Релігійна політика окупантів на Миколаївщині: особливості, суть та наслідки (серпень 1941 – березень 1944 рр.)

Дещо інший характер переживала православна церква на територіях Миколаївщини, які було включено до складу підрумунської Трансністрії. Своїм першочерговим завданням у релігійній царині румуни вважали відродження християнської віри та відновлення церковного життя у захоплених українських землях. Задля цього вони надіслали туди Румунську православну місію (далі – місія, або РПМ), яка організувала проведення інспектувань парафій у глибинці Трансністрії. Реалізація такого плану відбувалася у визначених екзархатом румунської церкви напрямках: налагодження діяльності тимчасових місіонерських груп із Трансільванії, Бессарабії та Буковини, створення та укорінення стабільних постійних місіонерських осередків із прибульців-місіонерів і навернення на службу румунській владі православних священнослужителів із числа місцевого кліру, який за радянських порядків був відлучений від служіння Церкві [20]. Не остання роль відводилася організації богословської освіти та налагодженню духовного навчання в школах тощо.

Вже з другої половини вересня 1941 р. до Трансністрії були направлені: трансільванські місіонери на чолі з митрополитом Миколаєм (Загорським), священики із Хушистської єпархії з єпископом Григорієм та клірики Кишинівської архієпископії під керівництвом о. Федора Ру- дієва. У жовтні Хушистською єпископією було направлено ще 16 місіонерів, а 20 грудня до Трансністрії прибули 55 місіонерів з Кишинівської архієпископії [21]. Їм доручалося упродовж місяця «поселяти в душах віруючих радість від свята Різдва Христового». Місіонерами проводилися релігійні служби, читалися проповіді, проводилися масові хрещення людей, розповсюджувалася духовна література та хрестики. Кульмінаційним моментом у діяльності цих місіонерських груп було освячення храмів, що відроджувалися і відкривалися за участі населення і сприяння румунської церковної адміністрації. На кінець грудня 1941 р. в межах губернаторства було освячено 32 старі церкви, відновлювалися й зруйновані храми [22]. Проте ці місіонери проводили свою роботу переважно серед молдавського населення, яке самими румунами вважалося етнічним румунським, і мало опікувалися проблемами прихожан-українців та інших національностей.

Підводячи підсумок діяльності РПМ у Трансністрії за 1941 рік, її шеф, архімандрит Юлій (Скрібан), підкреслював, що основна ставка у відродженні православного життя у цьому регіоні робилася саме на роботі приїжджих місіонерів. Звідси, з’їзд благочинних Трансністрії прийняв рішення «про залучення до роботи православної місії найбільш досвідчених представників духовенства зі Старого Королівства, особливо з Бессарабії, які володіють російською мовою та знають місцеві звичаї» [23]. Тоді ж із Румунії приїхало 63 священики, 1 диякон та 2 кантори [24]. У межах повітів організацією церковної справи займалися 14 субпротоієреїв (в Одесі та в кожному повіті по одному). Більшість представників кліру утримувалася лише за рахунок прибутку від єпітрахічної діяльності й не отримувала державної платні, що породжувало негативні явища, «такі як жадність та любов до срібла»[25]. Саме відсутність фінансової підтримки місіонерів з боку уряду Й. Антонеску керівництво місії вважало основною причиною проблем, пов’язаних із повільним розповсюдженням румунського впливу в провінціях. Як писав один з протоієреїв – «врожай багатий, а женців мало» [26].

Певну роль у румунському місіонерстві відігравали й військові священики, які одними з перших укорінювали православ’я румунського зразка на теренах між Південним Бугом і Дністром. Вони здійснювали обряди хрещення, масові поминання померлих та розстріляних під час сталінських репресій. Так, літом 1942 р. в Голтському повіті, у парафії с. Акмечетні, в церкві Іоанна Богослова румунськими військовими священиками було похрещено 6 осіб [27]. В Очакові, в листопаді 1942 р., військовим та місцевим духовенством було проведено молебень на місці масових убивств християн за часів сталінської диктатури [28].

Через гостру потребу в священицьких кадрах, нагальною проблемою місії було навернення місцевого православного духовенства до співробітництва. Значна його частина зверталася із заявами про надання права служити в приходах. Показовим є рапорт священика Маркова О. Е. на ім’я благочинного Голтського повіту, датований 16 березня 1943 р. : «Маю за честь повідомити Ваше преосвященство про своє бажання приступити до пастирської діяльності в с. Кримка. Община ж, як видно, також бажає мене, бо прислала своїх представників і просить мене переїхати до них на парафію. Виходячи з цього, я найпокірніше прошу Вас отче протоієрею призначити мене в с. Кримку настоятелем Св. Різ- дво-Богородицької церкви, а також надіслати письмове клопотання його Високопреосвященству митрополиту Трансністрії Віссаріону... « [29]. У Фонді церковних організацій протоієрея Голтського повіту [30] подібних заяв лише за період з квітня 1942 по березень 1943 р. нараховуємо 24, що свідчить про активізацію клерикально-релігійного життя в цьому регіоні.

Особливо активно повернення колишніх кліриків до своїх рідних парафій спостерігалось в українських повітах Трансністрії. За даними місії, на березень 1942 р. їх нараховувалося понад 150 чоловік, хоча спочатку документально змогли підтвердити своє право на духовну діяльність лише 19 священиків, 3 диякони та 8 канторів [31]. Більшості претендентів на поновлення в сані місія відмовила. Причинами відмови були: похилий вік, відсутність духовної освіти, недовіра до деяких священиків, висвячених за часів більшовицького режиму тощо. Однак, основною причиною, передусім, була відсутність документальних доказів своєї попередньої діяльності на «духовній ниві». Під час репресій 1930-х років (арештів, тюремних допитів, мордувань, засуджень до таборів та заслань) документи остаточно втрачалися за стінами управлінь НКВС та в сейфах слідчих. Ілюстрацією до сказаного є автобіографія священика Голтського кафедрального собору о. Василія