Роль вільних економічних зон у формуванні ринкового господарства (на прикладі Китаю)

Зроблено висновок, що реформування економіки становить четвертий етап в історії розвитку КНР (з жовтня 1976 року по теперешній час), перших два етапи (з 1949 по 1956 рр. і з 1957 по 1966 рр.) виражали перехід до соціалістичних виробничих відносин, третій (з травня 1966 по 1976 рр.) характеризується “культурною революцією”.

Зроблено висновок, що серцевину китайських реформ складає концепція модернізації Китаю, що охоплює три рівні: перший – політичний, що виражає погляди керівництва держави на проблему; другий – науково-теоретичний, що виражає ступінь розробки проблеми вченими країни; третій – реальна господарська практика, виходячи з якої й уточнювались мета, строки, темпи, інструменти та пріоритети модернізації. Модернізація передбачала наступні напрямки: розвиток інфраструктури, розвиток промисловості на новій технічній і технологічній базі, реалізація політики відкритості економіки. В роботі зроблено порівняльний аналіз реформування економіки в Китаї та інших країнах і обгрунтовані такі особливості: еволюційність і поступовість усіх економічних перетворень; збереження сильної політичної влади, що дозволяє упереджувати непередбачені процеси розвитку тіньової економіки, соціальних втрат та соціального розшарування; збереження попередніх життєвих цінностей за умови зміни лише поведінки суб’єктів господарювання.

У розділі 2 – “Вільні економічні зони як один із напрямків трансформації командної економіки Китаю» – розкрито суть, форми, принципи функціонування ВЕЗ, їх структуру, фінансово-економічний механізм, еволюцію формування та становлення, інвестиційний клімат та інноваційну діяльність.

Розглянуто історію виникнення вільних економічних зон, родовід яких започатковано ще в 1595 році, коли в Генуї виник перший вільний порт, а пізніше подібні порти почали з’являтися у Венеції (1661 р.), Марселі (1669р.), Одесі (1817р.), Владивостоці (1862р.), Батумі (1878р.). Під вільним портом розуміли територію, що призначена для безмитного складування товарів на період пошуку покупців. Спочатку теориторія ВЕЗ використовувалась лише для зберігання товару, а пізніше на них почали сортирувати, доопрацьовувати, надавати їм товарного вигляду. Засновниками таких типів ВЕЗ вважаються англійці П. Халл, С. Хоуль та американець С. Бутлер. Дійшовши висновку про неспроможність ефективного державного регулювання під час економічних криз, що супроводжувались банкрутством великих промислових центрів, вони обгрунтували необхідність створення окремих екстернальних теориторій з особливим пільговим податковим механізмом та свободою інших видів підприємницької діяльності (валютних та банківської діяльності, страхової справи тощо).

Сьогодні ВЕЗ – це відокремлені території, міста, морські та авіаційні порти, в яких діють особливі пільгові економічні умови для національних і іноземних підприємців, тим самим забезпечується сприяння вирішенню зовнішньоторгових, загальноекономічних, соціальних і науково-технологічних задач. В 70-80-і ХХ ст. ВЕЗ перетворюється в район, який забезпечує перехід до експорт орієнтованого типу розвитку виробництва з метою надходження іноземних капіталів, передових технологій, ноу-хау тощо. Тепер ВЕЗ переворюються на технополіси з високорозвиненою структурою випуску конкуретоспроможної продукції. Особливим видом ВЕЗ є оффшор-центри, в яких концентрується банківський, страховий бізнес, і через які здійснюються експортно-імпортні операції, операції з нерухомістю, трастова і консалтингова діяльність. Тобто, можна зробити висновок про постійний процес еволюції ВЕЗ від вільного порту до технополісу з можливими новими організаційно-економічними варіаціями.

В роботі дана класифікація видів ВЕЗ залежно від наступних критеріїв: ступеню інтегрованості у світову економіку, по галузевій належності, по характеру власності, по економічній мотивації їх створення тощо. Хоча назви ВЕЗ в різних міжнародних організаціях неоднакова, їх економічна суть зводиться до трьох важливих ознак: перша – вони створюються для обслуговування міжнародного ринку; друга – на них не розповсюджуються багато норм і обмежень, що діють на іншій території країни; третя – вони є елементом державного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків. ВЕЗ є островками світового ринку на національній території, що наближує іноземний капітал до таких малорухомих ресурсів, як робоча сила, сировина та ринки збуту.

Для створення ВЕЗ використовуються наступні інструменти: відміна митних стягнень, звільнення від податків; вільний перевод прибутків і капіталу для іноземних інвесторів із зони, звільнення від прибуткового оподаткування іноземного персоналу, деб’юрократизація створення і управління підприємствами в зоні, надання пільгових кредитів, надання в оренду землі, приміщень, різних послуг виробничої інфраструктури.

В роботі зроблено аналіз і узагальнення розвитку ВЕЗ у світовій економіці, визначено, що в середині 90-х років ХХ століття функціонувало понад 1200 різного роду ВЕЗ. Звернено увагу на класифіказію ВЕЗ, яка зустрічається в економічній літературі. Так, Д. Дончев визначає п’ять типів ВЕЗ: торгові, вільні порти, промислові, банківські, безмитні магазини і магазини-склади, тоді як В. Андріанов визначає чотири типи зон: вільної торгівлі, экспортно-виробничі, науково-промислові парки, оффшорні центри. Автором обгрунтовано наступну класифікацію ВЕЗ: вільні митні зони, зони експортного виробництва, техніко-впроваджувальні зони, особливі економічні зони. В чистому вигляді названі зони зустрічаються рідко. Відзначено, що у світовій практиці використовують два шляхи створення ВЕЗ: територіальний і режимний. В першому випадку ВЕЗ розглядають як окрему територію, на яку розповсюджується відповідний пільговий механізм господарювання. Другий – режимний, коли зону розглядають як конкретне комплексне підприємство, якому надані відповідні переваги при дотриманні відповідних умов (стосується портів).

За політекономічним аналізом визначено цілі та наслідки створення ВЕЗ. В роботі характеристика цілей об’єднана в три великих блоки: економічний, науково-технічний і соціальний. До економічного автор відносить залучення іноземного і національного капіталу завдяки пільговим умовам, використання переваг міжнародного географічного поділу праці, ліквідація монополії зовнішньої торгівлі, забезпечення валютних надходжень тощо. До науково-технічного блоку – прискорення розвитку відсталих регіонів,