класифікація причин виникнення спортивних травм (погляд різних науковців).
2. Черепно-мозкова травма (ЧМТ) : механізми ушкоджень, класифікація та клінічна симптоматика ЧМТ.
3. Організація профілактики травм і захворювань залежно від виду спорту та особливостей тренувально-змагального процесу.
Варіант 3
1. Недоліки й помилки в методиці проведення тренувань як причина виникнення спортивних травм.
2. Ушкодження грудної клітки: клінічна картина переломів ребер і грудини, ускладнення при ушкодженні грудної клітки.
3. Особливості реабілітації спортсменів: завдання та принципи.
Варіант 4
1. Недоліки в організації занять і змагань як причина виникнення спортивних травм.
2. Ушкодження черевної порожнини: види ушкоджень та особливості клінічної картини.
3. Етапи реабілітації спортсменів: медична реабілітація, спортивна реабілітація та етап спортивного тренування.
Варіант 5
1. Допінг як причина виникнення спортивних травм. Значення своєчасної реєстрації і аналізу причин спортивного травматизму з метою їх запобігання.
2. Види ушкоджень опорно-рухового апарату: ушкодження м'язів і сухожиль.
3. Захворювання м’язового апарату: міофасціальний болючий синдром, фіброміалгія, м'язова перенапруга.
Варіант 6
1. Неповноцінне матеріально-технічне забезпечення занять і змагань як причина виникнення спортивних травм.
2. Види ушкоджень опорно-рухового апарату: переломи кісток та ушкодження суглобів.
3. Захворювання сухожильно-зв'язувального апарату: тендоперіостеопатія, паратеноніт, тендовагініт, тендініт.
Варіант 7
1. Несприятливі гігієнічні й метеорологічні умови як причина виникнення спортивних травм.
2. Захворювання окістя: періостози перенапруги, періостити.
3. Завдання реабілітації спортсменів. Довгострокове планування реабілітаційних заходів.
Варіант 8
1. Недисциплінованість спортсменів як причина виникнення спортивних травм.
2. Механізми та ознаки зовнішнього та внутрішнього крововиливів.
3. Принципи реабілітації спортсменів. Система точного дозування й корекції фізичних навантажень в період реабілітації.
Варіант 9
1. Порушення лікарських вимог до організації тренувального процесу як причина виникнення спортивних травм.
2. Основні правила обстеження спортсмена із травмою опорно-рухового апарата на місці події.
3. Особливості етапу медичної реабілітації спортсменів.
Варіант 10
1. Механізми спортивних травм: удари, скручування кінцівок, перевищення фізіологічних обсягів руху та інші.
2. Долікарська допомога при виникненні спортивної травми.
3. Завдання та засоби адаптивної фізичної культури (АФК)
 
ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ, ЩО ВИНОСЯТЬСЯ НА ЗАЛІК:
 
Визначення поняття “спортивний травматизм”.
Структура і особливості спортивного травматизму.
Особливості травматизму для окремих видів спорту.
Статистика спортивного травматизму.
Значення своєчасної реєстрації і аналізу причин спортивних травм і захворювань з метою їх запобігання.
Класифікації причин виникнення спортивних травм.
Недоліки й помилки в методиці проведення занять як фактор виникнення спортивних травм.
Порушення лікарських вимог до організації тренувального процесу як фактор виникнення спортивних травм.
Санітарно-гігієнічні вимоги до обладнання, спортивних приладів, приміщень для занять фізичною культурою та спортом.
Комплекс організаційних заходів при проведені занять і тренувань, спрямованих на запобігання спортивному травматизму.
Механізми спортивних травм: намулювання, удари, скручення кінцівок, перевищення фізіологічних обсягів рухів.
Види ушкоджень опорно-рухового апарату.
Ушкодження м'язів і сухожиль.
Ступені ушкодження м'язів і сухожиль.
Профілактика ушкоджень м'язів і зв’язувального апарату при заняттях спортом (основні положення).
Види переломів кісток.
Загальні клінічні ознаки переломів кісток.
Особливості внутрісуглобних переломів. Гемартроз.
Розтягання капсулярно-зв’язувального апарату (фактори виникнення та клінічні симптоми).
Види вивихів.
Основні правила обстеження спортсмена із травмою опорно-рухового апарата на місці події.
Перша допомога при ранах.
Перша допомога при ушкодженнях м'язів, зв'язок і сухожиль.
Перша допомога при переломах та вивихах.
Механізми ушкоджень при черепно-мозковій травмі (ЧМТ).
Класифікація ЧМТ.
Клінічна симптоматика ЧМТ.
Механізми ушкоджень хребта.
Види ушкоджень хребців.
Клінічні ознаки ушкоджень різних відділів хребта.
Ускладнення при ушкодженні грудної клітки.
Клінічна картина переломів ребер і грудини.
Ускладнення при ушкодженні черевної порожнини.
Особливості клінічної картини при ушкодженні черевної порожнини.
Захворювання м’язового апарату. Етіологічні і патогенетичні аспекти.
Міофасціальний болючий синдром, фіброміалгія, м'язова перенапруга.
Захворювання сухожильно-зв'язувального апарату. Етіологічні і патогенетичні аспекти.
Тендоперіостопатія, паратеноніт, тендовагініт, тендініт.
Захворювання окістя. Етіологічні і патогенетичні аспекти.
Періостози перенапруги, періостит.
Захворювання суглобів верхніх кінцівок. Етіологічні і патогенетичні аспекти.
Захворювання суглобів нижніх кінцівок. Етіологічні і патогенетичні аспекти.
Захворювання хребта. Етіологічні і патогенетичні аспекти.
Спондилоліз, спондилоартропатія.
Остеохондроз хребта (дегенеративно-дистрофічний процес хребта).
Вертебральні синдроми.
Особливості травм і захворювань у спортсменок-жінок.
Особливості реабілітації спортсменів.
Завдання реабілітації спортсменів.
Етапи реабілітації спортсменів.
Медична реабілітація спортсменів.
Етап спортивної реабілітації спортсменів.
Реабілітаційний етап спортивного тренування.
Довгострокове планування реабілітаційних заходів.
Експертна оцінка готовності до тренувально-змагальних навантажень.
Засоби адаптивної фізичної культури (АФК).
Завдання АФК.
Види корекційно-розвиваючих завдань.
Вплив фізичних вправ на організм людини з обмеженими можливостями.
Класифікація фізичних вправ АФК.
Роль природних і гігієнічних факторів в АФК.
Ігровий метод та класифікація рухливих ігор в АФК.
 
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ З ДИСЦИПЛІНИ
 
Основна література
 
  1. Макарова Г. А. Спортивная медицина / Макарова Г. А. – М. : Советский спорт, 2008. – 480 с.
  2. Спортивная медицина: Учебное пособие / Под ред. В. А. Епифанова. – М. : Изд. группа «ГЭОТАР Медиа», 2006. – 336 с.
  3. Спортивные травмы. Основные принципы профилактики и лечения / Под ред. П. Ренстрема. – К. : Олимп. лит., 2002. – 379 с.
  4. Теория и методика физического воспитания: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений физического воспитания и спорта // Под ред. Т. Ю. Круцевич. – Киев: Олимпийская литература, 2003. – 423 с.
 
Додаткова література
 
  1. Власов А. А. Чрезвычайные происшествия и несчастные случаи в спорте (причинно-следственные связи, классификация, ответственность) Учебное пособие. – М. : Советский спорт, 2001. – 80 с.
  2. Дембо А. Г., Попов С. Н. Спортивная медицина: Учебник для студентов институтов физ. культуры. – М. : ФиС, 1998. – 242 с.
  3. Дембо А. Г. Заболевания и повреждения при занятиях спортом / Дембо А. Г. – Л. : Медицина, 1991. – 206 с.
  4. Журавлева А. И., Граевская Н. Д. Спортивная медицина и лечебная физкультура. М. : Медицина, 1993. – 432 с.
  5. Марков Л. Н. Физическая реабилитация при травмах опорно-двигательного аппарата у спортсменов: Учебн. пособие. – М. : ТОО «СИМС», 1997. – 118 с.
  6. Матвеев Л. П. Введение в теорию физической культуры: Учебн. пос. для ин-тов физ. культ. – М. : ФиС, 2003. – 128 с.
  7. Николаев Ю. М. Теория физической культуры: функциональный, ценностный, деятельностный, результативный аспекты. СПб., 2000. -156 c.
  8. Сейфулла Р. Д., Анкудинова И. А. Допинговый монстр. – М. : ВИНИТИ, 1996. – 223 с.
  9. Спортивная медицина: справочник для врача и тренера / Пер. с англ. А. Гнетовой, Л. Потанич. – М. : «Терра-спорт», 2003. – 239 с.
  10. Физическая реабилитация: Учебник для студентов высших учебных заведений / Под общей ред. проф. С. Н. Попова. Изд. 3-е. – Ростов н/Д: Феникс, 2005. – 608 с.
  11. Черный В. Спорт без травм. М. : «Физкультура и спорт», 1988. – 63 с.
  12. Шойлов Д. Спортивная травматология: Пер. с болг. – София: Медицина и физкультура, 1986. – 187 с.
 
ЗМІСТ
 
Пояснювальна записка
Завдання вивчення дисципліни
Перелік дисциплін, які необхідні для вивчення дисципліни 
Рекомендації до вивчення
Програмний матеріал до вивчення дисципліни
“Профілактика спортивного травматизму
Вказівки до виконання контрольної роботи 
Теми для контрольних робіт
Питання для самоконтролю
Список рекомендованої літератури
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фото Капча