Роль вільних економічних зон у формуванні ринкового господарства (на прикладі Китаю)

Вибраний Китаєм курс на розкріпачення свідомості, концентрації зусиль держави на економічній політиці, на боротьбу за обмежені ресурси на світовому ринку вимагав обгрунтування нових принципів господарювання в Китаї. В центрі уваги китайських учених-економістів постало питання щодо способів поєднання планового і ринкового регулювання економіки, в результаті чого було запропоновано три моделі: перша – модель “фрагментарного (банькуай) поєднання планового і ринкового механізму”, друга – модель “взаємопроникаючого (шеньтоу) поєднання”, третя – модель “органічного” (юцзи) поєднання плану і ринку.

У роботі наведено аналіз кожної моделі, наголошується на працях таких китайських учених як Дун Фужен, Хуа Шен, У. Цзиньлянь, Чжан Сюецзюнь Лі Інін та Ло Сяопен, які відкидали першу модель, порівнюючи її з залізничною колією, де на окремих дільницях використовуються позмінно вузька і широка колії. Зазнала критики й друга модель “двоколійного (шуангуй) функціонування економіки”, яка вперше в Китаї була використана для реформування цін, а пізніше й реформування власності, що призвело до створення “двоколійної” економіки: “колії” старої нереформованої економіки і нового недержавного сектору. В роботі зроблено висновок, що “двоколійність” є неминучим етапом у процесі переходу від планово-адміністративної до ринкової економіки. Більшість учених сприйняли третю модель, як цільову модель господарської реформи в Китаї, яка була сформульована в 1986 році під час обговорення проблем макроекономічного регулювання. А в 1987 році ця модель була офіційно затверджена на ХІІІ з’їзді КПК. Суть її в тому, що підприємства організовують свою господарську діяльність, орієнтуючись на сигнали ринку, а самі ринкові відносини контролюються державою і регулюються нею за допомогою різних економічних важелів. При цьому основою макроекономічного регулювання є тенденції ринкового попиту, а мікроекономічна діяльність направляється макроекономічним планом, що знайшло концентрований вираз у формулі “держава регулює ринок, а ринок орієнтує підприємство”.

У роботі проаналізовано і узагальнено теорії і концепції реформування економіки Китаю. На противагу зарубіжним вченим Б. Ноутону і Дж. Фьюсміту, які виділяли в китайській економічній думці дві основні школи: прихильників реформи цін і прихильників реформування підприємства, автор константує існування в кінці 80-х на початку 90-х років ХХ ст. 6-и наукових шкіл, які по-різному розглядали поєднання ринку і плану, а також структуризації власності. Перша (У. Цзінлян, Го Шуцін, Лоу Цзівей) – “школа скоординованих реформ” (сетяо гайге пай) заперечила ідею часткових перетворень і тезу прориву в якійсь одній ланці і виступила за проведення комплексної реформи господарської системи, за створення конкурентної ринкової системи. Друга (Лі Інін, Лю Вей, Ван Юешен та ін.) – “школа прихильників реформи власності” (соючжі гайге пай) відстоювала реформування власності, а не ціноутворення, посилаючись на факт нерівномірного розвитку та на положення Я. Корнаї про соціалістичну “економіку дефіциту”. Третя (Ван Чжо та ін.) – прихильників реформи на макрорівні (хунчуань чайхе юсянь пай) відстоювали ідею реформування функцій уряду, яка була піддана нищівній критиці з боку китайських вчених економістів. Четверта (Лю Гогуан, Дай Юаньчень, а також вчені Академії суспільних наук Китаю) – школа прихильників вільного середовища для економічної реформи (цзінцзі чайхе де куаньсун сюепай) є найбільш авторитетною і відстоює ідею формування “вільного середовища”, що повинно передбачати незначне перевищення сукупної суспільної пропозиції над сукупним суспільним попитом. П’ята (Ян Пейсінь та ін.) – школа реформи прав господарювання (цзінъ інцюань чжудао чайхе пай), яка сформувалась у другій половині 80-х років, коли реформування на підприємствах набуло особливої гостроти. Головна ідея цієї школи полягала в передачі права господарювання підприємствам, а право власності залишити за державою. ЇЇ основою стала практика відрядної відповідальності на крупних і середніх підприємствах на підставі розділу двох прав. Шоста школа (Фань Ган, Лінь Іфу, Шен Хун) – відстоювала ідею здійснення інституціональних змін (тічжі бяньге пай), яка сформувалась в 90-і роки під впливом теорій неоінституціоналізму Р. Коуза і Д. Норта, що отримали широке розповсюдження в країнах Заходу. Такий підхід значним чином відповідає ідеям Конфуція і Мен-цзі, що визначають традиційні китайські цінності.

У роботі зазначено тезу щодо недопустимості в Китаї чистої ринкової економіки і неспроможності теорії “могутності ринку”. Означені теорії стали підгрунтям формування концепції побудови в Китаї “соціалістичної ринкової економіки”, що була проголошена “архітектором китайських реформ” Ден Сяопіном у 1992 році. Основними напрямками означеної концепції є надання широкої самостійності підприємствам, переведення господарських відносин між підприємствами на ринкові ціни, поступове перетворення державних підприємств у приватні через механізм використання частини прибутку в якості джерела формування приватного капіталу до повного викупу підприємства. Лібералізація умов господарювання передбачає “чотири розмежування”: 1) «Чжен» від «ці» – адміністративного управління від господарської діяльності підприємств; 2) «Чжен» від «цзи» – адміністративного управління від інвестиційної діяльності, відокремлення інвестиційних потоків; 3) «Шуй» від «лі» – відокремлене нарахування податків і дивідендів на вкладений капітал, що виступає як частина прибутку; 4) «То» від «дай» – розмежування бюджетної і кредитної сфер.

У роботі звернено увагу на тенденції розвитку сучасної китайської економічної науки, яка поставила перед собою мету пізнання реальних процесів на прикладі китайського досвіду, який може стати головним джерелом для нової теорії. Для досягнення мети необхідна “стандартизація методології” (фанфалунь гуйсраньхуа), дотримання загальноприйнятих правил дискусії, формальних вимог, що висуваються