Релігійна політика окупантів на Миколаївщині: особливості, суть та наслідки (серпень 1941 – березень 1944 рр.)

• різним групам (громадам) Православної церкви дозволяється релігійна діяльність, однак політичним партіям, громадським рухам і діячам забороняється втручатися в церковні справи;
• всіма способами перешкоджати становленню Всеукраїнської автокефальної церкви під проводом митрополита, оскільки автокефалія завжди за своєю суттю пов’язана з самостійним державництвом;
• зволікати з відкриттям нових духовних семінарій та інших богословських навчальних закладів;
• припинити будь-які спроби Ватикану проводити свою східну політику, ворожу Німецькій державі, і звернути особливу увагу на єзуїтів, які працюють як православні священики, щоб організувати під егідою Ватикану загальнослов’янський католицький рух;
• уніатську (греко-католицьку) церкву вважати чинником ватиканської політики, оскільки саме через Східну Галичину і Західну Волинь Ватикан намагається прокласти канал проникнення на схід;
• ставлення щодо різних сект (баптистів, менонітів та ін.) має бути загалом толерантним, оскільки вони, якщо не є прикриттям для агентури НКВС, не являють собою жодної політичної небезпеки;
• рекомендується у політичних та інформаційних звітах приділяти увагу факту існування різних релігійних угруповань [6].

Між іншим, із цього документу стає зрозуміло, чому римо-католикам відмовляли у наданні приміщень для богослужіння, а костели закривали. Окупаційна влада закрила костел навіть у Миколаєві, де більшість конґреґації становили етнічні німці [7].

Другий документ – проект січневого 1942 р. указу Розенберга Коху, ще яскравіше свідчить про прагнення підтримувати будь-яку форму церковного розколу: «Російську православну церкву в райхскомісаріаті «Україна» у жодному разі не підтримувати, оскільки вона є носієм великоросійської і панслов’янської ідей. Автокефальну ж Українську церкву, навпаки, слід підтримати в якості противаги російській православній... Видасться найбільш правильним перенести центр ваги церковного життя в окремі генерал-комісаріати, що приведе до одержання кожним генерал-комісаріатом свого власного єпископа. Якщо ці єпископи через різне розуміння догматів стануть один з одним ворогувати або вступлять у конфлікт зі своїм патріархом, то з боку німецького цивільного управління не повинні вживатися спроби їх примирення або досягнення домовленості. Також не слід заперечувати, якщо окремі єпископи будуть підпорядковуватися різним патріархам» [8].

Згадані документи свідчать, як справедливо підкреслює Н. Стоколос, про те, що «гостра конкуренція між двома українськими православними церквами, взаємні претензії та звинувачення негативно впливали на духовне життя окупованої німцями України. Церковний розбрат полегшив німецькій владі перманентне, цілеспрямоване втручання у церковне життя, використання православного духовенства у своїх політичних цілях» [9].

Яскравим прикладом гострого розбрату ставали випадки співпраці духовенства з окупаційною владою проти конкурентів. Так, на зустрічі з обер-лейтенантом розвідувального відділу фон Госсом Миколаївський архієрей АПЦ Антоній (Марценко), скориставшись тим, що окупаційна влада звинувачує УАПЦ у зв’язках з націоналістичним рухом опору, пропонував німцям свої послуги, підкреслюючи, що «церква, якщо користуватися її послугами,... могла б активно допомагати, так як. духовні особи мають великий вплив на маси, і з церковної кафедри багато чого пояснити легше, ніж шляхом наказів». Архієрей запевняв фон Госса, що таким чином можна знизити опір населення і уникнути «крутих заходів» [10].

Про співпрацю Миколаївського архієрея Ан- тонія (Марценко)   з владою свідчать і спомини митрополита Алма-Атинського і Казахстанського Йосифа (Чернова) : «До Миколаєва у вересні 1943 року я прибув пішки. Після прибуття в Миколаїв я зупинився на окраїні міста в квартирі невідомого мені селянина. Приблизно через півгодини після моєї появи в Миколаєві до мене прийшла невідома людина, росіянин, у темному костюмі, і сказала, що мене просять негайно з’явитися в гебітскомісаріат до політичного комісара барона Крушеля. Я негайно пішов до барона Крушеля, який прийняв мене в кабінеті. Він поставив мені низку запитань, що торкаються мого шляху до м. Умань. Крім того, Кру- шель доводив мені, що я нібито маю зв’язок змитрополитом Сергієм (Страгородським) і працюю на користь СРСР. Я дав негативну відповідь. Він перевірив мої документи і сказав, що в Умань я не поїду, тому що мені там робити нема чого, а залишуся в Миколаєві, де в них намічається проведення німецько-фашистської пропаганди, і я буду для них корисною людиною. Архієпископ Антоній [Марценко], що перебуває в Миколаєві, з покладеною на нього роботою не справляється» [11].

Окрім того, ймовірно саме на основі указу Розенберга в першій половині 1942 р. почала активно розбудовуватися єпархіальна мережа православних церков та висвячуватися єпископи. 12 травня 1942 р. в Андріївському соборі у Києві єпископами Никанором (Абрамовичем) та Ігорем (Губою) відбулась єпископська хіротонія архимандрита Михаїла (Хорошого) в єпископа Кіровоградського та Миколаївського юрисдикції УАПЦ. На півдні до його єпархії відносилося не більше 100 парафій, кількість яких з жовтня 1942 р. постійно зменшувалася [12], а на Мико- лаївщині кількість парафій УАПЦ була ще меншою, не більше 10%.

Більш розгалуженою була мережа АПЦ, оскільки упродовж 1942 р. переважна частина парафій піднімецької Миколаївщини приєдналася до автономістів [13]. Зазначені парафії спершу адміністративно відносилися до двох єпархій: Херсонської на чолі з Серафимом (Кушнеруком) і Миколаївської на чолі з Антонієм (Мар- ценко) [14]. Останній, водночас будучи головою Собору Єпископів Православної Української Церкви, з листопада 1942 р. очолив і Херсонську єпархіальну кафедру.