Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Релігійна політика окупантів на Миколаївщині: особливості, суть та наслідки (серпень 1941 – березень 1944 рр.)

Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
23
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Релігійна політика окупантів на Миколаївщині: особливості, суть та наслідки (серпень 1941 – березень 1944 рр.)
 
Микола Михайлуца (м. Одеса), Олександр Тригуб (м. Миколаїв)
 
Стаття на основі масиву джерел презентує порівняльно-історичний зріз суті й особливостей релігійної політики німецьких та румунських окупантів, які ставлячи однакову окупантську мету, упродовж 1941-1944 років намагалися різними способами здійснити відродження християнської релігії.
Ключові слова: війна, окупація, Українська Православна церква, Миколаївщина, райхскомісаріат «Україна», Трансністрія, місіонерство.
До кінця серпня 1941 року територія Миколаївської області була повністю окупована німецько-румунськими військами, які відразу ж почали насаджувати власні порядки, які торкалися й духовного життя і визначали його певну специфіку. Особливістю релігійної політики в період окупації Миколаївщини було те, що її територія по течії Південного Бугу увійшла до двох, різних за характером, окупаційних зон – підрумунського губернаторства «Трансністрія» і захопленого німцями райхскомісаріату «Україна».
Релігійну політику окупанти вибудовували відповідно до стратегічних планів німецького керівництва щодо використання України у боротьбі проти більшовицької Росії. Церкву розглядали як інструмент впливу на населення, що, відповідно, мало усіляко підтримувати політику окупаційного режиму. В інструктивному розпорядженні Міністерства по управлінню зайнятими Східними областями, датованому жовтнем 1941 року, райхскомісару України рекомендували «притримуватися тієї політики, що релігійні потреби є особистою справою кожного і що вони обумовлюються місцевими умовами». Уряд толерував діяльність релігійних общин різного спрямування, а також збільшення їх числа. Однак «всі церковні богослужіння на території, заселеній українцями, повинні проводитися тільки українською мовою». Українізація Церкви мала стати на заваді проникненню російських та римо-католицьких впливів: «Перешкоджати будь-якому впливу російського православ’я і його священиків, а також в’їзду представників яких-небудь церков з інших країн до райхскомісаріату «Україна»... «. Суворо заборонялося релігійним організаціям займатися політикою, виступати перед громадськістю з політичними деклараціями. Обмежувалася їх роль у суспільно-політичному житті українців. У цьому ж документі читаємо: «Райхскомісар не повинен приймати у себе українського єпископа (митрополита) як представника українського народу, а тільки виключно українських довірених осіб, визначених райхсміністром окупованих східних земель. Німецьким чиновникам не рекомендувалося відвідувати церкви українців» [1].
Ускладненням в релігійній ситуації став новий розкол в українському православ’ї. В його середовищі виникло дві непримиренних течії – Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) на чолі з єпископом Полікарпом (Сікор- ським) та Автономна православна церква (АПЦ) на чолі з Алексієм (Громадським). Вже восени 1941 р. почалася гостра конкуренція автокефалістів та автономістів за вплив на Київ та Лівобережну Україну.
У перші дні вересня 1941 р. райхскомісаріат «Україна» очолив Е. Кох, який прибув до Рівного у складі адміністративного апарату. В його інструкції щодо введення цезури для німецьких газет та журналів було зазначено: «... Про церковні та релігійні питання можна писати у діловій формі. Релігійні напрями і секти, також церковні сановники повинні критикуватися і стримуватися. При дозволеному релігійному житті на шпальтах українських газет не можна згадувати про те, що саме ось цей або інший напрям потрібний німецьким властям» [2].
Відчутному впливу на релігійну ситуацію й розпалюванню міжцерковного протистояння сприяла політика німецької окупаційної влади, яка на початку навмисно допустила стихійне відродження церковного життя. Водночас, німецька політика стосовно православ’я з самого початку аж ніяк не була однаковою. Спершу за її проведення відповідало командування групи
армій «Південь» на чолі з генералом Рунштед- том. У складі очолюваного ним штабу вирішенням церковних питань займався колишній директор Бреславського Східно-Європейського інституту професор Ганс Кох. Рунштедт надав останньому повну свободу. Відтак, перш ніж відання церковно-політичним питанням перейшло до керівництва райхскомісаріату «Україна», існував короткий проміжний період, що заклав основи майбутнього розвитку релігійної ситуації. Церковні заходи військової адміністрації полягали переважно в офіційному визнанні існування щойно утворених парафій. Нерідко знаходилися по-християнськи зорієнтовані офіцери, які особисто допомагали церковному будівництву [3].
У Миколаївській генеральній окрузі богослужіння почали відновлюватися вже восени 1941 року. Так, було поновлено служби в церквах м. Миколаєва: Святого Миколая, Касперів- ській, кладовищенській церкві Усіх Святих, Семіонівській, Богоявленській та Святого Духа (в Корабельному районі) ; у селах та містах області – Покровській (с. Покровка на Кінбурн- ській косі), Свято-Успенській (Баштанка), а також у селах: Нечаяному, Очакові, Варва- рівці, Первомайську (Голті), Казанці, Кривому Озері, Арбузинці та в багатьох інших населених пунктах.
Про відновлення служб і своєрідний релігійний ренесанс із запалом писала миколаївська окупаційна газета «Українська думка»: «... у місцевій церкві Святого Миколая, при великому зібранні віруючих, 7 і 8 січня відбулись урочисті різдвяні служби Божі. Хор церкви під орудою
п. Лаврентьєва чудово виконав концертні різдвяні молитвоспіви» [4]. 1 лютого 1942 р. був освячений престол Свято-Миколаївської церкви в с. Мєшкове. Газетна стаття, яка повідомляла про цю подію, закінчувалася гаслом: «Хай же збільшується число храмів!». В цьому ж місяці було отримано дозвіл міського комісара Миколаєва відправляти службу Божу винятково українською мовою [5].
На початку 1942 р. остаточно сформувалася загальна німецька окупаційна політика щодо українського православ’я, що базувалася за принципом «divide et impera». Про це свідчать два документи, перший – підтримка автономістів на противагу УАПЦ, другий – про підтримку УАПЦ на противагу АПЦ.
11 лютого 1942 р. з’явилася спеціальна директива бригаденфюрера СС і генерал-майораполіції Томаса для всіх частин СС та поліційних команд
Фото Капча