Релікти культу вогню у світогляді, звичаях і традиціях українців Буковини ХІХ - ХХ ст.

Страх перед згубним небесним вогнем-блискавкою спонукав не лише до вшанування громових та вогняних свят, але й до здійснення певних захисних магічних дій, спрямованих на його відвернення. Цим займалися як регулярно практикуючі носії езотеричних знань – градові, так і звичайні сільські жителі.

Другий підрозділ “Релікти вшанування земного вогню українцями Буковини” присвячений з’ясуванню питання обожнювання домашнього вогнища та печі. У слов’ян, як і в іншого давнього населення, вогонь вважався посланцем небес, зведеним на землю. Населення досліджуваного регіону вважало, що його звів на землю у вигляді блискавки св. Ілля. Небесне походження вогню зумовило вшанування його земного відповідника – домашнього вогнища, а відтак і печі. Сакралізація опалювального пристрою була притаманна вже давньому слов’янському населенню Верхнього Попруття та Середнього Подністров’я і проявилася в розташуванні печі у північному куті житла, челюстями до дверей або вікна. У цьому виразно простежується релігійно-міфологічне протиставлення пічного пристрою джерелу світла. Давньої традиції розташовувати таким чином устя печі буковинці стійко дотримувалися навіть у кінці ХІХ – першій половині ХХ століття.

Культ домашнього вогнища як головного виразника божества вогню та місцезнаходження домашніх духів і душ померлих родичів в українців Буковини простежується у календарній та родинно-побутовій обрядовості. Місцеве населення мало розроблену систему ритуалів, пов’язаних з вшануванням пічних пенатів, що були покликані забезпечити добробут родини. Слід відзначити, що покровительством предків перед окремими святами намагалися заручитися не лише за посередництва домашнього вогнища, але й ритуального вогню надворі. Осквернення вогню вважалося гріхом.

Третій підрозділ “Традиційні уявлення українців Буковини про людську душу та пекельний вогонь” присвячений розгляду народних уявлень про душу як часточку небесного вогню та про пекло як місце вічнопалаючого караючого очисного вогнища.

Людина традиційного суспільства, споглядаючи за процесом вмирання та народження природи, перенесла свої спостереження на уявлення про циклічність людського життя. Тепло людського тіла як ознака життя асоціювалася в народній фантазії українців Буковини з носіями світла і тепла – вогнем, свічкою, блукаючими вогниками та небесними світилами, причому за горінням останніх нібито можна було визначати долю людини.

Нечестиві душі, за народним переконанням, потрапляли до пекла. Уявлення про пекло як вічно палаючий всепоглинаючий вогонь потойбіччя базувалися на очисній та деструктивній властивостях вогню і були запозичені християнською біблійною традицією у народів стародавнього світу. Зокрема мотив пекельних мук у вогні та сірці знайшов своє найповніше втілення в сюжетах Нового Заповіту, звідки разом із християнством проник в усну народну традицію та іконописання, де нерідко втілювався в образі очисної вогняної ріки, що потече наприкінці світу.

Третій розділ “Посередницька та захисна функції вогню в традиціях і віруваннях українців Буковини” присвячено висвітленню традиційних уявлень жителів Буковини про вогонь як посередник між земним та небесним світами, а також проблемі використання вогняної сили в якості апотропея в обрядах та звичаях буковинців.

У першому підрозділі “Уявлення жителів Буковини про вогонь як посередника між земним і небесним світами” з’ясовується проблема використання вогню як зв’язуючої ланки між світом людей та небожителями. З давніх часів людина уявляла, що при допомозі вогню та диму можна передати богам своє бажання та подяку і в такий же спосіб отримати відповідь. У дохристиянський період слов’янське населення досліджуваного регіону широко застосовувало вогонь для передачі богам різних пожертв. Сліди таких жертвоприношень виявлені археологами на колишніх культових об’єктах у різних місцевостях Буковини. Навіть зміна релігійного світогляду не позбавила пересічну людину переконання вшановувати давні культові місця, освячені багатовіковою традицією. Подекуди ще у ХІХ-ХХ ст. буковинці розкладали ритуальні вогнища напередодні певних календарних свят з чітко вираженою прив’язкою до давніх язичницьких культових місць. Сліди колишніх жертвоприношень відобразилися і в звичаї палити “діда” (сіно з-під скатертини різдвяного столу та сміття). Традиція подекуди надавати йому перед спаленням антропоморфних рис є свідченням колишніх людських жертвоприношень.

Досить виразно проявляється посередницька функція вогню в християнській релігійній традиції. Наприклад, у Святому Письмі говориться про Неопалиму купину та сходження Святого Духа на апостолів у вигляді вогняних язиків. Згадані сюжети відображені в іконографії буковинських храмів. Відповідно до церковних канонів, неодмінним атрибутом православного богослужіння, в тому числі й у церквах Буковини, були запалені лампадки, воскові свічки, кадильниці з ладаном. Всім їм приписувалася роль пожертви, що приносилася Богові разом з молитвою. Услід за церквою, народна традиція теж вбачала у вогні, зокрема запаленій свічці, своєрідного посередника між Богом та людьми. Остання була неодмінним атрибутом матримоніальної ворожби та сімейної обрядовості.

У давніх слов’ян вогонь використовувався в якості посередника при обряді кремації покійників. Характерно, що в поховальній обрядовості українців Буковини до сьогодні яскраво зберігся релікт колишнього трупоспалення – “сточок” (конусоподібно скручена свічка в довжину тіла небіжчика, що спалювалася в день похорону). Окрім того в усній народній традиції подекуди трапляються згадки про колишній обряд кремації, відомий слов’янам як крада.

У другому підрозділі “Використання захисної функції вогню в