Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Релігійна політика окупантів на Миколаївщині: особливості, суть та наслідки (серпень 1941 – березень 1944 рр.)

Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
23
Мова: 
Українська
Оцінка: 

з Антонієм (Марценко), архієпископом Миколаївським. Одеса. 1943 р.

 
 
Навесні 1942 р. відомства райхскомісаріату «Україна» вже перейшли до проведення рівно-віддаленої політики, не віддаючи явної переваги автокефальному чи автономному церковному напрямку. 4 травня у Рівному відбулася конференція за участю представників влади й уповноважених преосвященних Олексія і Полікарпа, на якій керівник політичного відділу райхскомісаріату «Україна» Пальці офіційно заявив: «На території України існують тепер дві Церкви... У державної влади немає переваги ні одній, ні іншій. Питання приналежності до автокефальної чи до автономної Церкви залежить винятково від віруючих. Можливо, що пізніше з’явиться необхідність втручання з цього питання й для державної влади, зараз же треба постаратися розв’язати це питання мирно. Духівництво не має права накладати податі й внески на населення, тому що це є прерогативою винятково п. [ана] райхскомісара. Священики не мають права викладати Закон Божий у школах, вони можуть це робити тільки в храмах». Ще раніше гебітскомісарам була дана вказівка Коха – не допускати, щоб в українській пресі «один або інший напрямок було презентовано в якості підтримуваного німецькою адміністрацією».
За рішенням райхскомісара, який зберіг у силі більшість законів, що діяли в СРСР, були зроблені неможливими як контакти Церкви з молоддю – внаслідок скасування релігійних занять у школах, так і святкування численних церковних свят, які стали знову відзначатися населенням.
жовтня 1942 р. Кох видав свого роду сенсаційний указ, який певною мірою можна вважати й розвитком ідеї Гітлера, висловленої ним 29 вересня 1941 р. у бесіді з Борманом і Розенбергом,
що на Україні Німеччина не може бути зацікавлена в єдиній сильній Церкві, яка придушує всі інші. В указі райхскомісар вимагав від генеральних комісарів провести поділ автономної і автокефальної Церков на декілька незалежних, по дві відповідно у кожному з генерал-бецирків: «У майбутньому не буде ні адміністратора Полікарпа, ні екзарха України Алексія, обоє стануть лише старшими єпископами їх церковних течій у генерал-бецирку Луцьк. Спершу генеральний комісар своїм рішенням призначає єпископів і оцінює їхню придатність через рік. При цьому попередньо дається мій дозвіл. Хіротонії священиків у єпископів у генерал-бецирку будуть проводитися архієреями тих же церковних напрямків генерал-бецирку по мірі потреби після попереднього дозволу генерального комісара. Призначення священиків компетентний для цього єпископ здійснює після попереднього дозволу генерального комісара. Зняття священиків проводиться генеральним комісаром за пропозицією гебітскомісарів». Крім впровадження системи тотального контролю й управління релігійним життям Кох вказував також на необхідність «усіма підходящими способами перешкоджати будь-якому об’єднанню автономної Церкви з автокефалістами» [15].
Таким чином, райхскомісаріат провів децентралізацію Церкви. Всі заходи духовенства щодо об’єднання конфесій, відродження релігійного життя владою були анульовані. У кожній області була створена своя Церква, яка підпорядковувалася генерал-комісару.
На 1942 р. припадає скорочення числа п’яти та шестимісячних пастирських і дяківських курсів, а в багатьох містах їх було взагалі закрито.
У межах Миколаївської єпархії німецька влада дала дозвіл на організацію одномісячного навчання для кандидатів не молодших 50-ти років. Водночас обмежували й кількість церковних хористів (не більше 20 чоловік) [16].
У 1942 р. тенденція підпорядкування внутрішнього життя Церкви, встановлення контролю над духовенством все більше посилювалася. При райхсомісаріаті була створена спеціальна група, яка займалася вивченням релігійного питання в Україні. Відповідні служби з особливою ретельністю вивчали діяльність українського кліру. У звітах зверталася увага на небезпечну тенденцію об’єднання національно-патріотичних, наукових і церковних сил.
Однак, попри це, в середині 1943 р. відвідування церков у декількох регіонах півдня (Дніпропетровський, Миколаївський, Мелітопольський і Кіровоградський) було «дуже високим». Джерело відзначає в цілому по Україні «дуже високий рівень відвідування церков. Скрізь і часто церковне вінчання» [17]. Такий духовний сплеск призвів до зростання православних громад. На кінець 1942 р. в Україні вже діяло понад 2000 православних храмів, з них на Миколаїв- щині (дані на середину 1944 р.) – 64 церкви (136 станом на 1. 01. 1945) [18]. Цифра на 1 січня 1945 р. здається нам найбільш вірогідною, оскільки лише в Голтянському повіті Трансністрії діяло 48 парафій [19].
 
Митрополит Віссаріон (Пую) в оточенні віруючих села Кантакузівка (з 1946 р. – с. Прибужани Вознесенського району Миколаївської області). 1943 р.
 
З другої половини 1943 р. почалося зростання опору населення проти фашистського поневолення і відповідним посиленням репресій з боку окупантів. Дуже часто вони були спрямовані проти Церкви, духовенства та віруючих. Окупантами було розстріляно понад 100 українських православних священиків, спалено та зруйновано багато церков. На Миколаївщині у 1944 р. під руйнацію підпали церкви: Святого Духа, Богоявлення Господнього, Марії Магдалини та інші.
Таким чином, політика окупаційної влади щодо Церкви і релігії на тій частині Миколаївщині, що входила до райхскомісаріату «Україна», як власне й загалом в Україні, була підпорядкована шовіністичним планам фашистської Німеччини. Прийняті законодавчі акти й розпорядження свідчать, що в планах управління окупованою територією церковні організації розглядалися як засіб вирішення політико-економічних питань, а саме: лояльного ставлення до режиму, забезпечення продовольством армії та робочої сили для німецької промисловості. До певної міри, пожвавлення церковно-релігійного життя відповідало німецьким інтересам. Однак усі заходи українського кліру щодо централізації Церкви окупаційним урядом були зустрінуті вороже і не знайшли підтримки. Така політика сприяла міжконфесійним
Фото Капча